Український ринок праці у системі сучасного світового господарства

      Робоча  сила реально існує в особі  людини-працівника, яка є основною продуктивною силою суспільства.

      У ринковій економіці робоча сила стає товаром, тобто предметом купівлі-продажу, який називається наймом, а працівник - найманим працівником.

      Робоча  сила як товар відрізняється від  усіх інших товарів цілим рядом  специфічних характеристик, а саме:

• продаж товару "робоча сила" не відмежується від людини, а лише використовується згідно з умовами договору про найм, що передбачає безперервне відновлення і корегування умов використання робочої сили і плати за працю;
• найманий працівник і роботодавець - юридично рівноправні люди і однаковою мірою користуються правами людини й громадянина;
• відносини між найманим працівником та роботодавцем юридично оформлюються трудовим договором, де вказуються взаємні права і обов'язки сторін по виконанню усіх умов купівлі-продажу робочої сили;
• робочу силу не можна скоротити, відкласти до кращих часів;
• робоча сила продається в кредит, тобто оплачується роботодавцем після використання її протягом певного часу;
• найманий працівник може відмовитись від умов, на яких роботодавець хоче його використовувати, може звільнитись за власним бажанням, страйкувати тощо;
• робоча сила не може розглядатись  як однорідна субстанція, це - рідко якісний товар, навіть якщо працівники належать до однієї професії та спеціальності, на відміну від інших товарів, вироблених за одним стандартом технологією.

      Специфічність товару "робоча сила" полягає і  в тому, що він продається на певний термін, є не тільки споживачем, а  й створює національний доход  суспільства; має обмежену мобільність; це живий товар з власним характером, психологією, бажанням до самовираження, самореалізації, він утримує свою сім'ю, отже, потребує соціального захисту у випадку погіршення кон'юнктури на ринку праці. 
 

3. Функції і  види ринку праці

      Ринок встановлює зв’язок між роботодавцями та найманими працівниками, що  виходять на ринок. Висуваючи вимоги до робочої сили, ринок формує її якісні характеристики – професійно-кваліфікаційну структуру та ціну. Він виконує важливу соціальну функцію – сприяє підбору складнішої, вище оплачуваної, престижної роботи залежно від розвитку особистих здібностей і ділових якостей, професійної майстерності кадрів. Ринок виконує розподільчу функцію щодо ліквідації надлишків робочої сили, її раціонального оптимального розміщення, а також ефективного використання. Лише на ринку в процесі купівлі-продажу діє закон вартості та відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару „робоча сила”, визначається його ринкова вартість і суспільна корисність. Не менш важливою функцією ринку робочої сили є надання людині права вибору, де краще продати свою працю і за яких умов. Ринок виконує також інформаційну функцію, сигналізуючи про вільні місця, незайняті трудові ресурси та потребу в них суспільства. Водночас є такі функції, які ринок не може виконувати, тому їх потрібно покласти в основу державної політики і реалізовувати відповідними органами управління. До цих функцій належать матеріальна та соціальна підтримка вразливих верст населення, організація професійної підготовки та перепідготовки кадрів, забезпечення сприятливих (пільгових) умов для розвитку соціальної інфраструктури, дрібного підприємництва, фермерства, здійснення заходів щодо вирівнювання розвитку окремих регіонів тощо.

      Види  ринків праці можна розглядати з  різних точок зору. Це пов’язано з формуванням ринкових систем господарювання та притаманних їм відносин, які стосуються всього комплексу політичних, соціальних, правових, психологічних та інших аспектів життєдіяльності людини.

      Сегментацію ринку праці у світовій економіці прийнято розподіляти на первинний та вторинний сектори.

      Основними критеріями сегментації ринку праці  є :

• спосіб включення робочої сили в процес праці;
• спосіб координації праці;
• спосіб оцінки праці.

      З урахуванням цих критеріїв до первинного ринку праці відносять такі категорії працівників:

• підприємці та менеджери;
• працівники нових гостродефіцитних професій, пов’язаних з обслуговуванням ринку;
• інженерно-технічні працівники високої кваліфікації, на працю яких є попит;
• працівники органів управління;
• основний персонал підприємств кооперативів, малих підприємств, новостворених структур, які посіли на ринку достатньо міцні позиції. Ці працівники відрізняються гарантованою (пов’язаною із стабільним розвитком підприємств) зайнятістю, високооплачуваною роботою, високою готовністю працювати в умовах ринку.

      До  вторинного ринку праці в Україні  слід віднести:

• по-перше, всіх зайнятих, рівень праці яких не відповідає потребам підприємства, тобто приховано безробітних. Їх становище нестійке, при перших кардинальних змінах у техніко-організаційній структурі виробництва ця категорія може поповнити відкрите безробіття;
• по-друге, особи, зайняті неповний робочий день (жінки з малими дітьми, молоді люди, пенсіонери);
• по-третє, сезонні робітник, тимчасово зайняті за трудовими договорами;
• по-четверте, робітники низької кваліфікації, чия конкурентоспроможність у ринкових умовах вкрай низька, а можливі дії для її підвищення обмежені. Для усього сегмента властиві нестійкість економічного становища, низькі доходи, неготовність до роботи в ринкових умовах.

      Специфікою  українського вторинного ринку є  те, що до нього потрапляють люди, які в свій час одержали високу кваліфікацію та освіту.

      Усередині як первинного, так і вторинного ринків, між окремими групами існують  відмінності. Це свідчить про те, що всередині ринків є більш вузькі сегменти. Конкуренція розгортається всередині сегментів, між сегментна конкуренція відсутня.

      Ринок праці поділяється на внутрішній та зовнішній. Ці поняття фіксують стан ринку праці щодо конкретного  підприємства.

      Основний  кадровий склад персоналу утворює  його внутрішній ринок. Працівники, що залучаються із зовнішніх джерел, утворюють зовнішній. Більш ефективний внутрішній ринок, оскільки він передбачає збереження стабільного колективу, фактор ефективної роботи, традицій, стилю, звичаїв. Тому підприємство намагається не допустити проникнення на внутрішній ринок працівників ззовні.

      Сегментація ринку на внутрішній і зовнішній  дещо нагадує первинний і вторинний  ринки, проте перший належить до підприємства, другий охоплює всіх зайнятих у національній економіці.

      В масштабі регіону прийняте розмежування повного (загального), фіксованого й  внутрішньо фірмового ринків праці, що тісно взаємопов’язані.

      Повний  ринок охоплює сферу обігу  робочої сили: тих, хто має попит  на робочу силу, працездатне населення, яке реально шукає роботу у державних і недержавних секторах економіки й потребує профорієнтації, професійної підготовки та перепідготовки.

      Фіксований  ринок – офіційна частина повного  ринку, де рух робочої сили здійснюється через службу зайнятості.

      Внутрішній  ринок фірми (підприємства) – локальний  ринок праці, що охоплює систему  відносин між роботодавцями і  найманими робітниками безпосередньо  на підприємствах, установах, організаціях з працевлаштування, розстановки  кадрів, організації і охорони праці, тривалості робочого часу та оплати, регулювання відносин під час скорочення штатів, вивільнення, закриття підприємства.

      Внутрішній  ринок фірм  - невід’ємна частина цивілізованих ринкових відносин. Він успішно функціонує у всіх розвинутих країнах, де створився як відповідна реакція на великих рух кадрів і став наслідком усвідомлення ролі та важливості організації ефективного використання людського капіталу для досягнення успіху підприємств і компаній.

      З точки зору територіального підходу існують ринки праці:

• внутрішній – місцевий, регіональний, національний;
• зовнішній – транснаціональний та світовий.

      Залежно від соціального підходу виділяють  ринки:

• робочих кадрів;
• спеціалістів.

      Таким чином, бачимо, що ринок праці є  одним із важливих факторів суспільного виробництва, який об'єднує між собой й інші ринки. Він формує попит і пропозицію на працю найманих робітників і виступає досить складною системою з притаманними їй особливостями та закономірностями. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  2

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ І ЙОГО РЕГУЛЮВАННЯ 
 

      2.1. Характеристика ринку праці України в сучасних умовах 

      В економічній теорії категорія «ринок праці» розглядається як складова ринкового  механізму, за допомогою якої реалізуються відносини купівлі-продажу робочої сили. З одного боку, ринок праці розглядається як робоча сила, оскільки предметом купівлі-продажу на ринку праці є здатність до праці на конкретному робочому місці. З іншого – на ринку праці продається і купується саме праця.

      Теоретичне  осмислення особливостей функціонування національного ринку праці визначається рівнем розвитку інфраструктури, що припускає кардинально нові методологічні підходи до його аналізу. На ринку праці постійно виникають проблеми як економічного, так і соціального характеру (бідність, безробіття, інфляція, соціальна напруженість у суспільстві, сучасні громадські рухи та соціальні революції тощо), які він не в змозі подолати самостійно. У результаті ринок праці примушує суспільство і державу створювати відповідні інститути, діяльність яких була б спрямована на вирішення цих проблем. Такі інститути зумовлюють утворення інфраструктури ринку праці.

      До  інститутів, які забезпечують функціонування ринку праці, відносять державні органи управління ринком праці країни національного, регіонального та місцевого рівнів; недержавні заклади сприяння зайнятості, кадрові та профспілкові служби господарюючих суб’єктів країни, організації роботодавців, громадські організації. Особливе місце при цьому займають державні органи влади, які одночасно виступають і елементом інфраструктури ринку праці, і суб’єктом управління інфраструктурою ринку праці.

      Система органів управління ринком праці  на державному рівні включає сукупність органів державної законодавчої (Верховної Рада України), виконавчої (Кабінет Міністрів України) та судової влади (Конституційний, Верховний та Господарський суди, а також Міністерство юстиції України).

      Центральним органом виконавчої влади з питань регулювання ринку праці є  Міністерство праці та соціальної політики України, що працює у взаємодії з органами виконавчої влади областей, міст Києва й Сімферополя. Йому підпорядковуються такі установи, як Державна служба зайнятості України (яка є розпорядником коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування), Національна академія праці, Центральне бюро нормативів з питань праці, Інститут підготовки та підвищення кваліфікації кадрів тощо.

      Поряд із Міністерством праці та соціальної політики України функції управління ринком праці виконують інші міністерства та відомства України (міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Державний комітет з молодіжної політики, спорту і туризму, Міністерство охорони здоров’я, підлеглі їм об’єднання, підприємства, установи та організації).

      Регіональні ланки системи управління ринком праці вирішують завдання забезпечення надійного функціонування обласних, районних і міських систем обліку, планування і регулювання зайнятості населення, а також перерозподілу робочої сили з метою забезпечення підприємств необхідними постійними або тимчасовими кадрами, підвищення ефективності їх використання.

      До  недержавних організацій, які забезпечують формування і розвиток ринку праці, відносять кадрові агентства, трудові  колективи та профспілкові підприємства.

      Особливе  місце в інфраструктурі ринку  праці займають інститути соціального  партнерства. Крім органів державної  влади, до їх складу входять професійні спілки та їх об’єднання, а також організації роботодавців та їх об’єднання.

      Слід  зазначити, що сформована інфраструктура ринку праці та її інститути в України продовжують удосконалюватись, що, у свою чергу, призводить до піднесення економічної активності людської складової частини продуктивних сил. Інфраструктура національного ринку праці повинна стати одним з адекватних механізмів входження України в ЄС, що дозволить мінімізувати ризики, пов’язані з адаптацією економіки країни до європейських стандартів. У зв’язку з цим проблема розвитку інфраструктури національного ринку праці повинна узгоджуватися з прогнозуванням соціально-економічних наслідків інтеграції України в європейський економічний простір.