Організація трудових процесів і робочих місць. Нормування праці

В умовах розвитку ринкових відносин, поглиблення  економічної самостійності підприємств нормування праці набуває великого значення як засіб скорочення затрат живої праці, зниження собівартості продукції, підвищення продуктивності праці тощо.

Мета  нормування праці в нових умовах господарювання полягає в тому, щоб  на основі зростання технічної озброєності та удосконалення організації виробництва і праці, поліпшення її умов скоротити затрати на випуск продукції, підвищити продуктивність, що, у свою чергу, сприятиме розширенню виробництва і зростанню реальних доходів працівників[7].

У нашій  країні не приділяється належної уваги  виборові, підготуванню і підвищенню кваліфікації працівників.  Деякою мірою це пов'язано зі складність переходу до ринкових відносин.  Постійні зміни попиту і пропозиції товарів і послуг і самої робочої сили потребують її великої рухливості, мобільності, у тому числі фахової і кваліфікаційної.  Від якісного складу кадрів в організації багато в чому будуть залежати і результати їхньої роботи.

Під час  нормування праці виробничий процес поділяється на операції та їх елементи:

        Виробнича операція — це частина виробничого процесу, що виконується стосовно певного предмета праці одним робітником або групою робітників на одному робочому місці. Елементами операції є: установка, технологічний і допоміжний переходи, позиція.

         Установка — це одноразове закріплення оброблюваної заготовки або деталі. Позиція характеризується фіксованим положенням предмета праці, де він підлягає технологічному впливу устаткування.

         Перехід — це частина операції, що характеризується незмінністю установки та позиції, режиму роботи устаткування та інструменту.

Під час  виконання виробничої операції працівник  застосовує певні трудові прийоми, дії, рухи.

Трудовий  рух — це одноразове переміщення робочого органу людини - руки, ноги, корпуса тощо (наприклад, протягнути руку до інструмента, взяти інструмент).

Трудова дія — сукупність трудових рухів, що виконуються без перерви одним або кількома робочими органами людини за незмінних предметів і засобів праці (наприклад, взяти деталь ).

Трудовий  прийом — сукупність трудових дій, що виконуються за незмінних предметів і засобів праці і становлять технологічно завершену частину операції (наприклад, установка заготовки в пристосування)[6].

Отже, сукупність прийомів, об'єднаних з урахуванням  технологічної послідовності або спільності факторів, що впливають на час виконання завдання (наприклад, установка деталі в пристосування і зняття її після оброблення), утворюють комплекс трудових прийомів.

Залежно від особливостей виробництва об'єктами нормування можуть бути: обсяг роботи за певний період часу — годину, зміну, місяць (наприклад, на  видобувних та апаратурних процесах, допоміжних роботах на промислових підприємствах); зона обслуговування (для багатоверстатників у текстильній промисловості, на обробних процесах з багатоверстатним обслуговуванням у машинобудуванні); чисельність персоналу (обслуговування потужних технологічних, енергетичних, транспортних систем тощо).

Для розрахунку норм праці потрібна чітка класифікація затрат часу.

Класифікацію  затрат часу можна здійснювати щодо працівника, роботи устаткування, тривалості виробничого процесу.

Структура змінного робочого часу (Тзр) являє  собою співвідношення часу роботи та часу перерв, або нормованого і ненормованого робочого часу(рис. 1.2. Структура нормованого і ненормованого робочого часу)[6].

          

 

Рис. 1.2. Структура нормованого і ненормованого робочого часу

 

Час роботи (Тр) — це час, протягом якого працівник  здійснює трудовий процес на своєму робочому місці протягом зміни. Він складається із часу продуктивної роботи (Трп) і часу непродуктивної роботи (Трн).

До непродуктивної роботи належить усунення або виправлення  браку, що виник з вини самого працівника, виконання роботи для власних потреб тощо.

Продуктивна робота характеризується виконанням обов'язків, передбачених регламентом (прямих і суміщуваних). Вона включає підготовчо-завершальну та оперативну роботу й обслуговування робочого місця.

Під час  підготовчо-завершальної роботи виконуються  певні завдання на початку та наприкінці зміни, такі як одержання змінного завдання та нарядів; ознайомлення із завданням, виробничий інструктаж, одержання і повернення робочих креслень, технологічних карт, інструментів, пристроїв; одержання, огляд і здавання матеріалів, заготовок, деталей і вузлів; налагоджування обладнання, встановлення пристроїв та інструментів на початку зміни та зняття їх наприкінці зміни; випробування обладнання та оброблення пробних деталей; здавання готової продукції або роботи.

Оперативна  робота — це безпосереднє виконання  змінного завдання.

Час. витрачений на неї (Топ), складається з часу виконання  основних прийомів (То) і допоміжних (Тд).

Виконуючи основні прийоми (основний час), працівник  здійснює перетворення предметів праці.

Допоміжні прийоми (допоміжний час) полягають  у таких діях: працівник установлює предмет праці на верстат або стіл для оброблення, знімає його звідти; управляє обладнанням та здійснює переходи, пов'язані з виконанням завдання; вимірює предмети праці тощо.

Час обслуговування робочого місця (Тоб) складається з  часу організаційного обслуговування (Торг) та часу технічного обслуговування (Ттех). Час організаційного обслуговування використовується для огляду робочого місця та його впорядкування, розкладання інструменту на початку зміни та прибирання и наприкінці її, чищення та змащування обладнання. Час технічного обслуговування використовується на догляд обладнання у процесі виконання певної конкретної роботи, зокрема підналадка обладнання, заміна зношеного інструменту тощо[6].

         Робочий час є загальною мірою кількості праці. Загальна тривалість

робочого  часу визначається, з одного боку, рівнем розвитку виробництва, з

іншого —  фізичними і психофізіологічними  можливостями людини.             

        Поліпшення використання робочого часу є одним з основних шляхів підвищення продуктивності праці. Воно залежить від співвідношення екстенсивного та інтенсивного факторів розвитку виробництва.

        Згідно з Кодексом законів про працю України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. Підприємства й організації, укладаючи колективний договір, можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу. У разі шкідливих умов праці передбачається зменшення загальної норми робочого часу, вона не може перевищувати 36 год. на тиждень. Законодавством також установлюється скорочена тривалість робочого часу для працівників віком від 16 до 18 років — 36 год. на тиждень, а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в  період канікул) — 24 год. на тиждень[4].

         Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів підприємств і організацій для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

         Для працівників здебільшого установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. За п'ятиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, організації з додержанням установленої законодавством тривалості робочого тижня.

         На тих підприємствах і в організаціях, де за характером виробництва та

умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним,

установлюється  шестиденний робочий тиждень  з одним вихідним днем. За

шестиденного  робочого тижня тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 год. за тижневої норми 40 год., 6 год. — за тижневої норми 36 год. і 4 год. — за тижневої норми 24 год. П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень установлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою Радою народних депутатів[4].

          Важливим завданням у поліпшенні організації праці є встановлення найдоцільніших режимів праці та відпочинку. Розрізняють змінний, добовий,

тижневий  та місячний режими праці та відпочинку. Вони формуються з урахуванням працездатності людини, яка змінюється протягом доби, що береться до уваги передусім у змінному та добовому режимах(рис.1.3)

    

     Змінний режим визначає загальну тривалість робочої зміни, час її початку та закінчення, тривалість обідньої перерви, тривалість праці та частоту регламентованих перерв на відпочинок[8].

     Добовий режим праці та відпочинку включає кількість змін за добу,

час відновлення  працездатності між змінами.

     Тижневий режим праці та відпочинку передбачає різні графіки роботи,

кількість вихідних днів на тиждень, роботу у вихідні  та святкові дні. Графіки

роботи передбачають порядок чергування змін.

     Місячний режим праці та відпочинку визначає кількість робочих та

неробочих днів у даному місяці, кількість працівників, які йдуть у відпустку,

тривалість  основних та додаткових відпусток. Режим  праці та відпочинку

регулюється ст. 50—65 та 66—84 (глави 4 та 5) Кодексу  законів про працю України.

1.5 Методи  встановлення норм часу, їх характеристика.

 

Методика  встановлення норм часу залежить насамперед від типу виробництва (масове, серійне, дрібносерійне, індивідуальне), рівня  механізації праці робітників, а  також від форми організації  праці. Для вищого рівня серійності характерні досконаліша техніка, технологія, організація виробництва і праці. Внаслідок цього затрати праці  виготовлення тих самих виробів  і рівень продуктивності праці будуть різними в умовах масового, серійного  та індивідуального виробництва. Розрізняють  такі методи нормування:

- сумарний;

- дослідно-статистичний;

- розрахунково-аналітичний;

- укрупнений;

- мікроелементний.

Суть  сумарного дослідно-статистичного  методу полягає в установленні норми  загалом на операцію без розчленування  її на складові елементи. За цим методом  норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями. Норми, установлені таким методом, називаються дослідно-статистичними.

 За  розрахунково-аналітичного методу  операцію попередньо розчленовують  на елементи. Норму часу в цьому  разі розраховують на кожний  елемент операції. Цей метод нормування  дає значно точніші результати, ніж сумарний дослідно-статистичний. Він є основним методом для  масового, крупносерійного і серійного  типів виробництва, тобто для  тих умов, коли одна операція  повторюється багато разів[10].

В умовах індивідуального і дрібносерійного  виробництва, коли операція повторюється кілька разів або й зовсім не повторюється, застосування трудомісткого аналітичного методу розрахунку норми часу економічно себе не виправдовує. Тому його застосовують тут тільки для розрахунку норм на дуже складні операції.

Складовими  аналітичного методу є: аналіз застосовуваного  технологічного процесу та існуючих форм організації праці на робочому місці: проектування найраціональнішого складу, послідовності і тривалості виконання елементів операцій, які  нормують, розроблення оптимальних  режимів роботи устаткування, передових  прийомів праці і раціональної організації  робочого місця.

Суть  укрупненого методу полягає у  визначенні норми на основі попередньо розроблених укрупнених розрахункових  величин затрат робочого часу на типові операції, деталі або види робіт. За цим методом найдоцільніше розраховувати  норми на підприємствах з індивідуальним і дрібносерійним типом виробництва[6].

Велике  значення має мікроелементний метод  нормування праці (для нормування ручних і деяких машинно-ручних процесів). За допомогою цього методу виділяють  і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелементи визначають норми  затрат часу залежно від найважливіших  чинників, які впливають на їхню структуру.

Переваги  цього методу полягають у тому, що ще до початку трудового процесу  можна конструювати ручні прийоми  різних трудових процесів на основі створення  системи мікроелементів, які визначаються характером і методом виконання  роботи, схемою організації робочого місця і трудовими навичками  робітника. За допомогою цієї системи  можна встановити раціональність затрат часу на виконання окремих елементів  операції.

Затрати часу на окремі найпростіші елементи визначають за так званими мікроелементними нормативами. Ці нормативи є сподіваними  величинами часу, знайденими в результаті статистичної обробки. 
 
Аналітичним, укрупненим методами і методом мікроелементного нормування визначаються технічно обґрунтовані норми.