Отже, як
можна побачити кожне підприємство намагається
користуючись загальними критеріями створити
власну систему мотивації на підприємстві.
І це є дуже правильно,адже на кожному
підприємстві працюють різні люди з різними
можливостями і типами поведінки.Найбільш
загальними критеріями оцінки нижчого
персоналу є наступні показники трудової
поведінки працівника:
- виконання взятих зобов'язань,
- якість роботи,
- самостійність у роботі,
- компетентність,
- надійність,
- відношення до праці,
- відношення до професії,
- дисциплінованість,
- прагнення до підвищення кваліфікації,
- взаємини з колегами,
- взаємини з клієнтами.
Сьогодні багато компаній розробляють
серйозні комплексні програми
мотивації персоналу. Однак ці
програми не завжди працюють
ефективно, тому що не враховують
особливості окремих співробітників.
Мотивувати людину, що цінує спокій
і стабільність, можливістю вирішувати
складні задачі на свій страх
і ризик так само недоцільно,
як і мотивувати активну заповзятливу
людину надбавкою до зарплати
за вислугу років.
Ясно, що будь-які системи, у
тому числі і система мотивації,
розробляються і впроваджуються
в руслі загальної стратегії
організації. Варто пам'ятати,
що сама стратегія реалізується
на конкретних робочих місцях.
Необхідний баланс між інтересами
організації в цілому й окремих
співробітниках.
Фахівці вважають - система мотивації
повинна коректуватися і доводитися
до зведення кожного співробітника.
Від цього залежить, стане пропонована
система мотивуючим чи демотивуючим
фактором.
Визначивши, який тип працівників
переважає в компанії, можна виробити
рекомендації зі створення оптимальних
умов, при яких буде забезпечена
максимальна віддача. (Для різних
типів працівників у різному
ступені важливі влада, авторитет,
гроші, стабільність, суспільне визнання,
наявність затверджених процедур,
збереження статус-кво тощо). Аналогічно
ми можемо оцінити, наскільки
існуючі умови є демотивуючими.
Якщо розроблена в організації
система мотивації входить у
суперечність з поведінковими
характеристиками реальних співробітників,
треба або коректувати систему,
або змінювати співробітників. Спроби
нав'язування мотивів “зверху”
без обліку існуючої організаційної
культури малоефективні.
У той же час правильне роз'яснення
системи мотивації може в значній
мірі згладити ці протиріччя.
Знаючи, до якого поведінкового
типу відносяться підлеглі, лінійний
керівник може правильно розставити
акценти при роз'ясненні не
тільки системи мотивації, але
і будь-яких інших змін, що відбуваються
в організації.
Задоволеність роботою - це результат
співвідношення мотивуючих і
підтримуючих факторів.
Підтримуючі фактори:
- гроші;
- умови;
- інструменти для
роботи;
- безпека;
- надійність.
Мотивуючі фактори:
- визнання;
- ріст;
- досягнення;
- відповідальність
і повноваження.
Якщо обидві групи факторів
відсутні - робота стає нестерпною.
Якщо присутні тільки підтримуючі
фактори - незадоволеність від
роботи мінімальна. Якщо обидві
групи факторів присутні - робота
приносить максимальну задоволеність.
Коли мова йде про мотивацію,
на підприємстві, де зарплата (незалежно
від її розмірів) нижче середньої
для окремих категорій фахівців,
не відповідає прожитковому мінімуму,
де відсутня організаційна структура
і порядок, де навантаження
на персонал перевищує оптимальний,
тобто на підприємстві, де не
створені передумови нормальної
роботи, ніяка система мотивації
не дасть довгострокового ефекту.
Скоріше на порядок денний
ставиться питання про усунення
основних демотивуючих факторів.
Таким чином, перш ніж вибудовувати
систему мотивації, потрібно спочатку
усунути демотивуючі фактори,
які, можливо, мають місце у
даній організації.
В управлінському консалтингу
існує дивна по простоті й
ефективності технологія, що дозволяє
не тільки швидко виявити й
оцінити коло мотиваційних проблем,
але і визначити їхню взаємозалежність
і черговість рішення. В основі
цієї методики за назвою “проблемне
поле” - SWOT-аналіз, інтерв'ю, “слабкі
сигнали”, інші діагностичні прийоми
вивчення корпоративної культури,
обліку настроїв і думок топ-
і мідл-менеджерів, фахівців і
рядових працівників.
На думку фахівців, спираючи на
їхні уявлення і чекання (а
не тільки на думку директора),
можна одержати об'єктивну картину,
довідатися про поведінкові стереотипи
й ілюзії керівників і підлеглих,
визначити фактори і причини,
що заважають їх ефективній
роботі. При цьому треба мати
на увазі: будь-яка деталь розмови
(яка, на перший погляд, може
показатися дріб'язком) часом
є тим єдиним ключем, яким “відкриваються”
ті чи інші мотиваційні “двері”.
Крім того, далеко не усі виявлені
помилки в управлінні (наприклад,
хамський стиль керівництва) мають
пряме відношення до мотивації.
Тим часом їхнє ігнорування
поховає будь-які спроби створення
нових самих досконалих стимулюючих
систем.
На думку
вчених, створенню ефективної стимулюючої
схеми заважають:
-відсутність чітко
поставлених перед підрозділом задач;
розпливчасті межі між сферами компетенцій
керівників підрозділів і топ-менеджерів;
-необхідність більш
широкого делегування прав і повноважень
керівникам середньої ланки; факти “перестрибування”
працівників через голову керівника підрозділу;
-неможливість впливати
на співробітників функціонального підрозділу
в ситуації подвійного підпорядкування
(проектно-матрична структура організації);
-відсутність необхідних
економічних і адміністративних важелів
впливу на підлеглих, а також права прийому
і звільнення співробітників;
-наявність у складі
підлеглих “членів родини” власників
бізнесу;
-недостатність ресурсів
для виконання поставлених задач;
-низький рівень взаємодії
між підрозділами по горизонталі; відсутність
системи стимулювання людей за цінні ідеї
й ініціативи, що приносять компанії солідний
прибуток.
Очевидно, що проблеми в кожній
організації мають свій контекст
і причини виникнення. Чи допустимий
в цій ситуації універсальний
підхід до рішення мотиваційних
проблем? Так, якщо компенсаційна
політика і заходи немонетарного
впливу будуть досить гнучкими,
що дозволяють враховувати всю
мозаїку чекань і думок колективу.
На мій погляд, проблема бачиться
ще й у тому, що пряме перенесення
західних зразків управління
персоналом на українські підприємства
не може забезпечити ефективність
моделей мотивації. Кардинальні
зміни в управлінні кадрами
відбуваються не тільки в нашій
країні, але й у країнах з
розвинутими ринковими системами
господарства. Причому ці зміни
мають різну спрямованість.
Наша країна освоює вироблені
на Заході і пристосовані до
ринкових умов технології керування
персоналом, орієнтуючись на підвищення
індивідуальної економічної і
правової відповідальності за
застосування праці як з боку
самих працівників, так і тих
господарських одиниць, що його
використовують.
У країнах з розвинутою ринковою
економікою ці орієнтири можна
сформулювати у виді двох основних
положень. По-перше, керування персоналом
висунулося на перше місце
серед стратегічних питань розвитку
фірми. По-друге, у сфері керування
персоналом сформувалася стійка
орієнтація на гуманістичні цінності,
прагнення все повніше втягувати
працівників у справи фірми, активізуючи
для цього їхній творчий (індивідуальний
і колективний) потенціал.
Але Україна тільки що відійшла
від трудової ідеології, у якій
працівник декларувався як головна
суспільна цінність і хазяїн
свого підприємства, а в самому
трудовому процесі домінували
принципи колективізму і культивувалася
його духовна значимість. У радянській
промисловості ведучою одиницею
організації трудового процесу
була бригада, а не окремий
працівник.
А
сьогодні український менеджмент
зіштовхується зі спокусою перенести
на український ґрунт механізми
мотивації, вироблені західними
фірмами, благо досвід і звичка
до колективності і безкоштовної
праці ще не забуті. Однак необхідно
врахувати, що зміни, які відбуваються,
відбивають два історичних етапи
суспільного розвитку. На Україні
відбувається завершення індустріального
етапу розвитку, а на Заході
складається постіндустріальна
економіка.
Не викликає сумніву, що організаційна
культура як система загальних
і специфічних цінностей, закріплена
в сукупності символічних дій
і знаків, - інструменті організації
праці і підвищення віддачі
від застосовуваних заходів мотивації
працівників. Заходи робляться
більш зрозумілими, їхнє впровадження
спирається на колективний контроль,
а результати стають контрольованими.
Але от зміст цих цінностей,
а також функції організаційної
культури в українській і західній
фірмах - різні.