Закони управління що діють у сфері мотивації персоналу

Управління суспільним виробництвом ґрунтується на системі законів, яка включає дію економічних законів (закону вартості, переливу капіталу та ін.); законів розвитку техніки, технології; законів кібернетики і системотехніки, котрі властиві процесам управління в динамічних системах будь-якої природи і складності: закон зворотного зв'язку, закон оптимізації (закон пристосування системи до умов зовнішнього середовища), закон єдності управління й інформації, закон необхідної різноманітності та ін.; законів філософії, соціології, психології, праксеології та власне законів управління виробництвом [26, с.22] Враховуючи те, що дія законів є взаємозумовленою, використання їх у механізмі управління передбачає, по-перше, врахування дії не одного якогось закону, а всієї системи; а по-друге, таку організацію діяльності людей, при якій дія законів сприяє більш ефективному досягненню поставленої мети.

Є дві стадії пізнання законів: емпірична, в якій розкривається  зв'язок явищ без пізнання їхньої внутрішньої сутності та взаємозумовленості, і наукова стадія, яка ґрунтується на пізнанні сутності явищ і форм прояву із встановленням їхніх зв'язків, визначенні кількісної характеристики явищ та з'ясуванні механізму дії законів як системи. Закони управління в літературі з менеджменту подано переважно на емпіричному рівні пізнання.

До основних законів управління належать:

- закон спеціалізації управління, сутність якого полягає в тому, що управління на підприємстві, фірмі, корпорації, як правило, здійснюється значною кількістю працівників, котрі спеціалізуються на виконанні конкретних функцій управління. Поділ управлінської праці об'єктивно веде до спеціалізації управлінського персоналу;

- закон інтеграції управління. Необхідність інтеграції визна¬чається потребою самого процесу відтворення, а відтак і управління, котре не може бути здійснене без об'єднання шляхом координації діяльності, принаймні більшості персоналу;

- закон оптимального поєднання централізації та децентралі¬зації управління. Використання цього закону передбачає, з одного боку, централізоване, цілеспрямоване управління, тобто проведення визначеної лінії по вертикалі, з іншого – необхідність передачі окре¬мих функцій управління на нижчі рівні;

- закон демократизації управління відбиває взаємовідносини між людьми в колективі, співвідношення влади і підпорядкованості. Ви¬користання цього закону передбачає залучення великої кількості персоналу до процесу управління і встановлення таких відносин між керівником і підлеглим, коли дії першого викликають позитивну відповідну реакцію другого, коли в системі управління підприєм¬ством задіяний весь персонал;

- закон економії часу в управлінні виступає як закон управління робочим часом. В умовах ринку важливо випередити своїх конкурен¬тів, швидше знайти нові ринки, раніше за інших перейти на випуск нової продукції, вчасно перебудувати структуру підприємства та ін. [26, с.23].

Відображаючи внутрішні  й найбільш істотні причинно-наслідкові зв'язки і взаємозалежності предметів  та явищ об'єктивної дійсності, закони є своєрідними обмеженнями в практиці управління соціально-економічними системами. Тому лише при повному врахуванні дії об'єктивних законів можна успішно досягти цілей, і, навпаки, ціль стає недосяжною, якщо вона суперечить "вимогам" конкретних законів, зв'язкам координації і субординації.

У науковому управлінні використовуються закономірності управління, в яких виявляються закони суспільного розвитку. Науковий рівень управління визначається глибиною пізнання і здатністю управлінського персоналу в практичній діяльності дотримуватися законів і закономірностей створення, функціонування і розвитку систем управління відповідних організацій. Знання закономірностей дає можливість не тільки правильно оцінювати управлінські явища і процеси, а й прогнозувати їхній розвиток [29, с.23].

Загальною закономірністю управління є єдність систем управління виробництвом, що відбиває стабільність внутрішніх зв'язків системи, які визначають її цілісне існування, характер формування і розвитку. Це закономірність виявляється в єдності: принципів управління на різних рівнях; організаційних форм; методів; техніки управління; загальних вимог до керівників і фахівців; системи інтересів. Усі елементи системи управління взаємозалежні і мають відповідати один одному. Це слід враховувати в процесі вибору конкретних шляхів удосконалення системи, котрі передбачають одночасну зміну всіх основних її елементів.

Закономірність управління — пропорційність виробництва й  управління — реалізується за допомогою  планування раціональних господарських, міжгосподарських, міжгалузевих, внутрішньо-господарських пропорцій і забезпечення ритмічної роботи підприємств та їхніх підрозділів [26, с.23].

На кожному підприємстві має бути забезпечене відповідне співвідношення між основним і допоміжним виробництвом, між постійним і  змінним, основним і оборотним капіталом, їхніми структурами. Необхідно досягати пропорційності й в організації управлінської системи, підтримувати певне співвідношення чисельності працівників вищої і середньої кваліфікації та працівників окремих категорій.

Об'єктивною закономірністю є правильне поєднання централізації  і децентралізації управління. Результатом  природного зростання компанії є  централізація, що веде до зниження ефективності підприємницької діяльності. Цю своєрідну хворобу в бізнесі іноді називають синдромом великого бізнесу. Особливо актуальна ця проблема для нашої економіки, у якій у минулому цілковито панувала державна форма власності з гіпертрофованою централізованою економікою. Розвиток ринкових форм господарювання, роздержавлення і приватизація, створення акціонерних форм господарювання передбачають децентралізацію господарського життя.

Специфічною закономірністю управління є співвідношення керуючої і керованої систем. Із збільшенням розмірів і складності керованої системи мають відповідно змінюватися розміри і складність керуючої системи. Структура управління завжди має відповідати організаційній структурі підприємства, котра змінюється відповідно до розмірів, складності виробництва, процесів спеціалізації, диверсифікації тощо. Оптимальне співвідношення керуючої і керованої систем досягається в процесі науково обґрунтованого проектування їх і одночасної зміни основних елементів системи управління в процесі їхнього вдосконалення. Для успішного розвитку економіки України в наш час особливе значення має дотримання закономірності відповідності форм управління формам власності. Іншими словами, формування багатоукладної економіки має здійснюватися з урахуванням різноманітних і рівноправних (з погляду чинного права) форм власності та методів господарювання, історичних, національних, геополітичних, технологічних та інших умов. В управлінській діяльності існують і використовуються й інші закономірності, що відбивають окремі сторони відносин управління: відповідність елементів системи один одному; зміна функцій управління; скорочення і розширення ієрархічності управління; розширення контролю та ін. Знання закономірностей управлінської діяльності є теоретичною основою успішного управління, допомагає керівникам визначати вплив кожної з них на ефективність функціонування організації.

3.Еволюція наукових поглядів на дію законів управління та мотивації

У всі часи праця була джерелом матеріальних і духовних цінностей, тому проблема спонукування людей до праці ніколи не втрачала своєї актуальності. Спроби пояснити поведінку людей і сприяти підвищенню мотивації трудової діяльності робилися вже на етапах зародження суспільного виробництва. Згодом під різними назвами і з різних позицій науковці і практики почали досліджувати те, що сьогодні називається проблемою мотивації, тобто різноманітні аспекти активізації, заохочення, стимулювання.

На практиці методи мотивації  завжди були пов'язані з конкретним рівнем розвитку виробництва, наявними суспільними умовами, потребами, культурою, релігією. Однак протягом тисячоліть людство, намагаючись змінити поведінку людини, керувалося не науковими підходами, а методом «спроб і помилок» [9, c.23]. 

Найпершим із застосовуваних на практиці методів мотивації був  метод «батога і пряника». При цьому батогом був страх, голод, тілесне покарання, а пряником – певна матеріальна чи інша винагорода.

Інтенсивне наукове осмислення проблеми мотивації трудової діяльності розпочалось із зародженням капіталізму. Одним з перших вивчав цю проблему з економічних позицій класик англійської політичної економії Адам Сміт. Коли він писав «Дослідження про природу і причини багатства народів», життя простої людини було дуже тяжким. На його концепцію «економічної людини» («homo economicus»), безперечно, значний вплив справило спостереження за надто суворими реаліями тогочасної дійсності. За умов, коли більшість людей боролася за виживання, цілком виправданим був висновок, якого дійшов Адам Сміт: людина завжди, коли матиме таку можливість, намагатиметься поліпшити свій економічний стан. Отже, головним мотивом діяльності людини, на думку Адама Сміта, є економічний інтерес, потяг до максимальної економічної вигоди, природне бажання поліпшити свій добробут.

Погляди Адама Сміта на головні рушійні сили економічного розвитку суспільства використані  в більшості теорій мотивації  трудової діяльності. Однак Адам Сміт із цілком зрозумілих історичних причин не сформував системних уявлень про природу таких мотивів, їх виникнення і дію.

Значний внесок у розвиток теорії і практики мотивації трудової діяльності зробили Ф. Тейлор, Ф. Гілбрет і Л. Гілбрет, Г. Емерсон, М. Фоллет, а також О. Шелдон, А. Файоль, Е. Мейо. Відомими авторами сучасних теорій мотивації на Заході стали А. Маслоу, Ф. Герцберг, Л. Портер, Е. Лоулер, Д. Мак-Грегор, Д. Мак-Клелланд, В. Врум та інші.

Суттєвий внесок у створення  та розвиток теорій мотивації зробили  українські вчені. Так, М. Вольський (1834—1876) уважав за необхідне поліпшувати фізичні, моральні та інтелектуальні умови існування людини. Г. Цехановецький (1833—1889) не поділяв оптимістичної думки Адама Сміта, що людина як «економічна особа» завжди намагається поліпшити свій добробут власними силами. На його думку, багато хто прагне це зробити передовсім за рахунок інших. М. Туган-Барановський (1865— 1919) одним з перших у світі розробив чітку класифікацію потреб, виділивши п'ять їхніх груп: 1) фізіологічні; 2) статеві; 3) симптоматичні інстинкти та потреби; 4) альтруїстичні; 5) потреби практичного характеру [9, c.24].

Туган-Барановський особливого значення надавав психологічним почуттям, трудовим традиціям, моральним і релігійним поглядам. Він одним з перших наголошував на значущості духовності в розвитку економіки.

Ретроспективний аналіз формування наукових поглядів на мотивацію показує, що їхня еволюція відбувалася в тісному діалектичному взаємозв'язку з розвитком суспільного виробництва, підвищенням якості робочої сили, поліпшенням добробуту людей. Той чи інший напрямок, глибина дослідження проблем мотивації об'єктивно зумовлювалися визріванням відповідних матеріальних передумов у суспільстві.

На зміну розпливчастим і досить суперечливим управлінським настановам засновники «школи наукового управління» — Тейлор і його однодумці — запропонували наукову систему знань про форми і методи раціональної організації виробництва та праці.

В основу нової системи  було покладено чотири наукові принципи, які Тейлор називав законами управління:

1)створення наукової бази, наукове дослідження кожного  окремого виду трудової дії,  що має змінити грубі практичні методи роботи;

2) відбір робітників і  менеджерів на підставі наукових  критеріїв, їх належне тренування  і навчання;

3) співпраця адміністрації  з робітниками в галузі практичного  запровадження наукової організації  праці;

4) рівномірний і справедливий розподіл обов'язків (відповідальності) між робітниками і менеджерами [18, с.120.].

Розкриваючи сутність своєї  системи, Тейлор писав: «Наука замість традиційних навичок; гармонія замість суперечності; співпраця замість індивідуальної роботи; максимальна продуктивність замість обмеження продуктивності; розвиток кожного окремого працівника до максимально доступної йому продуктивності й максимального добробуту» [18, с.120.].

У ряду об'єктивних чинників, що створюють систему координат  для поведінки людини, у Тейлора стоять система стимулювання праці і дисциплінарні заходи (покарання економічними засобами).

Засновник «школи наукового управління», його колеги та послідовники усвідомили всю недоречність постійного балансування робітника на грані голоду. Вони зробили мотивацію методом «батога і пряника» ефективнішою, запропонувавши поняття норми щоденного виробітку і запровадивши систему оплати праці пропорційно збільшенню виробітку понад норму. Підвищення продуктивності праці, що стало результатом використання цього методу мотивації, і поєднання його із заходами для спеціалізації та раціоналізації трудових процесів було вражаючим.

Однак з розвитком продуктивних сил, зростанням суспільного багатства  та «соціалізації» суспільного виробництва стало очевидним, що простий «пряник» не завжди спонукає до ефективної праці. Ця обставина примусила вчених і фахівців шукати нових способів розв'язання проблеми мотивації [16, с.18].

Методи і способи мотивації  пройшли довгу історію еволюційного розвитку. Упродовж багатьом років  була домінуючою модель грубого фізичного  примусу до праці, а вже потім - моделі економічної необхідності і стимулювання праці відповідно до її продуктивності.

Ранні економісти, як правило, йшли слідами Адама Сміта, який займався пошуком заходів які дозволили  б збільшити багатство на їді  і або Лавіда Piкардо, який робив наголос на розподілі багатства згідно з факторами виробництва, або Альфреда Маршалла і інші, які удосконалили у певній мірі маржинальний аналіз.

У відомій книжці А.Сміта  «Дослідження про природу і причини  багатства народів» (1776) була обґрунтована концепція «економічної людини», в  основі якої лежить твердження, що головним мотивом діяльності «економічної людини»  є корисливий інтерес, який задовольняється  тільки в результаті обміну між людьми. «В умовах поділу праці, - писав А.Сміт, - кожна людяна, яка керується  егоїстичним спонуканням і дбає лише про свій інтерес, насправді  допомагає усім іншим і збільшує тим самим «багатство народів» [30, с.71].                   Займаючись виробничою діяльністю так, щоб цінність вироблюваної продукції була найбільшою, людина керується, на думку А.Сміта, лише одним бажанням - мати прибуток. У цій діяльності вона, як і в багатьох інших випадках, зазнає впливу «невидимої руки», який може призвести до результату, що повністю збігається з початковим задумом.