Закони управління що діють у сфері мотивації персоналу

ЗМІСТ

 

ВСТУП……………………………………………………………………..........2

1. Людина – як біосоціальна система…………………………………………4 

2. Загальна характеристика законів управління ……………………………..8

3. Еволюція наукових поглядів  на дію законів управління та мотивації ….12

4. Взаємозв'язок законів,  принципів, цілей, методів мотивації  та 

управління ……………………………………………………………………..19

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………22

Список використаної літератури………………………………….…………..25

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

У міру розвитку суспільного  виробництва, переходу до постіндустріальних засад його функціонування дедалі очевиднішим  стає фундаментальне значення людських ресурсів у розвитку цивілізації. Економічною наукою доведено (і підтверджено практикою), що за сучасних умов господарювання прогрес забезпечує людина і її мотивація. Аксіомою вже стало визнання того, що ефективність праці за інших однакових умов визначається особистим ставленням людини до праці, її мотиваційними настановами та трудовою поведінкою. У свою чергу, трудову поведінку детерміновано впливом багатьох чинників, які діють з різною силою і в різних напрямах. Це означає, що формування трудової поведінки людини не можна розглядати як стандартизований, уніфікований процес. Навпаки, трудова поведінка людей надзвичайно різноманітна, оскільки вона є наслідком складного взаємосполучення широкого кола потреб, інтересів, мотивів, ціннісних орієнтацій, переконань, поглядів, умов трудової діяльності.

Проблема спонукування людей  до продуктивної праці не нова. Протягом багатьох століть вона хвилювала  найвидатніші уми людства, і це не випадково: працею створюється матеріальна  і духовна культура суспільства. Як писав один із класиків політичної економії В. Петті: «земля — мати багатства, а праця — батько його».

У загальному розумінні мотивація  — це сукупність рушійних сил, які  спонукають людину до виконання певних дій. Ці сили можуть мати як зовнішнє, так і внутрішнє походження і змушувати людину свідомо чи несвідомо робити ті чи інші вчинки.

Природа сил, здатних суттєво вплинути на трудову активність, надзвичайно складна. Мотивація не є, сказати б, матеріальним фактом, який можна побачити на власні очі чи визначити емпірично. Збагнути її суть можна тільки аналізуючи поведінку людини, порівнюючи її дії під впливом тих чи інших спонукальних причин.

Для всебічної характеристики поняття мотивації слід передовсім з'ясувати сутність основних категорій, які мають безпосереднє відношення до способу і логіки поведінки людини в процесі трудової діяльності.

Проблема мотивації персоналу  впродовж багатьох років залишається  однією з найважливіших у ряді проблем управління персоналом. Кожен  керівник прагне до того, щоб персонал працював результативніше. Готовність і бажання персоналу виконувати свою роботу є одним з ключових чинників успіху організації. Практика показує, що механічне примушення до праці не може дати високого позитивного  результату. Всупереч волі і  бажанню  людини від неї не можна добитися повної віддачі. Маючи певне бажання  і настрій, виходячи з  певної системи  цінностей, слідуючи певним нормам і  правилам поведінки, людина персоніфікує кожне завдання.

 Шлях до ефективного  управління людиною лежить через  розуміння його мотивації. Розробити  ефективну систему форм і методів  управління людиною можна, лише  знаючи те, що нею рухає, що  спонукає його до діяльності, які мотиви лежать в основі  його дій. Для цього необхідно  знати, як виникають ті або  інші мотиви, як і яким способом  мотиви можуть бути приведені  в дію, як здійснюється мотивування  людей.

Підвищити результативність праці можна через пізнання структури  мотивів і потреб працівників, через  конкретні заходи щодо виразу їм визнання керівником і по стимулюванню на високі результати, через поліпшення інформаційної  структури і структури ухвалення  рішень за допомогою поліпшення спілкування.

Результативність працівників  залежить не тільки від односторонніх  вимог і заохочень, але і від  взаємної уваги і партнерства.

Проблеми мотивації досить часто займають центральне місце  в житті організації. Співробітники  тоді мотивовані, коли приносять користь  організації з радістю, натхненням, готовністю виконувати завдання, захопленістю.

Все вищесказане визначило  вибір теми даного дослідження, його мети і завдання.

1. Людина – як біосоціальна система

 

У сучасному менеджменті  все більшого значення набуває гуманістична концепція. Відповідно до неї людина - це головний суб'єкт управління, який не може розглядатися як трудовий ресурс. Ця філософія широко пропагується лідерами японського бізнесу і полягає  в розгляді людини як члена сім'ї (компанії), а функція менеджменту  полягає в управлінні соціальною істотою (людиною).

Згідно цьому підходу, вважає проф. Л. І. Евенко, не людина існує  для підприємства, а підприємство для людини, і, виходячи з обліку індивідуальних особливостей працівників, будуються стратегія, структура  і процес управління на підприємстві [21, c.25]. У центрі координації спільних зусиль знаходиться самоврядування трудових колективів і внутрішньофірмові відносини, масова участь працівників в ухваленні колективних рішень, навчання безпосередньо на робочому місці за участю наставників, контроль за поведінкою і виконанням Правил внутрішнього трудового розпорядку за допомогою лідерів неформальних груп. В той же час зберігається чітке директивне внутрішньофірмове планування, нормування праці, зростання автоматизації виробництва, жорстка організаційна культура, тобто людина має високу міру свободи в чітких організаційних рамках і мотивований на високі кінцеві результати праці.

Результати колективної  праці, психологічний клімат, задоволеність  працівників працею виступають на перше  місце в сукупності чинників, що визначають якість трудового життя. В зв'язку з цим особливого значення набуває проблема усестороннього розвитку особи людини як найважливіша складова частина глобальної життєвої мети гуманного  суспільства [8, c.483].

Людина є об'єктом вивчення багатьох наук (філософії, соціології, психології, медицини, педагогіки, управління, історії і ін.), які розглядають  його з своєї точки зору, в теорії управління персоналом людина також  є об'єктом дослідження як найважливіше ядро динамічної соціальної групи, з  одного боку, і рушійна сила управлінського процесу, з іншого боку. При буденній простоті поняття, що здається, людина існує ціла сукупність виробничих понять, де людина є стрижньовим терміном. Системний аналіз цих понять, що характеризують людину з погляду предметів різних наук, дозволив нам розробити схему класифікації понять людини стосовно управління персоналом.

При цьому людина розглядається  «як вищий ступінь живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури» [17, c. 1477].

Одне з найбільш чітких визначень особи дається в  енцикл. словнику: «Особа - стійка система соціально-значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства» [17, c. 718].

Людина — частина природи, має біологічні властивості й  підвладна біологічним закономірностям. Водночас вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик  і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного та соціального в людині.

Єдність світу виражається  в загальному зв'язку явищ і предметів, у наявності в усіх видів матерії  таких універсальних атрибутів, як рух, простір, час, здатність до саморозвитку тощо, а також в існуванні загальних закономірностей буття, які діють на всіх рівнях структурної організації світобудови. Однак єдність світу не можна трактувати як його одноманітність, як просте нескінченне повторення існуючого, оскільки в природі є незліченна кількість якісно різних структурних рівнів матерії (атомні ядра й «елементарні» частки, атоми й молекули, космічні системи різних порядків), на кожному з яких діють різні специфічні закони руху. Ґрунтуючись на єдності явищ природи, наявності у світі загальних властивостей і закономірностей розвитку, людський розум здатний достовірно їх пізнати й використати в організації життєдіяльності соціальних структур різного рівня [24, c. 129].

Сучасний світ — складноорганізована соціальна система, яка поєднує соціальні елементи, якісно різні за природою й властивостями (релігії, цивілізації, культури, держави, народи, субетноси), але які мають і певну єдність, зумовлену культурними, політичними й економічними умовами загальнопланетарного соціального розвитку. При цьому кожна соціальна система самокерована, оскільки закони, хоча й об'єктивні, виявляються лише в людській діяльності. Усе це свідчить про неадекватність у глобальному масштабі будь-якої моделі соціального розвитку, абсолютизуючої тенденцію до уніфікації світу за стандартами однієї цивілізації. Звідси закон: принципово неможливе встановлення світового панування на тривалий час якоїсь однієї великої держави, групи держав або однієї цивілізації [1, c. 13–15].

З погляду сучасної науки  й наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих  істот) соціальна, але необхідно  визнати наявність, значення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в  людині "зняте" соціальним. Це означає, що воно (це біологічне начало) перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює  з соціальним діалектичну єдність.

Генетично зумовлені, успадковуються анатомо-фізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В  новонародженої дитини вони від початку  є людськими. Природжена здатність  опановувати мову, мислення, стати  особистістю реалізується лише в  людському, соціальному оточенні, у  світі культури. Біологічно зумовлені  і параметри людського буття, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але й тут вплив соціальних умов є досить відчутним. Природженими є певні особливості нервово-психічних  реакцій, темперамент, тип вищої  нервової діяльності; можливо, й деякі  обдаровання, наприклад, музичні, математичні, — але, знов-таки, їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Є припущення, що деякі  види асоціальної (антисуспільної, злочинної) поведінки зумовлені генетичними факторами, проте й тут, якщо людина психічно нормальна, не божевільна, вирішальне значення має вплив середовища, умови життя, виховання, моральна самосвідомість. Якими б не були природжені особливості нервової системи, людина, яка не страждає на психічне захворювання, здатна контролювати свою поведінку й несе за неї відповідальність [23, с.76].

Потреби й прагнення, які  називаються вищими, — пізнавальні, моральні, естетичні, потреба в спілкуванні  тощо — не біологічні, соціальні  за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські, політичні позиції тощо.

Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біологічної) і суспільства, й історії, але  вона — не пасивний продукт цих  чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх  обставин і впливів, сама визначає лінію  своєї поведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм  обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І. Кант, "ти повинен, отже, ти можеш". Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою  керувати потребами. Давно було сказано: "Любов і голод правлять світом". Але ж відомо, що люди можуть з  релігійних міркувань відмовлятися від шлюбу чи голодувати з політичних або інших мотивів.

Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовуваність, відсутність жорсткої прив'язаності до певних умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір  для дії соціальних факторів і, у  свою чергу, ці фактори зменшують  безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.

Завдяки трудовій діяльності та соціальним формам життя, взаємній підтримці для людини втрачають  вирішальне значення процеси й закони природного добору. Натомість такого значення набувають соціальні закономірності, розвиток і наступність у сфері  матеріальної та духовної культури, тобто  того справді людського світу, який ми творимо самі.

З одного боку, ще далеко не вичерпані всі можливості нашого організму, зокрема нервової системи, колосальних резервів мозку. З другого  боку, ці можливості все-таки не безмежні, їх можна розширювати, але з ними треба й рахуватися. Забруднення  середовища, включаючи радіаційне, збільшення нервово-психічних перевантажень  створюють загрозу здоров'ю людей; біологічні наслідки негативних факторів можуть позначитися й на наступних  поколіннях. Необхідні заходи й зусилля  в міжнародному масштабі для відвернення  цих наслідків, оздоровлення умов життя.

 

2. Загальна характеристика  законів управління

 

Закон – це, передусім, об'єктивність, те, що не залежить від волі і бажання  людини, від її свідомості. Звичайно, мова не йде про юридичні закони, які сьогодні приймаються, а завтра – скасовуються. Якщо, наприклад, ми ведемо мову про закони збереження енергії та речовини чи про закон  всесвітнього тяжіння, то було б безглуздям стверджувати, що ми зможемо їх скасувати  чи свідомо загальмувати їхню дію. Це стосується також і об'єктивних законів  розвитку суспільства, таких, зокрема, як залежність суспільної свідомості від суспільного буття, чи основного  соціологічного закону про вирішальну роль способу виробництва у суспільному  житті. Отже, найсуттєвішою ознакою  закону буде те, що він відображає об'єктивний стан речей, об'єктивні зв'язки між  речами, предметами, явищами.

З категорією «закон» має  зв'язок категорія «закономірність». Це – не тотожні поняття. Вони є  однопорядковими, бо у них відображені необхідні, об'єктивні, загальні зв'язки, що існують в об'єктивній дійсності.

Але закономірність є ширшим, ніж закон поняттям. Це сукупна  дія багатьох законів, що конкретизують, наповнюють певним змістом закономірність розвитку природи і суспільства [23, с.99].

У основі менеджменту лежить система економічних законів, закономірностей  і принципів управління в умовах ринкових відносин. Закони і закономірності носять об'єктивний характер, тобто не залежать від волі людей, а, навпроти визначають їх волю, свідомість і наміри. Усвідомлене використання економічних законів, здійснюючись через управління, дозволяє привести діяльність людей у відповідність з об'єктивними умовами розвитку.