Расчет интегрального екоэффициента конкурентноспсобности

      б) поточний бізнес дає перевищуючи  потреби надходження грошей, що можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;

      в) новий бізнес може викликати синергічний  ефект, наприклад за рахунок кращого  використання устаткування, сировини тощо;

      г) антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в рамках даної галузі;

      д) можуть бути скорочені втрати від податків;

      е) може бути полегшений вихід на світові ринки;

      є) можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці або ж краще

використаний потенціал наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

      а) стратегія концентрованої диверсифікації яка базується на пошуку і використанні додаткових можливостей виробництва  нових продуктів, що укладені в існуючому  бізнесі; тобто існуюче виробництво  залишається в центрі бізнесу, а  нове виникає виходячи з тих можливостей, що укладені в освоєному ринку, використаній технології або ж інших сильних сторонах функціонування фірми;

      б) стратегія горизонтальної диверсифікації припускає пошук можливостей  росту на існуючому ринку за рахунок  нової продукції, що вимагає нової технології, відмінної від використаної; за даної стратегії фірма повинна орієнтуватися на виробництво таких технологічно не зв'язаних продуктах, які б використовували вже наявні можливості фірми; тому що новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту, по своїх якостях він має бути супутнім продуктам, що вже виробляються;

      в) стратегія конгломеративної диверсифікації полягає в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов'язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших для реалізації стратегій розвитку; дуже часто ця стратегія реалізується шляхом придбання підприємств, а не створенням нових підприємств для роботи на незнайомому ринку.

      Стратегія інтернаціоналізації - освоєння нових, закордонних ринків, використовуючи не тільки розширення експорту товарів, але й експорту капіталів, коли закордоном створюються підприємства, що випускають в колишніх країнах-імпортерах товари, минаючи обмежувальні торгові бар'єри та використовуючи переваги дешевої робочої сили та багатої місцевої сировини. Організація міжнародної діяльності фірми передбачає вибір способу виходу на закордонні ринки. Вона може зупинитися на експорті, спільній підприємницькій діяльності чи прямому інвестуванні за кордоном. Кожний наступний стратегічний підхід потребує прийняття на себе більшого обсягу зобов'язань та більшого ризику, але обіцяє і більш високі прибутки. Стратегії виходу на зовнішні ринки зображено в табл 1.2:

Таблиця 1.2 - Стратегії  виходу на закордонні ринки

 

      В якості відмітних ознак ділення  способів виходу на зовнішні ринки можуть розглядатися наступні:

      а) форма руху капіталу;

        б) рівень витрат, пов'язаних з  виходом на закордонний ринок;

      в) ступінь привабливості інвестування (матричне представлення способів виходу на зовнішній ринок показано на рисунку 1.3). 

                Низька                    Середня                  Висока

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

                               Привабливість інвестування 

Рисунок 1.3 - Матриця  вибору способу виходу на міжнародні ринки

      Розглянемо  особливості кожного способу  та умови їх використання. Під експортом  розуміється реалізація на закордонних  ринках товарів та послуг, що виробляються чи виконуються у своїй країні. Розрізняють прямий та непрямий експорт. Непрямий експорт має місце, коли вироби та послуги реалізуються, через посередників:

        а) вітчизняний посередник-експортер  отримує продукцію від виробника та продає її за кордон;

      б) вітчизняний агент-експортер шукає  покупців за кордоном та домовляється про поставки, розраховуючи на отримання  комісійної винагороди;

      в) кооперативна організація здійснює експорт від декількох виробників та частково під їх адміністративним контролем;

        г) керуюча експортом фірма  керує експортною діяльністю  компанії за певну винагороду.

      Непрямий  експорт особливо необхідний в умовах, коли виробник не має достатньої інформації про зовнішній ринок або досвіду  роботи на ньому, тому віддає перевагу зменшенню власного ризику, передаючи функцію збуту посередницькій фірмі. Непрямий експорт має дві переваги: по-перше, його здійснення не потребує значних засобів, відсутня необхідність створення експортного відділу, який буде займатися продажем за кордоном чи встановлювати контакти з іноземними партнерами. По-друге, такий експорт менш ризикований, тому що посередники діють за своєю ініціативою, спираючись на знання кон'юнктури закордонних ринків, та пропонують виробнику додаткові послуги . Концепція маркетингу повинна враховувати можливість здійснення в активній та пасивній формах. При активній формі ініціатива стосовно закордонних поставок виходить від вітчизняних інститутів - виробника або експортера. Пасивний експорт має протилежне джерело: імпортер або якийсь іноземний інститут (нерідко державні організації іноземної держави) веде пошук необхідної для них продукції. В деяких випадках пасивний експорт проявляється в вигляді нерегулярного. Це такий рівень включення до світової торгівлі, коли фірма час від часу експортує свої надлишки та продає товари місцевим оптовикам, що є представниками закордонних фірм. Про прямий експорт кажуть, якщо виробник продає свої товари та послуги самостійно. При цьому несуттєво, чи продав він продукцію кінцевому споживачеві або посереднику. Робота на зовнішньому ринку пов'язана з суттєвими витратами та підвищеним ступенем ризику, що компенсується економією на оплаті послуг посередника. Відомо декілька способів організації прямого експорту:

        а) експортний відділ чи підрозділ, в обов'язки якого входить здіснення продажу за кордоном та організація збору необхідної інформації про ринок, експортний відділ може трансформуватися в автономний підрозділ, який буде акумулювати інформацію та керувати всією експортною діяльністю;

        б) закордонний відділ продажу  чи дочірня компанія, дозволяє  виробнику скористуватися ефектом  безпосередньої присутності на  ринку та здійснювати контроль  за виконанням маркетингових  програм; закордонний відділ продажу  здійснює реалізацію та розподілення продукції, інколи на нього покладаються організації, зберігання та просування товарів, демонстраційного та обслуговуючого центру;

      в) торгові представники, для пошуку закордонних клієнтів компанія використовує своїх торгових представників;

        г) іноземні дистриб'ютори чи  агенти, для організації продажу  продукції компанія звертається  до закордонних дистриб'юторів  чи агентів, які можуть бути  наділені виключними чи обмеженими  правами на представництво виробника  в конкретній країні.

      Експорт значно ускладнює реалізацію усіх функцій маркетингу. Особливо це стосується обробки ринку, реалізації та дистрибуції. Крім того, експортер зустрічається з необхідністю переорієнтації всіх задач на нові умови, що часто потребує перерозподілу капіталу, структурних змін у кадровому потенціалі і т.п. Особливо важким такий перехід в новий якісний стан є для малих та середніх підприємств. Для більшості з них виходом є використання форм експортної кооперації. Експортна кооперація в світовій практиці отримала широкий розвиток та характеризується великою різноманітністю форм. Перш за все експортна кооперація це співробітництво на добровольчій основі двох і більше юридично та економічно самостійних підприємств на основі укладання угоди чи договору. Це співробітництво направлено на рішення спільних задач в сфері експорту. Співробітництво в області експорту часто приводить до звичайних спільних дій групи незалежних фірм, що мають взаємозв'язані продукцію та ринки, що розширює їх можливості при проведенні міжнародних операцій. В інструментальному та інституціональному плані міжнародна кооперація побудована на використанні великого арсеналу методів та механізмів, за допомогою яких вирішуються задачі по обробці закордонних ринків.

        Використання ліцензування для  виходу на зовнішній ринок та розширення зв'язку з закордонними партнерами передбачає як експорт так і імпорт технологій. Ліцензійне виробництво полягає в тому, що вітчизняний оферент (ліцензіар) передає закордонному виробнику (ліцензіату) права на використання ноу-хау на продукт та виготовляти цей продукт на умовах оплати певного ліцензійного збору чи винагороди. При цьому ліцензійні договори містять не менш двох аспектів. По-перше, вони відображають специфіку об'єкту ліцензії. В їх числі виділяються патенти, виробничі моделі та зразки, товарні знаки та торгові марки, незахищені ноу-хау. По-друге, при придбанні ліцензії часто фіксуються певні обмеження на використання, експлуатацію і т.п. відповідно видові ліцензії набувають форму ліцензій на виробництво, використання та збут. Ліцензійні контракти встановлюють вид прав на використання, експлуатацію та отримання доходу, а також період, на який вони передаються (частіше на 5-10 років). Нерідко обмовляються можливості та умови продовження договору. Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіара полягають в тому, що він має можливість:

        а) в короткі строки окупити  витрати на науково-дослідницькі  роботи, використані на розробку  винаходу;

      б) одержати додатковий прибуток за рахунок  швидкого освоєння винаходу і випуску  на його основі нової продукції;

      в) використати місцеву, більш дешеву робочу силу;

      г) забезпечити близькість до джерел сировини;

      д) перебороти валютні та митні обмеження.

      Головною  перевагою ліцензійного виробництва  є те, що крім ноу-хау закордон не вивозиться ніяких матеріальних цінностей. При цьому воно позбавляється необхідності проявлення власної активності. Саме тому даний напрямок дуже популярний серед малих та середніх підприємств. В останні роки найбільш розповсюдженою формою господарчої інтеграції крупного та малого виробництва, особливо в сфері послуг та торгівлі, стала система договірних відносин типу франчайзинг.

      Франчайзинг це можливість використання відпрацьованих та виправдавших себе технологій, відому торгову марку, можливість навчатися  та отримувати необхідні консультації. Всі ці можливості можуть представити ті, хто вже має досвід, знання, володіє технологічними секретами або ноу-хау, хто створив собі певний імідж в світі бізнесу та у споживачів. Все це нематеріальний, але доволі цінний при правильному користуванні капітал. Правильно спланована та обґрунтована програма франчайзингу дозволяє франчайзеру суттєво розширити межі своїх можливостей, визначити головні напрямки своєї діяльності, прогнозувати свої майбутні доходи, швидко отримати суспільне визнання, укріпити свої ринкові позиції. Від франчайзі зазвичай вимагається:

        а) початковий внесок для отримання  права на навчання, використання  імені, торгівельного знаку и  т.п.;

      б) постійні внески - частіше у вигляді  частки з обороту - в оплату за поточне  керівництво та навчання;

        в) внески на цілі маркетингу  та збуту (на покриття витрат  з реклами, просуванню товару, дослідження ринку і т.п.) - частіше  у вигляді частки з обороту;

      г) суворе дотримання форм і методів  роботи, включаючи порядок управління, стандарти якості, уніформу співробітників і т.п.

 франчайзер  зі свого боку забезпечує франчайзі:

      а) початковим навчанням управлінню та веденню справ;

      б) постійною допомогою у підготовці та перепідготовці кадрів, консультаціями з усіх питань управління та маркетингу.