Громадянське виховання у педагогічному досвіді вчених - педагогів

Аналіз сутності людини має важливе значення, особливо для практичного рішення проблем виховання особистості. Необхідно позначити, при цьому, основні характеристики життя реальної людини, її орієнтації, потреби, інтереси. Довгий час у пізнанні людини такому підходу не сприяла надмірна абсолютизація ролі суспільних відносин, і це мало визначені наслідки. По-перше, не спрацьовував закон діалектики, по-друге, усе поглинаюча гіперболізація суспільних відносин робила другорядними поняття з теоретичною моделлю людини. Положення, що створилося, стало дзеркальним відображенням процесів, які відбуваються в суспільстві. Матеріальна і духовна діяльність замість виконання свого прямого призначення, зв'язаного з творчим відновленням суспільних відносин і самої людини, перетворилася в засіб тиражування наявних обставин, стереотипів поведінки і мислення людей. У підсумку незатребуваний творчий потенціал особистостей, її сутність залишилася нерозвиненою.

Природно, не слід кидатися в крайність, принижуючи роль громадянських відносин. Мова йде про те, що гіпертрофування їхньої ролі є гальмом у теорії і практиці виховання людини, покликаного удосконалювати існуючий лад, орієнтованого на діяльне самоствердження й активне використання своїх здібностей. У цьому зв'язку проаналізуємо з погляду впливів на громадянські відносини спонукальних сил особистості. Це можливо, дозволить перебороти методологію об'єктивізму, зведену в абсолют практикою "застою", і звести суспільні умови як вихідну умову реалізації індивідуальних можливостей особистості не тільки у власних інтересах, але й в інтересах усього суспільства а також, перебороти неспроможність і однобічність ідеї виховання як цілеспрямованої діяльності вихователів.

Ситуація складається  так, що швидко мінливі суспільні  процеси вимагають більш заглиблених  розробок, зв'язаних з дією реальних індивідів. При цьому необхідно, щоб вивчалися зв'язки індивідуального і громадянського, тому що, індивідуальне це неповторне, а громадянське має типову форму. Ще існує таке представлення про індивідуальний і громадянський початок у житті людини коли індивідуальне асоціюється тільки із суб'єктивним. Звичайно ж в індивідуальному житті людини присутні чимало загальних моментів, характерних і для інших індивідів, у яких втілюється характер суспільних відносин. В аналізі важливо глибоке знання індивідуальної життєдіяльності людей, їхніх дійсних властивостей і якостей. Можна сказати, що пізнання людини – є конкретизація поняття сутності.

Аналізуючи сутність людини як сукупність суспільних відносин, не можна вдаватися в крайності, інакше, акцентуючи увагу на умовах існування особистості, специфіці  конкретно-історичної епохи суспільств можна упустити особливості внутрішнього духовного світу особистості, її життєдіяльності, тому що неможливо такою глобальною оцінкою пояснити прояв окремих індивідуальних особливостей.  І навпаки, відірваність у розгляді сутності особистості, її духовних властивостей від навколишнього соціального світу за відомими вже причинами не дасть належного результату. Щоб уловити діалектичну взаємодію зазначених сторін, важливо знайти "точку їхнього зіткнення", тобто виділити такий аспект у розвитку людини, при якому найбільше повно і реально проявилася діалектична єдність об'єктивного і суб'єктивного. Це повинна бути така "якість", яка може виступати не тільки найважливішою умовою формування і становлення особистості, але й одночасно можна робити її активним, діючим початком суспільної системи.  По всіх параметрах у такій якості може виступати громадська діяльність, за допомогою якої людина включається в систему об'єктивних суспільних відносин.

Дуже важливо відзначити, що будь-яка громадянська діяльність може виступати як предметна діяльність, як процес втілення сутнісних сил людини в предметах. Вона як би містить у собі два протилежних моменти: "розпредметнення", у якому відбувається засвоєння індивідом соціального досвіду. І "опредметнення" як, прояв його творчих сил, у результаті чого збагачується соціальний досвід.

Будучи включеною в процес виконання і розвитку суспільств, особистість виконує в ній визначені соціальні ролі, виявляючи свою сутність у діяльних зв'язках із суспільством, що мають завжди конкретно-історичний характер. Саме в діяльності особистості здійснюється перехід суспільного в індивідуальне і тим самим створюється конкретна єдність внутрішнього і зовнішнього. Механізм цього переходу не дуже складний. Особистість так чи інакше виконує визначені суспільні функції, що необхідні для функціонування і розвитку суспільної системи. Питання полягає лише в тім, яка при цьому ступінь її громадянської активності. Адже справа не тільки в наявності визначеної позиції і ціннісних установок особистості, але й у тому, наскільки характер існуючих суспільних відносин стимулює активне, творче виконання покладених на неї соціальних функцій. А це визначає кінцевий результат: чи буде сформована творча особистість, чи просто безликий індивід, яким зручно маніпулювати. І коли в суспільстві виявляється невідповідність між соціальними функціями, об'єктивним змістом діяльності і суб'єктивних установок особистості, чекати сплеску її соціальної активності не приходиться. Швидше за все відбудеться процес нівелювання особистості, що, у міру назрівання різного роду конфліктів, може привести до загострення відносин і її відчуженню від соціальних задач і дій даного суспільства. Більш того, якщо прояв творчої активності не реалізовано в соціальній дійсності, то людина як би "замикається в собі", поступово втрачаючи ініціативність, самостійність у виборі і прийнятті рішень, а суспільство стає для неї далеким. Почуття апатії здатне охопити практично всі сторони поведінки людини (включаючи спілкування), породжуючи в результаті пасивний негативізм, що може поступово укоренитися в характері дій людей, і в їхньому відношенні до справ, до навколишніх людей.

З метою запобігання  впливу громадянських відносин, які не сприяють особистісному розвитку, людина схильна створювати близьке їй за духом мікросередовище. Установка, свого роду "угоди", між ірраціональністю людської особистості і відчуженим соціальним життям приведе до безпринципності і виродження індивідуальності. І мова вже йде не про сутність особистості, а про її існування, оскільки втрата людиною своєї активної гуманістичної сутності в громадянських відносинах змінює і її відношення до різноманітної громадянської діяльності, що сприймається як щось другорядне. Виходить, що роздвоєння на "зв'язане із сутністю", стаючи усього лише видимістю, приводить до того, що власне життя людини переміщається в сферу "чистої" рефлексії.

Одним словом, про людину як про особистість можна судити, лише з огляду на її громадянську діяльність, тому що остання є тією сферою поведінки і детермінації особистості, у якій знаходить реалізацію її внутрішній зміст. Ще Гегель говорив, що саме "дія є самим повним і виразним розкриттям людини, розкриттям як її умонастроїв, так і цілей" [3]. І якою би діяльністю людина не займалася, вона завжди щось перетворює чи створює, чи пізнає, чи ж виражає себе через які-небудь статусні характеристики і т.п. Причому в цьому простому виділенні окремих аспектів діяльності іноді криється своєрідна методологічна "плутанина", що ставить під сумнів обґрунтованість деяких типів діяльності. Ґрунтуючись на визначених властивостях, атрибутах діяльності, як наприклад, моральність чи пізнання, нічого не варто вивести і відповідні типи діяльності, у даному випадку – моральну і пізнавальну. Але тоді справедливо виникає питання: а хіба моральний і пізнавальний аспекти не можуть бути притаманні й іншим видам діяльності? Очевидно, уникнути подібної неоднозначності можна в тому випадку, якщо буде, насамперед, зазначений кінцевий результат, та  ключова цінність, здійсненню якої  підлеглі поведінкові акти людини.

У даному контексті було б не зайвим нагадати і про думку, яка зустрічається, у розгляді діяльності як би відірваної від здійснюваного її індивіда, тобто без обліку яких-небудь характеристик. Мова йде просто про місце, займане їм у діяльнісному процесі.  Не останню роль у цьому зіграла переоцінка процесу впізнання індивіда. Створюється таке враження, що суспільство у своїх предметних формах містить усі необхідні компоненти його суб'єктивного розвитку.

І суть справи полягає  лише в тому, щоб людина, у міру найбільш повного засвоєння цих форм, могла вільно орієнтуватися в предметному світі. Зокрема, на думку А.Н. Леонтьева, " особистість людини теж "виробляється" - створюється громадянськими відносинами" [9]

Відповідно до даного висловлення, не люди в процесі своєї взаємодії роблять суспільство, а навпаки, суспільство " робить діяльність утворюючих його індивідів" [3]. Аналогічним чином можна представити, що і сутність людини належить їй не внутрішньо, а тому суспільству цілому, до якого вона відноситься. У такому контексті не завжди ясно представляється взаємний вплив людини і суспільства. Тим більше, що подібного роду "заданість" не у всіх випадках досягає бажаної мети. По-перше, виховні задачі, які нав'язуються, переломлюючи через внутрішній світ особистості, здобувають індивідуальну форму вираження відповідно її здібностям. І розвиток людини здійснюється лише в міру усвідомленого прийняття нею поставлених задач. А тому, що тиск ззовні здійснюється безвідносно до внутрішньої схильності індивіда, то замість природного розвитку її орієнтацій, удосконалювання здібностей, відбувається пошук пристосовницьких форм поведінки, викликаних вимогами зовнішнього середовища.

Практика педагогічної діяльності підтверджує, що якщо в процесі виховання дитина не піддавалася впливам з боку дорослих, то ніякого негативного відношення до виховання в неї не виникає. Більш того, при сприятливому збігу обставин вона сама до нього тяжіє, мобілізуючи в цьому напрямку свої здібності. Небезпека сформувати людину, як  придаток діяльності, грозить небажаними наслідками не тільки на теоретичному рівні, але й у практичній діяльності. Даного роду абсолютизація нічого крім повернення до колишнього стану багато якісного людського життя дати не може. В умовах суспільних змін відкриваються нові пізнавальні можливості діяльного принципу, зв'язані з аналізом проявів активності людини, різноманіттям можливих її форм. Недооцінка діяльності може негативно відбитися на аналізі суспільних відносин, тому що з позицією соціологічного аналізу вони забезпечують теоретичну завершеність принципу діяльності, будучи в підсумку визначенням сутності людини.

Необхідно враховувати, що соціальні умови – не просто супутнє "тло" при формуванні соціально-психологічних якостей особистості і її індивідуальних особливостей, а необхідний соціальний контекст даного процесу. Звичайно, характеризуючи ту чи іншу особистість, виділяють такі її якості, як цілеспрямованість, твердість духу, переконаність в правильності своїх дій, єдність слова і справи і т.п. Зрозуміло, усі ці якості самі по собі дуже важливі, незалежно від того, якій соціальній групі належить особистість. Такого роду чесноти є загальними людськими цінностями. Інша справа, що, переломлюючи в різному змісті свідомості особистості, її інтересів, діяльності, вони можуть специфічно виявлятися. Але суть то їх не змінюється.

Уже із самого моменту  народження людина попадає в сформовану систему суспільних зв'язків, що власне і визначає її соціальний стан, рівень освіти, виховання. Найважливіші, але проте випадкові для людини обставини, що не випливають з її індивідуальної діяльності, так само натискають, утягуючи її в реальне життя. Процес виробництва людини, формування її особистості завжди здійснюється в реальній дійсності. В умовах розвитку суспільства підвищується кількість факторів впливу, це у свою чергу відбивається на вихованні, що відповідає своєму часу, тому що зв'язано з визначеним способом розвитку особистості. У реальному житті усе відчутніше реальна потреба в розвитку суб'єктивності людини, але якщо суспільство не відповідає вимогам світового рівня розвитку, те чиїм же інтересам повинне бути підлегле виховання – вимогам індивіда чи суспільства? Сам факт постійно існуючого протиріччя між індивідуальним і суспільним ставить під сумнів правомірність такої постановки питання. Хоча суспільство і не зводиться лише до суми складових її індивідів, але поза останніми воно позбавлено мети. Воно не може бути самоціллю. Як не може бути нею й окремі індивіди через свою несвободу від суспільства. Виховання стає тією силою, що здатна найбільше повно забезпечити збіг окремого приватного інтересу окремої людини із громадянським інтересом.

Виховання, пристосовуючи  людину до існуючої системи соціальних відносин, є необхідним компонентом функціонування і розвитку її життєдіяльності. Але це не виходить, що воно представляє деякий супровід до інших видів діяльності, адже виховання є одночасно не що інше як самозаміна людини, що збігається зі зміною зовнішніх, стосовно неї, обставин. Таке бачення проблеми дозволяє розглянути людину і її розвиток у контексті загального руху соціальної дійсності. З одного боку, виховання виступає як посилка цього руху, а з іншого його результатом.

Залежність людини від  суспільства – це той незаперечний факт, який не вимагає особливого доказу. Інша справа, індивід може не повною мірою відчувати цю залежність. В часи так називаного застою суспільства склалася ситуація, коли людина, як особистість, можна сказати, "випала" з існуючої в ній системі координат і цінностей. Поправити ж дане положення представляється можливим лише шляхом повернення людині її достоїнства, віри в саму себе.

Таким чином, сутність людини досить складна і різноманітна. Тому в ході дослідження увага, як правило, зосереджується насамперед на розгляді виховання людини в суспільстві.  Лише розкриваючи діалектичну єдність у специфічні протиріччя в системі "людина-суспільство", можна знайти джерело їхнього саморозвитку і їхню оптимальну погодженість. А це значить, що процес збагачення людської сутності не може зводиться до зміни якого-небудь одного компонента розглянутої системи. Перетворенням усіх складових її  компонентів (і суспільних відносин, і предметного середовища, і духовного світу людини, і його потреб) можливе досягнення якісне нового типу особистості. Так що перетворення і розвиток сутності людини відбуваються в нерозривній єдності з перебудовою всіх сторін громадянського життя, орієнтованої на реалізацію можливостей закладених в існуючому ладі.

1.2.Місце і  роль громадянського виховання в педагогічному досвіді К.Д.Ушинського

К.Д. Ушинський в своїх  працях підкреслював, що громадянське виховання тільки тоді буде справжнім, коли його питання стануть громадянськими для всіх і сімейними питаннями для кожного, бо організм нових поколінь у народі “носить у собі можливість збереження і подальшого розвитку історичного характеру народу.

Костянтин Дмитрович Ушинський  – видатний вітчизняний педагог, демократ, мислитель, громадський діяч, творець однієї школи, чиї ідеї не втратили своєї сили і в наш час, а навпаки, сприяють  розвитку сучасної педагогічної думки». Велич К.Д. Ушинського є не тільки в тому, що він відкрив нові шляхи розвитку педагогічної науки, підняв їх на якісно новий щабель, а в тому, що його прогресивні педагогічні праці використовувались, використовуються і використовуватимуться для удосконалення процесу навчання й виховання. Гуманізм, демократизм, турбота про загальне благо, патріотизм, зв'язок школи з народним життям, виховуюче і розвиваюче навчання, освітнє і виховне значення рідної мови, праця і виховання – всі ці думки продовжують жити і сьогодні і тому особливо близькі нам.