Управління інтелектуальною власністю та її комерціалізація в університетах і дослідницьких центрах

Інтелектуальна власність: сутність та проблеми її комерціалізації  в Україні.

План:

Вступ.

Бурхливий розвиток інформаційних  технологій перетворив інтелектуальну власність в один із найліквідніших товарів. Цей ресурс може, як магніт, притягувати до себе серйозні інвестиції, а широке впровадження нових технологій і просування наукових розробок у виробництво дає потужний поштовх розвитку внутрішніх галузей промисловості. Та й сама собою інтелектуальна власність — дуже цінне джерело доходів. У розвинених країнах це зрозуміли давно, і тепер надійна правова система захисту інтелектуальних активів дозволяє США, Японії та країнам Європи одержувати вагомі економічні дивіденди. 

Інтелектуальний потенціал, сконцентрований в Україні, також  міг би стати надійною основою  відродження вітчизняної економіки. Міг би, але не став. Знадобилися роки, аби крок за кроком створити національну систему захисту інтелектуальної власності. Було сформовано необхідну нормативно-правову базу, закладено основи регулювання відносин у цій сфері: сьогодні чинне законодавство України містить основні положення, пов’язані з одержанням, здійсненням і захистом прав інтелектуальної власності.

Крім того, ведеться робота з гармонізації українського законодавства  з міжнародними нормами. Вжиті останнім часом заходи дозволили врахувати  вимоги ТРИПС — угоди СОТ про торгові аспекти прав інтелектуальної власності. Внесено зміни в Кримінальний і Митний кодекси України, Кодекс про адміністративні правопорушення, у закони «Про авторське право й суміжні права» та «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів і фонограм».

В даній курсовій роботі зроблено спробу дослідити проблеми з якими стикаються власники такого активу як „інтелектуальна власність” в процесі його використання. Робота складається з шести розділів в яких послідовно досліджується  проблема інтелектуальної власності в Україні.

1. Сутність та проблеми інтелектуальної власності.

Термін "інтелектуальна власність" сформувався, насамперед, у процесі обговорення і вирішення  проблем юридичної регламентації  в рамках права власності відносин із приводу створення, використання й охорони результатів інтелектуальної діяльності. У цьому змісті інтелектуальна власність представляє в даний момент узагальнююче поняття, позначаючи собою сукупність усіх прав на результати творчої діяльності і деякі, прирівняні до них об'єкти. Слід зазначити, що багатьма авторами оспарюється використання даного терміна і можливість ефективної регламентації відносин із приводу невловимих об'єктів у рамках традиційної правомочності володіння, користування і розпорядження. Проте , поняття "інтелектуальна власність", "промислова власність" і "право інтелектуальної (промислової) власності" міцно ввійшло в юридичну лексику України і закордонних держав, а так само в тексти міжнародних договорів і конвенцій.

Стійке використання цього терміна в сфері правового регулювання економіки, необхідність захисту і комерціалізації інтелектуальних продуктів діяльності ринкових суб'єктів, мабуть, стали причинами поширення терміна "інтелектуальна власність" на всю сукупність нематеріальних елементів бізнес-процеса фірми.

Основна відмінність  прав інтелектуальної власності  від інших, полягає в тому, що вони можуть бути нематеріальні. Навіть втілені  в матеріальній формі. Наприклад, винахід  може бути втілене в заявці на одержання  патенту,  потім і в патенті, потім у конкретному виробі. Купуючи цей виріб, покупець отримує тільки саме цей виріб, але не права на винахід, що втілено в цьому виробі. 

Створення і впровадження більшості  інновацій вимагає не тільки інтелектуальних, але і значних матеріальних витрат, що повинні не тільки бути відшкодовані, але і принести додаткові доходи як віддачу від інновації. Однак, може статися і так, що хтось "вклав" в інновацію, а шляхом "запозичення" результатами скористався хтось інший.  Зрозуміло, що це не вигідно інноватору, але це не вигідно і суспільству, тому що інноваційна діяльність позбавляється мотивації.

Значить суспільство (в особі держави) повинне забезпечити творцю (винахіднику) деякий привілей. Таким привілеєм  спочатку було визнано монопольне право  на використання винаходу, що закріплюється видачею спеціального документа - патенту. Установлена патентом юридична монополія на винахід забезпечує його власнику виняткову можливість виготовляти і продавати товари з особливими споживчими якостями. Володіючи такою монополією, власник патенту може не тільки відшкодувати витрати на створення винаходу і його впровадження, але й одержати надприбуток. Він вправі заборонити "будь-кому і кожному" здійснення дій, що порушують його монопольні права, і переслідувати порушника по позові про порушення патенту.

Така система є діючим стимулом для інноваторів. Безумовно, на цьому  шляху багато хто терпіли невдачі. Цілком можливо, що їх була більшість. Згадаємо, що тільки 10 з 100 потенційних  інновацій виявляються ефективними  з фінансової точки зору. Але, як зауважує М.Фрідман, "... здебільшого   вони знали на что йдуть, і усвідомлювали що ризикують. І незалежно від того, виграли вони чи програли, завдяки їх готовності прийняти ризик суспільство виграло".

Уперше законодавчо  інтелектуальні права були захищені в Англії спеціальним законом, прийнятим у 1623 році. В  Франції аналогічний закон був прийнятий у 1791 році. Як відзначає Ж.Бержье:  "Результати прийняття закону не змусили себе чекати. Середньорічне число виданих у Франції патентів збільшилося з 19 за період 1971 - 1804 років до 71 у наступному десятилітті (1804 - 1815 р.). З 1815 по 1831 рік щорічно видавалося 230 патентів, з 1831 по 1841 рік - 750, у 1855 році - 4 тис., у 1876 році - 5 тис. і наприкінці  сторіччя  -  більш 10 тис.". 

Спочатку механізм захисту  інтелектуальної власності був  відпрацьований недостатньо чітко, що стримувало промисловий розвиток. Зокрема , англійський парламент  неодноразово приймав рішення про  продовження монопольних прав. Вважається, що подібне продовження монополії на пару, що належала відомому нам зі школи Дж. Уатту, на чверть століття затрималася виробництво парових машин як для промисловості, так і для залізниць .

У відповідь наприкінці  XVІІІ століття в Манчестері (Англія) виникла Асоціація по боротьбі з патентами і монополіями, що заохочувала порушення прав патентовласників. Крім того, у середині століття (у 1754 році) група промисловців, банкірів і філантропів заснувала Товариство заохочення ремесел і торгівлі, що пропонувало премії винахідникам, які відмовлялися брати  патенти чи зберігати свої винаходи в таємниці, а надавали їх у розпорядження усіх.

Товариство видало 14 тис. фунтів Томасові Ломбу, щоб той не відновляв свій патент на обробку  шовку. 30 тис. фунтів було виплачено  доктору Дженнеру, щоб він не патентував винайдену їм вакцинацію і 5 тис. - винахіднику прядильної "мюль - машини" Самуэлю Кромптону за відмовлення в патентуванні винаходу. 

Керуючись гуманними  інтересами творці вибухобезпечної  лампи для шахтарів (сер Х.Деві, доктор Кленні і Дж.Стефенсон) опублікували всі подробиці про свій винахід, щоб не піддавати життя робочих небезпеці в результаті заморожування винаходу в угоду приватним інтересам. Ця лампа успішно захищала гірників від вибухів рудничного газу доти, поки не стали використовувати електрику.

Іноді патенти розкривалися (із усіма наслідками) з патріотичних розумінь. Цікавий, зокрема, випадок  з Л.Пастером, що винайшов спосіб тривалого  збереження пива і надав французьким  броварникам безоплатне право використовувати  технологію для його готування. Це відбулося незабаром після Франко-Прусської війни, у якій Франція, як відомо, потерпіла нищівну поразку. У патріотичному ажіотажі напій одержав назву "пиво національного реваншу". 

Протягом  якогось  часу здавалося, що досить патентного захисту усередині країни. Але виявилося, що монопольні права власника патенту, дотримувані в одній країні абсолютно вільно порушуються в іншій. А це дозволяє "запозичивши" секрет в одній країні, робити аналогічну продукцію в інший, і безперешкодно продавати в третій.  Варто помітити, що згадуваний вище французький закон 1791 року не тільки захищав права винахідників, але і заохочував промислове шпигунство. Він визнавав "за всяким, хто першим привезе у Францію який-небудь іноземний промисел, такої ж пільги, якими користався б його винахідник". Франція і раніше заохочувала злодійство іноземних секретів. Відомий королівський патент 1551 року, що надав право одному італійському дворянину з Болоньї  право "одному робити протягом  10 років усякого роду скляні вироби по венеціанському способі".

Особливо заохочувала  злодійство чужих промислових секретів людина, що прославилася не тільки військовими  перемогами і дивною кар'єрою, але  зводом законів, що послужили зразком  для законодавства багатьох країн. Мова йде про Наполеона Бонапарта. Він проводив "тематичні конкурси" по розкриттю чужих секретів  і організації на території  Франції чи підвладних держав відповідних виробництв. Саме на "розкритому" секреті "англійської" сталі була створена промислова імперія Круппа. Як відомо, згодом пушки Круппа не раз виявлялися дуже ефективною зброєю у війнах, що вела Німеччина проти Франції. Уже під час Франко-Прусської війни силу гармат Круппа випробував племінник Наполеона Бонапарта, Наполеон ІІІ, коли їхнім вогнем були зруйновані укріплення Меца і Седана, що привело до капітуляції Франції і зреченню останнього "імператора французів".

До факту злодійства інтелектуальної власності можна  підходити подвійно. З одного боку, злодійство є одним з 10 смертних гріхів і серйозною моральною провиною. З іншої, так називане "цивілізоване" суспільство в минулі часи  відносилося до запозичення чужої інтелектуальної власності більш терпимо, чим зараз. Для того, щоб звести до загального знаменника потреби суспільства і інноватора (винахідника) були вироблені деякі правила по захисту інтелектуальних прав, прийнятні для всіх сторін. Була визнана така особливість охорони інтелектуальних прав, як обмеження їх у часі і просторі. Вони діють лише до визначеного терміну й обмежені межами держави, де вони виникли, а також на території тих держав, що у силу участі в міжнародних договорах (угодах) прийняли на себе зобов'язання по захисту не тільки національної, але й іноземної інтелектуальної власності. 

Варто помітити, що дотепер   цілий ряд країн поводяться з інтелектуальною власністю дуже вільно. Це досягається, зокрема, оголошенням інтелектуальної власності загальною  власністю чи власністю народу відповідної держави. Держава може також просто закривати ока на використання, у тому числі й у комерційних цілях, чужої власності. Особливо легко порушуються авторські права.

  Але в цілому часи міняються. Загальновизнаним правилом вважається повага інтелектуальної власності. Зрозуміло, чому це так, а не інакше. У встановленні цих правил є визнання домінуючої ролі ведучих країн Заходу (включаючи, природно, і Японію), що є основними власниками промислової власності і вміють грамотно з нею працювати для отримання доходів. 

Кілька слів про авторське  право, як різновиду захисту прав інтелектуальної власності. Авторське право являє собою сукупність правових норм, що регулюють порядок відтворення добутків літератури, науки і мистецтва і використовується  для захисту інтересів авторів і власників цих добутків.

Авторське право виникло  в книговиданні. Відтоді, як з'явилася можливість тиражувати те, що раніше було в дуже обмеженій кількості екземплярів, і з'явилася можливість на цьому заробляти гроші, виникла необхідність регулювати відносини автора і книговидавця (торговця), тобто  того, хто створив і того, хто впроваджує на ринок. 

Вперше авторське право  потрапило під захист закону, як і право промислової власності, у Великобританії. Прийнятий у 1710 році "Статут королеви Ганни" установив  основні принципи охорони виключного права на добутки, що лягли в основу практично всіх законодавчих актів окремих держав і міжнародних конвенцій. 

В даний час різні  види інтелектуальної власності  в тім чи іншому ступені регулюються  в багатьох країнах світу. Але  потрібний був визначений історичний шлях, істотне розширення міжнародних  економічних зв'язків, щоб це суспільство прийшло до усвідомлення необхідності захисту прав інтелектуальної власності у світовому масштабі.

З кінця 19 століття стали  з'являтися  найважливіші міжнародні угоди, що стосуються захисти інтелектуальної  власності. Так, 20 березня 1883 року 11 країн підписали в Парижі Конвенцію по охороні промислової власності (винаходів, промислових зразків, товарних знаків і ін.), що так і називається Паризької. Вона стала одним з найважливіших документів у загальній системі охорони інтелектуальної власності. Зараз у ній беруть участь уже 136 країн світу. 

Відповідно до  Паризької  конвенції об'єктами охорони промислової  власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і вказівки  походження чи найменування місця походження, а також припинення несумлінної конкуренції (ст. 1 (2) конвенції).

Промислова власність  розуміється в самому широкому змісті і поширюється не тільки на промисловість  і торгівлю у власному змісті слова, але також і на області сільськогосподарського виробництва і видобувної промисловості і на всі продукти промислового чи природного походження, як наприклад: вино, зерно, тютюновий лист, фрукти, худоба, копалини, мінеральні води, пиво, квіти, борошно (ст. 1 (3)).    

Іншим не менш важливим документом у  системі захисту інтелектуальної  власності стала укладена 9 вересня 1886 року Бернська конвенція по охороні  літературних і художніх творів. За ці роки число її учасників виросло  з 10 до 117 країн.  Крім того, у 1952 році  була заснована Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право. 

14 квітня 1891 року в Мадриді була  підписана угода "Про міжнародну  реєстрацію знаків". Зараз у  ній беруть участь 46 країн.