Управління інтелектуальною власністю та її комерціалізація в університетах і дослідницьких центрах

Зрозуміло, що коли мова йде про поступку патенту, здійснюються тільки паушальні платежі. При укладанні  ліцензійного договору - про роялті і паушальні платежі. Можливо  деяке сполучення цих платежів. Тобто  розраховується роялті, а якась обговорена їхня частина (як правило, не більш 30 відсотків) виплачується у виді паушального платежу після укладання ліцензійного договору. 

Говорячи про ліцензійні платежі, варто мати на увазі, що ці платежі можуть приймати різноманітні форми. Наприклад, грошову чи товарну, коли оплата ліцензії проводиться продукцією, зробленої по ліцензії. Форми можуть бути змішаними. Навіть з деякою передоплатою до укладання ліцензійного договору. 

Можлива також оплата акціями ліцензіата. У цьому випадку ліцензіар стає співвласником компанії ліцензіата і т.д. Узагалі діапазон комерціалізації великий: від згаданої поступки прав, що випливають з патенту, до організації випуску на власному підприємстві і продажу цілком матеріального товару. Інтелектуальна власність, наприклад, може бути внесена як  внесок у статутний капітал знову утвореної компанії. Особливо це характерно для венчурних проектів.

Загальновизнано, що у  світі дотепер не вироблено єдиної методології визначення ціни ліцензії. Кожен учасник укладеного ліцензійного договору визначає її виходячи зі своїх уявлень.

Ціна ліцензії може визначатися  різними методами і способами, що залежать від специфічних характеристик  інновації, але, насамперед, зводяться  до виявлення обсягу продажів і прибутку ліцензіата. Відповідно, найбільш широке поширення одержали методи визначення ціни, засновані на цих показниках. 

На яку частку можливого  прибутку може розраховувати ліцензіар? Як правило, у залежності від ряду ціноутворюючих факторів від 10 до 50 відсотків. Якщо об'єкт ліцензування ще не готовий до комерційного використання й основну цінність складають передані за згодою патентні права, то частка ліцензіара буде складати приблизно 20%. До речі, незважаючи на скарги винахідників в Україні для доведення ідеї до патенту потрібно не так багато грошей. З цими витратами більшість інноваторів справляються. 

Якщо об'єктом є  освоєна інновація, то при винятковій ліцензії частка ліцензіара може складати 35 - 50%, а при невинятковій - 20 - 30%.

Як випливає з викладеного  вище навіть при продажу еволюційних  інновацій виникає багато моментів, що одержують дуже вільне тлумачення. Що ж говорити про інновації революційні?

З одного боку, перспективні інновації користуються попитом, а, з іншого, занадто важко визначити перспективність інновації. Тому  коммерціалізувати інновацію через продаж ліцензії ноу-хау якій-небудь великій компанії представляє велику проблему. Згадаємо невдалу спробу продажу одним із засновників компанії "Apple Computers" прав на персональний комп'ютер компанії "Hewlett Packard". Оскільки інновація революційна, далеко не всі експерти вміють розглянути за нею майбутні. Та й за помилку з них можуть запитати. Ось де  виступає уперед венчурне підприємництво і його інструмент - венчурне фінансування.

Основною особливістю  венчурного фінансування є можливість для інвестора не повернути вкладені в проект гроші, а одержати частку в цьому проекті: в утвореній  компанії чи прибутку від продажу  товарів чи послуг.

За останні 15 років  тема венчурного підприємництва широко висвітлювалася в літературі. Хотілося б відзначити одну з перших і досить повних і цікавих робіт у цій області. Мова йде про   огляд, що вийшов ще в 1984 році, Ю.Г. Кремнева і Т.Р. Отроховой "Роль науково-виробничих "венчурных" компаній США в розробці й освоєнні нової технології". 

Міжнародна практика свідчить, що розрахунок на основі деяких усереднених показників дуже розповсюджений. 

Зокрема, при використанні як  бази ціни ліцензії обсягу  виробництва  чи продажів, розмір стандартних ставок роялті, найчастіше, складає від 0,5% до 14%.  Тут теж досить широкий діапазон нижнього і верхнього рівнів ставок. Наприклад, для електронної промисловості нижня границя діапазону знаходиться на рівні 4%, верхня - 10%, електротехнічної - 1% і 5%, фармацевтичної - 2% і 7%, літакобудування - 6% і 10%, автомобільної промисловості - 1% і 3%, і т.д. Це закордонні дані. Але на них часто орієнтуються при укладанні ліцензійних договорів українські продавці і покупці ліцензій. Зрозуміло, що виразного обґрунтування немає. Як правило, довід один - так склалося. 

Крім того, варто мати на увазі, що ліцензіат може прагнути до одержання деякого економічного ефекту не прямо за рахунок збільшення прибутку, а через використання результатів  досліджень, закладених в об'єкті ліцензії, у своїх дослідженнях. Тобто, його інтерес полягає в економії витрат і  можливості проведення власних інноваційних робіт від уже досягнутого рівня.

Вважається, що кожен  долар, вкладений у покупку іноземної  ліцензії, по своєму економічному ефекті відповідає 16,0 дол. що інвестуються у власні НІОКР для Японії, 6,2 дол. - для США, 5,4 дол. - для Франції і 3,1 дол. - для Великобританії.

4. Досвід України в захисті та комерціалізації інтелектуальної власності.

Від розв’язання проблеми створення ефективної системи охорони інтелектуальної власності залежить міцність фундаменту для інноваційної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності у світовій соціально-економічній системі. А від цього, у свою чергу, — перспективи створення робочих місць у нових галузях, які визначають обличчя світової економіки ХХІ століття — економіки, що базується на знаннях. Це і питання створення цивілізованого ринкового середовища, де і підприємці, і споживачі були б надійно захищені від недобросовісної конкуренції, пов’язаної з неправомірним використанням об’єктів інтелектуальної власності, виробництвом фальсифікованих товарів.

  Проблеми охорони інтелектуальної власності сьогодні вийшли в світі на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними питаннями. Унаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою та вимагають стратегічних підходів до їх вирішення. Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності, немислимої ще десятиліття тому. Нині у світі діють понад 4 млн. патентів; щороку подається приблизно 700 тис. заявок на патентування; 2000 р. доход від продажу ліцензій на запатентовані об’єкти становив 100 млрд. дол., що вдесятеро більше, ніж 1990 р.

Важливо враховувати, що в основному вже сформувалася глобальна система регулювання  охорони інтелектуальної власності. Україна повинна адаптуватися до неї, якщо планує розвиватися як складова частина світового господарства, а не як економіка, відмежована від світових тенденцій соціально-економічного й технологічного розвитку. І за останні роки Україна значно активізувала процес входження в світові структури, що регулюють інтелектуальну власність, і вже є учасницею 15 з 26 універсальних міжнародних конвенцій і договорів у цій сфері. Але проблемою залишається незавершеність процесів здобуття членства в Світовій торговельній організації (СОТ) і забезпечення участі в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності. Не завершено і процес приєднання до ряду міжнародних конвенцій та договорів.

Велике значення для  ефективної охорони інтелектуальної  власності має процес входження  України в регіональні європейські  структури регулювання цієї сфери, і передусім у структури Європейського союзу. На цьому напрямі також є нерозв’язані проблеми — невизначеність позиції України щодо Євразійської патентної конвенції та налагодження відносин із Євразійською патентною організацією, відсутність перспективних програм взаємодії з Європейським патентним відомством і Відомством із гармонізації на внутрішньому ринку (товарні знаки ЄС).

Домінуючу роль у сфері  двосторонніх відносин у цій царині, безумовно, відіграють США, які є  світовим технологічним лідером. Саме цей чинник, а не тільки загроза санкцій із боку Сполучених Штатів, є потужним стимулом до розвитку системи охорони інтелектуальної власності в Україні.

Слід підкреслити, що протягом останнього десятиліття в  Україні відбувався досить інтенсивний  процес становлення системи охорони інтелектуальної власності. На сьогодні система органів регулювання сфери охорони інтелектуальної власності в Україні перебуває в завершальній фазі формування й уже спроможна виконувати свої основні функції. Її регулюють 37 законів і понад 100 підзаконних актів, дія яких поширюється принаймні на 16 самостійних об’єктів авторського права в галузі науки, літератури й мистецтва, три види об’єктів суміжних прав, дев’ять видів промислової власності й на сферу захисту від недобросовісної конкуренції. Однак ефективність системи знижує цілий комплекс проблем, що вимагають невідкладного розв’язання.

Реальні тенденції в  сфері реєстрації та використання прав інтелектуальної власності в  Україні залишаються суперечливими  й не свідчать про ефективне функціонування системи її охорони. Нестабільність умов для винахідницької та раціоналізаторської діяльності через, головним чином, погіршення матеріально-технічних і фінансових умов в інноваційній сфері, обумовила зменшення, порівняно з 1995 р., кількості винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторів майже на третину, а кількість підприємств, що беруть участь у створенні й використанні об’єктів промислової власності, — удвічі. Вкрай незначними є операції з укладання договорів на передачу прав щодо об’єктів промислової власності.

2000 р. зареєстровано  лише 372 договори (185 — про передачу  прав і 182 — ліцензійні договори  на використання об’єктів промислової  власності), причому переважна частина  з них стосувалася знаків для  товарів і послуг (233). Характерно, що 2000 р. 42,8% усіх ліцензійних договорів на використання знаків для товарів і послуг стосувалися лікеро-горілчаних і ще 7,5% — тютюнових виробів; не було жодного договору в таких сферах, як засоби зв’язку, електроніка, сільське господарство, медицина. У царині ліцензійних договорів на використання винаходів серед лідерів — також лікеро-горілчані вироби (16,6%), тоді як на машинобудування припадає 4,8%, електроніку — 2,4%, сільське господарство — жодного договору.  

У структурі системи  охорони інтелектуальної власності недорозвиненими є елементи, що забезпечують комерціалізацію запатентованих досягнень. При несприятливому кліматі для іноземного інвестування це обумовлює низький показник високотехнологічного експорту на душу населення, за яким Україна майже вдесятеро відстає від його середньосвітового значення. А на роялті й ліцензійні послуги 2000 р. припадало лише 0,04% українського експорту послуг й 1,27% їх імпорту.

У сукупності проблем  охорони інтелектуальної власності  в Україні найгострішими є такі: охорона комп’ютерних програм і баз даних (відзначили 65,3% опитаних експертів), захист від недобросовісної конкуренції (55,6%), охорона знаків для товарів і послуг (товарних знаків) — 52,1%, охорона виробників аудіовізуальної продукції — 50,0%.

На думку експертів, створенню в Україні ефективної системи охорони інтелектуальної  власності перешкоджають передусім  недоліки правової системи країни. Значну роль відіграє і пануюча в суспільстві зневага до охорони прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення діяльності в галузі охорони інтелектуальної власності. Водночас навіть серед експертів спостерігається певна недооцінка соціально-економічних механізмів охорони інтелектуальної власності. 

Характерно, що понад половина з 2 тис. опитаних УЦЕПД громадян не відносять проблеми охорони інтелектуальної власності до першорядних проблем економічного розвитку України. В умовах обмеженої платоспроможності широких верств населення діють потужні стимули до придбання та споживання продукції, виготовленої з порушенням прав інтелектуальної власності. Майже 70% населення України споживає підроблену продукцію, маркіровану загальновідомими товарними знаками, а ніколи не купує її лише п’ята частина населення. 42,4% громадян України купують дешевші товари, навіть якщо вони можуть бути підробленими. Майже 40% українських споживачів якість підроблених товарів вважає цілком прийнятною. Це свідчить про деформацію правових понять у значної частини громадян, підтримувану їхніми низькими вимогами до якості — що є нормою для малозабезпечених верств населення.

Низькі стандарти захисту  інтелектуальної власності в  Україні значною мірою визначаються браком кваліфікованих фахівців у цій  сфері, позаяк вона вимагає досить великого обсягу специфічних знань. На жаль, лише з 2000 р. у цьому питанні почали з’являтися певні позитивні зрушення. Але й сьогодні потужність освітньої системи низька й не може задовольнити попит на фахівців цього профілю. Так, 2000 р. на перший курс Інституту інтелектуальної власності та права було зараховано лише 39 чоловік, а на другому курсі продовжували навчання 42 студенти. У Харківському міжгалузевому інституті підвищення кваліфікації кадрів за новими напрямами розвитку техніки й технологій при Харківському національному технічному університеті «ХПІ», що готує менеджерів інтелектуальної власності, перших випускників із цього фаху було лише 39.

Нарешті, слід відзначити, що серед головних причин недостатнього  рівня ефективності охорони інтелектуальної  власності українських фізичних і юридичних осіб за кордоном фахівці найчастіше називають «відсутність у держави коштів на патентування та здійснення реєстраційних процедур за кордоном» (54,8% відповідей експертів), «низький рівень правової культури в країні» (46,6%), «відсутність належних знань й інформації про порядок захисту інтелектуальної власності за межами України» (45,2%). На «законодавчу неврегульованість в Україні питань трансферу технологій, зокрема при виїзді українських фахівців на роботу за кордон», указують 43,8% опитаних УЦЕПД експертів.

Аналіз, проведений в  УЦЕПД, показав, що в структурі законодавчого  регулювання питань охорони інтелектуальної  власності не розв’язано такі важливі  проблеми:

• володіння й управління правами на об’єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету й загальнодержавних централізованих фондів;
• колективне управління авторським і суміжними правами;
• регулювання ринку інтелектуальної власності, передача на комерційних засадах прав на об’єкти інтелектуальної власності;
• нормативно-правове забезпечення розвитку франчайзингу — продажу або тимчасового надання в користування товарного знака під контролем його власника;
• трансфер технологій за кордон, що приводить до цілеспрямованого відбору, часто за безцінь, українських технологій із боку іноземних фірм; правові механізми, які запобігали б подачі заявок на винаходи в інші країни в обхід патентного відомства України, що призводить до неконтрольованого відпливу нових технологій за кордон;
• захист комерційної інформації підприємств, а також ноу-хау;
• захист відомих товарних знаків, які не потребують реєстрації: у законах України загалом немає визначення цього терміна, немає списку таких знаків;
• захист фірмових найменувань;
• оцінка вартості нематеріальних активів;
• облік об’єктів інтелектуальної власності;
• впровадження ефективнішого захисту наукової інтелектуальної власності проти порушень у цій сфері (привласнення результатів наукової праці в формі фіктивного «співавторства»; публікування працівниками державних структур від свого імені результатів, які містяться в науково-аналітичних матеріалах, поданих підпорядкованими їм організаціями; відтворення результатів наукових робіт без посилання на авторів або їх несанкціонована публікація тощо);
• охорона раціоналізаторських пропозицій;
• охорона порід тварин;
• охорона фольклору, народних художніх промислів і традиційних знань;
• прогалини в антимонопольному законодавстві, які вможливлюють використання процедур патентування як способу монополізації ринків.