Український ринок праці у системі сучасного світового господарства

      Неформальна зайнятість є ринковою категорією, оскільки передбачає функціонування ринку  праці, а її основними ознаками є  не стільки відсутність документа  про трудову діяльність, скільки  те, що вона передбачає: залучення в  ринкову систему соціально-трудових відносин роботодавця, найманого працівника або само зайнятості; одержання доходу від зайнятості (прибутку, винагороди від роботодавця, споживача послуг); навмисне, свідоме ухиляння від будь-якого контролю, обліку, сплати податків і зборів до загальнообов’язкових державних соціальних фондів, регулювання з боку держави навіть – всупереч встановленим заборонам та обмеженням. Цей підхід дозволяє виділити такі види неформальної зайнятості, як: прихована, нелегальна та кримінальна зайнятість.

      Поширення неформальної зайнятості призводить до таких негативних соціально-економічних  наслідків, як: низький рівень соціальної захищеності найманих працівників, зменшення або повна відсутність  податкових надходжень до бюджетів різних рівнів, загальнообов’язкових державних соціальних фондів, зокрема пенсійного, зростання корупції, поглиблення криміналізації економіки. Проблему неформальної зайнятості населення необхідно розв’язувати шляхом виведення «із тіні» тих сегментів, які можуть розглядатися як корисні суспільству, наприклад, різного роду індивідуальні послуги: транспортні, пошиття одягу, ремонт приміщень, побутової техніки, автотранспорту, індивідуальні медичні, юридичні, репетиторство, догляд за хворими тощо. При цьому слід підходити виважено враховуючи інтереси, мотиви цих зайнятих, адже каральні методи можуть призвести лише до ще більшого приховування ними своєї діяльності. Водночас потрібно посилити боротьбу з кримінальною зайнятістю, яка завдає величезної економічної, соціальної і моральної шкоди суспільству шляхом законодавчих важелів як економічного, так і кримінального характеру.

      Для забезпечення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості економічно активного  населення політика держави має  спрямовуватись на формування цивілізованого ринку праці, що передбачає збалансування попиту та пропозиції шляхом створення необхідної кількості робочих місць з гідними умовами та оплатою праці, з одного боку, та робочої сили за обсягами, професійним складом та освітньо-кваліфікаційним рівнем відповідно до попиту регіональних ринків праці, потреб суспільного виробництва – з іншого.

      Оскільки  головними чинниками підвищення зайнятості економічно активного населення є розвиток економіки, зростання обсягів ВВП, то стратегічними завданнями активної політики держави у цій сфері мають бути: сприяння розширенню сфери використання праці через збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності і господарювання відповідно до сучасного техніко-технологічного рівня, умов та рівня оплати праці; створення умов для розвитку підприємства, підтримки різних форм самостійної зайнятості населення тощо.

        Для формування робочої сили відповідно до перспективного попиту регіональних ринків праці активна державна політика має забезпечувати розв’язання низки проблем щодо переорієнтації ринку освітніх послуг на попит ринку праці шляхом:

• вдосконалення взаємодії ринку праці та ринку освітніх послуг через моніторинг поточного і перспективного попиту регіональних ринків праці на робочу силу;
• забезпечення ефективного функціонування державної системи професійної орієнтації економічно активного населення;
• вдосконалення державного замовлення на підготовку робітничих кадрів, фахівців, науково-педагогічних працівників, надання доступних кредитів для здобуття професійної освіти;
• вдосконалення порядку ліцензування освітніх послуг, сприяння підвищенню якості освіти й професійної підготовки через вдосконалення мережі навчальних закладів, змісту професійної освіти, покращення науково-методичного, програмного забезпечення, модернізації матеріально-технічної бази, вдосконалення кваліфікаційних характеристик професій, формування національної системи кваліфікацій;
• створення умов для працевлаштування молоді після закінчення загальноосвітніх, професійних навчальних закладів;
• запровадження на постійній основі співпраці роботодавців та професійно-технічних навчальних закладів через участь роботодавців у створенні сучасної навчально-виробничої бази, формуванні змісту навчання, здійсненні професійно-практичної підготовки, проведенні кваліфікаційної атестації випускників;
• формування правового, організаційного, фінансового підґрунтя для функціонування системи розвитку персоналу на виробництві, збільшення державних інвестицій в профнавчання на виробництві;
• створення державної системи неперервного професійного навчання на виробництві через розроблення й реалізацію державної концепції та відповідного нормативно-правового підґрунтя;
• формування комплексної оцінки професійної кваліфікації (компетентності) працівника шляхом розроблення та запровадження системи його сертифікації;
• підвищення якості професійного навчання зареєстрованих безробітних в Державній службі зайнятості, сприяння самоосвіті та професійному навчанню громадян за власні кошти тощо.

      Розв’язання цих завдань стане можливим завдяки вдосконаленню механізму регулювання зайнятості економічно активного населення, що ґрунтуватиметься на сучасній концепції гідної праці, новітніх теоретико-методологічних положеннях, методах й охоплюватиме законодавчі, нормативно-правові акти, інвестиційні важелі, соціально-економічні стандарти, організаційно-економічні важелі.

      Інвестиційні важелі вминають здійснення ефективної структурної перебудови, збільшення обсягів інвестицій у вітчизняне виробництво, запровадження інновацій, розширення сфери використання праці шляхом створення нових робочих місць, сприяння розвитку підприємства, самостійної зайнятості громадян, вдосконалення бюджетної, податкової, фінансово-кредитної політики.

      Соціально-економічні стандарти визначаються мінімальними соціальними стандартами (мінімальною зарплатою, прожитковим мінімумом), умовами страхування на випадок безробіття, соціально-трудовими відносинами, умовами та безпекою праці. Вони охоплюють заходи щодо недопущення масового, хронічного безробіття, сприяння зайнятості молоді, незахищених на ринку праці категорій громадян тощо.

      Організаційно-економічні важелі передбачають: здійснення систематичного моніторингу праці; прогнозування та формування трудового потенціалу за професійним складом, освітньо-кваліфікаційними рівнями відповідно до попиту регіональних ринків; розроблення соціально-економічних програм розвитку адміністративних територій, депресивних територій, міст. Важливим напрямком є розроблення та реалізація програм інформаційного забезпечення економічно активного населення щодо можливостей використання праці, розширення мережі бірж сприяння зайнятості економічно активного населення, у тому числі за кордоном.

        В економіці України відбувається перерозподіл робочої сили з галузей матеріального виробництва переважно в сферу обслуговування, що відповідає світовим тенденціям.

        Молоді громадяни у складі штатної чисельності найманих працівників по Україні становлять менше третини. При цьому більшість з них при виборі трудової діяльності орієнтується переважно на сферу бізнесу, торгівлі та надання послуг для населення і значно менше на ті галузі, де невелика заробітна плата: освіту, сільське господарство, мисливство, лісове господарство, охорону здоров’я, що в подальшому може призвести до негативних наслідків.

        Для забезпечення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості економічно активного населення потрібно вдосконалити механізм регулювання зайнятості, який ґрунтуватиметься на сучасній концепції гідної праці, новітніх теоретико-методологічних положеннях, методах й охоплюватиме законодавчі, нормативно-правові акти, інвестиційні важелі, соціально-економічні стандарти, організаційно-економічні важелі. Він має забезпечувати формування цивілізованого ринку праці, що сприятиме збалансуванню попиту та пропозиції шляхом створення необхідної кількості робочих місць з гідними умовами та оплатою праці, з одного боку, та робочої сили за обсягами, професійним складом та освітньо-кваліфікаційним рівнем відповідно до попиту регіональних ринків праці, потреб суспільного виробництва – з іншого. 
 

      2.3. Показники оцінки трудового потенціалу 

      В економічній літературі як об'єкт оцінки розглядаються декілька категорій: трудові ресурси, ресурси праці, робоча сила, людський фактор, якість робочої сили, трудовий потенціал окремого працівника і трудовий потенціал економічно активного населення. Так, розглядаючи визначення поняття "трудовий потенціал", можна розуміти інтегральну оцінку кількісних (чисельність трудових ресурсів країни, зайнятість, безробіття тощо) та якісних характеристик.

      Трудовий  потенціал - це інтегральна оцінка населення  цієї території до продуктивної трудової професійної діяльності. Ефективність використання трудового потенціалу буде тим кращою, чим точніше буде оцінена його величина. Це, зокрема, методи, що ґрунтуються на використанні показника середнього віку трудового життя для кожної людини, чисельність зайнятих економічною діяльністю, розмірів середньорічної продуктивності праці за середньою тривалістю трудового життя тощо. Проте всі ці методи не враховують якісну сторону трудового потенціалу (освіту, здоров'я, моральність, інтелект та ін.).

        Стан трудового потенціалу визначається за допомогою кількісного і якісного рівня трудового потенціалу. Кількісні та якісні характеристики трудового потенціалу доцільно визначити широким та специфічним комплексом показників, обґрунтованих з точки зору повноти і рівня доступності. Система індикаторів об'єднує показники трьох рівнів: одиничні, комплексні, інтегральний, (рис.2.1). 

Рис.2.1. Система індикаторів трудового потенціалу 

     Одиничні  показники, які визначають кількісний рівень трудового потенціалу, залежить від демографічного стану. Якісні показники складаються з статистичних та доповнюються характеристиками соціальних спостережень. Комплексні показники визначають перспективні потреби регіонів у збереженні трудового потенціалу і напрями формування заходів щодо його розвитку.

      Інтегрований показник кількісного і якісного рівня трудового потенціалу вимірюється реальною тривалістю трудового життя населення, станом здоров'я і освітнім рівнем населення.

      Узагальнюючи  різні методи і способи оцінки трудового потенціалу, можна виділити два принципово різні підходи до вирішення даної проблеми - "витратний" і "результативний". Можливість вартісної оцінки трудових ресурсів на базі зазначених методів визначається їх місцем  роллю в організації суспільного виробництва. Згідно з цим методом економічна оцінка трудового потенціалу може бути визначена за формулою: 

,                                                   (2.1)

де      Q - економічна оцінка трудового потенціалу території;

      R - сукупні витрати, пов'язані з формуванням, підтриманням  та розвитком трудового потенціалу (визначаються як "людський капітал");

m - середня норма прибутку на вкладений капітал, що визначається на рівні банківської облікової ставки;

      У - економічний збиток від недовикористання трудового потенціалу. 

      Виходячи  з цільового призначення витрати  на формування, підтримання та розвиток трудового потенціалу розподілені  за напрямами:

- на  формування якісних характеристик  робочої сили;

- на  підтримання життєдіяльності людини, її спроможності до праці;

- на запобігання та часткове усунення фізичного виснаження робітників;

- на  усунення морального виснаження  робочої сили.

      Витрати на формування трудового потенціалу проводяться з різних джерел фінансування: державного та місцевих бюджетів, коштів підприємств та організацій, галузевих профспілок, позабюджетних, благодійних та спеціалізованих фондів, бюджету сімей. Загальний обсяг витрат на формування трудового потенціалу визначається за формулою: