Громадянське виховання у педагогічному досвіді вчених - педагогів

Справді, багатьом його ідеям з  проблем педагогіки, психології, людинознавства судилося довге життя. Оскільки сьогодні гостро постала проблема реформування освіти на національному ґрунті, формування у молоді національної самосвідомості, ми й вирішили звернутися до аспекту педагогічного вчення видатного педагога.

Відомо, що російський царизм довгий час тримав російський народ і  всі народи, що проживали на її території, у неуцтві, у ХІХ ст. народна освіта була однією з найважливіших соціальних проблем а в кінці 50-х-початку б0-х років питання освіти, навчання й виховання набули особливої гостроти.

Після скасування в Росії кріпосного права постало питання про реформу системи народної освіти, про нові підходи в розв'язанні актуальних питань навчання й виховання широких кіл трудового народу в умовах розвитку капіталістичних відносин. Першим, хто виступив з гострою критикою кріпосницької системи освіти й виховання, хто "поглянув на справу виховання з філософського погляду і побачив у ньому не питання шкільної дисципліни, дидактики або правил фізичного виховання, а найглибше питання людського духу - "питання життя", був М.І. Пирогов [18,144]. У своїй статті "Педагогічні твори М.І. Пирогова" К.Д. Ушинський стверджує, що справді це було не тільки "питання життя", а й "найбільше питання людського духу", тому, на думку педагога, якщо філософське розв'язання цього питання може вагатися, може бути відкладене, то у практичній сфері виховання розв'язання його потрібне негайно. "Нові покоління – каже К.Д. Ушинський – з'являються на світ божий, ростуть і вимагають від нас виховання, а виховання вимагає від нас певного напряму, певної мети, певного переконання".[18]

Славнозвісний хірург, що зазнав "і європейської слави, і севастопольських тривог", своїми першими словами про виховання, за свідченням К.Д. Ушинського, "збудив педагогічну думку, яка спала у нас до того часу". Дійсно, своїм палким виступом М.І. Пирогов розбудив прогресивну громадянськість країни. Вперше в історії соціально-педагогічні проблеми стали предметом суспільного  обговорення. Передові люди суспільства намагалися знайти шляхи розв'язання соціальних проблем виховання й освіти, знайти відповідь на "питання життя". Цю відповідь на питання, що поставив перед суспільством М.І. Пирогов, дав Костянтин Дмитрович Ушинський – педагог-філософ, педагог-психолог, педагог-теоретик, видатний мислитель свого часу. Саме він показав, як треба виховувати і кого треба виховувати; він визначив і напрям, і мету виховання; він намітив широку програму реформ всієї системи освіти. [3;45].

    Виховання  він розглядав як "створення  історії", як суспільне, соціальне  явище і вважав, що воно має  свої об'єктивні закони, пізнання  яких необхідно для того, щоб педагог раціонально здійснював свою діяльність. Але, щоб знати ці закони і погоджуватися з ними, треба насамперед вивчати самий "предмет виховання". "Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відносинах, то вона повинна насамперед довідатися її теж у всіх відносинах" – писав Ушинський [19;23]

Спираючись на аналіз раціональних особливостей громадянського виховання у різних народів Європи, педагог розкриває дуже важливу закономірність у розвитку освіти, яку він називає принципом народності освіти. На думку К.Д. Ушинського, незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів (предмети навчання, організація навчального процесу, дидактичні прийоми, закони шкільної дисципліни), у кожного з них "своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і свої особливі засоби досягнення цієї мети". Німецька педагогіка – наука суто німецька. Ідеал виховання німецької педагогіки – "найсправжнісінький німець", який прагне до всебічності і системності знань. Розвиток характеру для німецької педагогіки – питання другорядне. В англійському вихованні головну увагу спрямовано на освіту і зміцнення характеру, бо характер, звичка володіти собою відзначає всякого справжнього джентльмена. Громадянська освіта тут є справою приватною, а втім, можливо, – робить висновок К.Д. Ушинський, – ніде виховання не пройняте так національним характером, як в Англії. Виховання у англійців вийшло з історії народу і встановлювалось цілком самостійно, тому й характер народу такий, як і характер його виховання. Для французького виховання, на противагу німецькому, яке шукає розумового розвитку, і англійському, яке все спрямоване на формування характеру, головною метою є передача технічних знань. Технічні навчальні заклади Франції є найкращими в Європі. Розкриваючи характеристичні риси громадянської освіти різних народів, їх ідеали виховання, видатний педагог приходить до висновку, який мав неабияке значення у підготовці до проведення реформи освіти в Росії, а саме: оскільки історичні умови життя народів різні, то й системи народної освіти різних народів будуть мати відмінності, тобто "основи виховання і мета його, а значить, і головний його напрям різні в кожного народу і визначаються народним характером" [19;89].

У кожного народу своя особлива національна система, яка склалася під впливом певних факторів історичного розвитку, а тому запозичення одним народом. У іншого виховна система є неможливою. Виховні ідеї кожного народу – пише К.Д. Ушинський – проникненні національністю більше, ніж будь-що інше, проникнуті до такої міри, що неможливо й подумати перенести їх на чужий ґрунт, і не дивувалися б тоді, чому, переносячи ці ідеї до нас, ми переносимо тільки їх мертву форму, їх знеживлений труп, а не їх живий і оживляючий зміст" [19;148].

Не тільки шкільне  виховання становить усе виховання народу: релігія, природа, сім'я, перекази, поезія, закони, література – все з чого складається історичне життя народу – становлять справжню школу виховання. Тому виховання, побудоване на абстрактних чи іноземних началах, буде діяти на розвиток характеру набагато менше, ніж система, створена самим народом. "Як не можна жити за зразком іншого народу яким би принадним не був цей зв'язок, так не можна виховуватись за чужою педагогічною системою, яка б вона не була струнка і добре обдумана. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили" [19;102-103]. Загальною дня всіх народів є наука, але не для всіх народів – зазначає педагог – і не для всіх людей вона становить мету і результат життя. Видатний педагог поставив і таке важливе питання: чи повинне виховання, вивчивши доручений йому характер, "взяти його природні особистості і основу своїх дій", чи не звертати уваги на природні задатки а "створювати на свій власний зразок другу природу для людини".

Видатний мислитель  приходить до висновку, що "є одна лише Загальна для всіх успадкована схильність, на яку може розраховувати виховання: це те. що ми звемо народністю". Почуття народності К.Д. Ушинський вважає таким сильним у кожної людини, що "в час загибелі усього святого і благородного воно гине останнім". Навіть люди, які оселились на чужині, через багато поколінь вони можуть забути ім'я своєї батьківщини, але носити в собі її характер, "поки невпинні припливи нової крові, нарешті, не згладять його. Отак глибоко і сильно, стверджує педагог, укорінюється елемент народності в людині. А тому, на його думку, народність і виступає єдиним джерелом життя народу в історії. Вслухаємося в слова педагога-психолога: "Кожному народові судилося відігравати в історії свою особливу роль, і якщо він забув цю роль, то повинен зійти зі сцени: він більше не потрібний... Народ без народності - тіло без душі" [19;100].

Усвідомлюючи те, що громадянське буття визначає хід і напрям виховання, його зміст і завдання, К.Д. Ушинський зазначав, що виховання може рухатись вперед тільки з рухом усього суспільства, тобто воно "не веде за собою історію, а йде за нею". А оскільки історія народу це "процес усвідомлення тієї ідеї, яка криється в його народності", то сам народ і його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом, і, діючи заодно з іншими громадянськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням. На думку К.Д. Ушинського, «громадянське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, сприяє розвиткові народної самосвідомості, "воно робить сильний і благотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів... словом, на всю історію» [19;101]. У такому вихованні криється велика тайна удосконалення людської природи.

К.Д. Ушинський підкреслював, що громадянське виховання тільки тоді буде справжнім, коли його питання стануть громадянськими для всіх і сімейними питаннями дня кожного, бо організм нових поколінь у народі "носить у собі можливість збереження і дальшого розвитку історичного характеру народу". Педагог застерігав, що виховання може впливати на сімейний характер людини, але на характер народний – ні, тому ніхто немає права втискувати ідею народності у вузькі рамки нашого ідеалу. Людина, як би високо не була розвинена, завжди стоятиме нижче народу.

Автор закінчує свою статтю ствердженням: "де нема громадянської думки про виховання, там нема громадянського виховання" [17;103]. Тобто громадянське виховання, яке є складовою народності у вихованні, має бути створено самим народом, воно повинно стати результатом широкого обговорення його в періодичній пресі, і особливо педагогічній. Громадянське виховання тільки тоді виявляється дійовим, коли його питання стають життєво важливими для всіх і пробуджують ініціативу самого народу.

Вчення К.Д. Ушинського про народність у громадянському вихованні тісно пов'язано з ідеєю рідної мови як важливого фактору загальної освіти, як єдиного вірного засобу до виховання справжнього гуманізму. Саме через рідну мову –підкреслює К.Д. Ушинський – дитина входить у сферу духовного життя народу, але й світ, що оточує дитину, відбивається в ній своєю духовною стороною теж через посередництво рідної мови. Вводячи дитину в народну мову, ми вводимо її в світ народної думки, народного почуття, народного життя, у сферу народного духу.

1.3.Громадянська спрямованість виховання молодшого школяра за С.Русовою

Софія Русова ввійшла  в історію як видатний український  педагог, автор оригінальної концепції  національного виховання. Вона залишила багату спадщину теоретика й практика, чиї твердження щодо навчання і виховання не втратили своєї актуальності й сьогодні. Це, зокрема, такі великі праці, як “Єдина діяльна (трудова) школа” (1924), “Нова школа соціального виховання” (1924), “Дидактика” (1925), а також ряд статей, які друкувались в тогочасних періодичних виданнях.

Ще минулого століття Софія Русова розробила концепцію  розвитку української національної школи. Вона зазначає, що “на протязі  довгостолітньої всесвітньої історії ми бачимо, що великими переможцями бували ті народи, що мали свою добре організовану школу” [15,с.3]. На думку педагога, “школа ставала не тільки науковою організацією, але й тим соціальним осередком, де могли розвиватися вищі громадські почуття, свідомість своїх громадянських прав та обов’язків” [15,с.3,4]. Отже, на нашу думку, Софії Русової одним із пріоритетних завдань у своїй концепції національного виховання вважала виховання громадянина. Ця думка набула важливого значення і в наш час. Зокрема, це відображено у Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), де зазначається, що “головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури”. [6].

Тому вивчення поглядів Софії Русової на громадянське виховання дає можливість збагатити сучасне виховання новими підходами, змістом, методами й формами.

Важливість громадянського виховання, на думку педагога, зумовлюється тим, що “Щодалі живуть упорядкованими громадами, то все більше вони відчувають велике значення громадського життя для кожного окремо взятого громадянина, для кожної окремо взятої особи, бо все ширше громадське життя захоплює людину та задовільняє її різноманітні потреби й вимоги” [16,c.1]. Софія Русова багатократно висловлює й обстоює думку, що школа й виховання мають функціонувати у повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни, нації: “Сучасна єдина школа мусить цілком відповідати новим і життєвим вимогам” [15,c.11], а далі – “Кожний час історичного життя викликає ті або інші соціальні ідеали, ті чи інші форми громадського життя, і ці нові ідейні течії та вимоги практичного життя перш за все відбиваються на школі, на громадському вихованні, бо це є найбільш чулий організм, найбільш відповідальний в кожну епоху історичного життя народу. Цей організм має завдання найперше зрозуміти вимоги часу щодо виховання тих або інших здібностей, того або іншого напрямку” [15,c.30]. Щоб забезпечити таку відповідність, “сучасне виховання має розвинути в дітях доброчинності, однаково потрібні й для дитини, як майбутнього громадянина, і для самого громадянства, як окремої національної спільності в її творчій життєвій праці та в її відносинах до других національних колективів” [16, c.6].

Що ж входило у  виховну парадигму Софії Русової? Які головні напрямки у громадянському вихованні вона виділяла? В основі виховної системи Софії Русової лежить ідея формування у дітей національної свідомості і самосвідомості, самоповаги й гідності. На думку педагога, нація народжується коло дитячої колиски, тільки на рідному грунті, серед рідної пісні й слова здатна вирости національно свідома дитина. Тому важливе місце в системі національного виховання Софії Русової відводилося вихованню рідним словом. “Мова є дзеркалом народного духу, психології кожного народу: це й надає їй великого значення” [14,c.63]. Таким рідним і простим по геніальності був її буквар, упорядкований 1906 року. В основі “Українського букваря” лежать розробки одного з найвидатніших українських філологів О.Потебні, який ще в 60-х роках ХІХ століття працював над підручником для недільних шкіл. Але тоді цей підручник не був опублікованим. Софія Русова доопрацювала рукопис, розширила матеріал для читання, проілюструвала текст малюнками. Це був сміливий крок, тому що подібних підручників українською мовою російська цензура не пропускала. Крім цього підручника Софія Русова упорядкувала ряд інших підручників для учнів початкових класів: “Початкова географія” (1911), “Початковий підручник французької мови” (1918), “Читанка” (1917).

“На сучасному етапі, - як зазначено у проекті “Концепції громадянського виховання”, - громадянське виховання багато в чому базується на морально-етичних засадах, тобто морально-етичні імперативи й цінності виступають головним критерієм ефективності громадянського виховання” [8,c.6]. Думки Софії Русової про мету, зміст і засоби морального виховання не втратили актуальності. Визначаючи моральні завдання, Софія Русова підкреслює, що “кінцевою метою виховання завжди була і є благочинність, моральність” [14, c.160]. Метою морального виховання педагог вважала “намагання виробити з учня вільну людину, готову до реалізації гуманного ідеалу, що панує в громадянстві” [14,c.162]. Основними рисами характеру Софія Русова визначає патріотизм, доброту, людяність, вимогливість. Крім того, слід розвивати в дітей працелюбство, сумлінність, відповідальність, охайність, а також скромність, повагу до старших, гордість і доброзичливе ставлення до інших людей. Поряд з розвитком характеру Софія Русова великого значення надає розвитку волі: “Сучасне виховання ґрунтується на психології дитини, вимагає більш за все розвитку волі, розвитку активності й самодіяльності. Громадянство й держава також вимагають від людини більш за все твердої волі та самостійної діяльності” [15,c.11]. Тому вчитель, вихователь повинен пам’ятати, що: “Змагання до активності в здорових дітей б’є живим джерелом. Вони щасливі, коли ми дозволяємо їм де в чому нам допомогти, щось зробити… Характером керує воля, а воля закладається й розвивається лише на грунті активності” [15, c.20].Важливим, на думку Софії Русової, є фізичний розвиток майбутніх громадян. Тому у навчально-виховних закладах необхідно створити всі умови, які сприяли б зміцненню фізичних сил дитини, поліпшували стан її здоров’я.