Наукові основи продуктивності праці в сільському господарстві

Тому перш, ніж аналізувати  причини зміни продуктивності праці  в ЗАТ «Схід», необхідно розглянути всі фактори, що впливають на зміну продуктивності праці й резерви її росту.

 

1.2.ФАКТОРИ Й РЕЗЕРВИ РОСТУ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

 

Фактори росту продуктивності праці - це ті рушійні сили або причини, під впливом яких змінюється її рівень.

У якості таких сил  виступають: технічний прогрес, удосконалювання організації виробництва, керування й праці, розвиток госпрозрахункових і орендних відносин і ін.

Різноманіття конкретних шляхів і засобів досягнення більш  високої продуктивності праці викликає необхідність розробки класифікації факторів росту продуктивності праці.

Фактори росту продуктивності праці можна об'єднати в три  групи:

1. матеріально - технічні фактори, що залежать від рівня розвитку й ступені використання засобів виробництва, у першу чергу, знарядь праці, від їхньої кількості (НТП);
2. організаційно - економічні й управлінські фактори, що залежать від ступеня розвитку форм організації суспільного виробництва;
3. соціально - психологічні фактори, пов'язані з роллю людини в суспільнім виробництві.

Стосовно до сільського господарства можна виділити дві групи факторів:

1. фактори загального призначення, що впливають на ріст продуктивності праці в галузі;
2. фактори місцевого значення, що впливають на ріст продуктивності праці даного ділянки господарства.

Перша група факторів обумовлена, у першу чергу, спеціалізацією господарства й пов'язаної з нею виробничою кооперацією.

 

Друга група - обумовлена раціональною комбінацією галузей, умовами виробництва продукції, організацією технологічних і трудових процесів у сільськогосподарських  підприємствах.

Група факторів місцевого  значення містить у собі фактори, що впливають на продуктивність праці  всіх категорій працівників підприємства за рахунок підвищення кваліфікації, кращого використання робочого часу, скорочення непродуктивних витрат праці, застосування стимулюючих систем оплати, і фактори, що приводять до підвищення продуктивності праці за рахунок збільшення обсягу виробництва в господарстві, зміни питомої ваги різних видів продукції, зміни системи реалізації продукції.

Класифікація факторів росту продуктивності праці має важливе значення в роботі з виявлення її резервів.

На відміну від факторів під резервами росту продуктивності праці розуміються невикористані  раніше можливості вдосконалювання  техніки, технології, методів організації  виробництва й праці, поліпшення господарсько-організаторської діяльності з метою скорочення витрат суспільної праці на одиницю продукції.

Кількість резерву можна  визначити як різницю між досягнутим і максимально можливим рівнем продуктивності праці в конкретний період часу.

Резерви росту продуктивності праці є у всіх ланках народного  господарства.

Із цього погляду  їх можна підрозділити на:

• народногосподарські;
• галузеві;
• міжгалузеві;
• внутрівиробничі.

Народногосподарські резерви  пов'язані із НТП, раціональним розміщенням продуктивних сил, вирівнюванням рівня економічного

 

розвитку окремих регіонів держави, удосконалюванням керування  й поліпшенням планування, здійсненням  і розвитком матеріальних і моральних  стимулів до праці.

Галузеві резерви обумовлені спеціалізацією, концентрацією й комбінуванням виробництва, удосконалюванням техніки й технології в даній галузі, масовим поширенням технічних досягнень і передового досвіду.

Міжгалузеві резерви  визначаються використанням можливостей  однієї галузі господарства для підвищення продуктивності праці в іншій.

Внутрівиробничі резерви  обумовлені вдосконалюванням і найбільш ефективним використанням техніки  й робочої сили, а також скороченням  втрат робочого часу на підприємстві. Вони мають особливе значення, тому що всі розглянуті вище групи резервів, в остаточному підсумку, проявляються й використовуються безпосередньо на підприємстві.

По напрямках використання внутрівиробничі резерви можна  об'єднати в три групи:

• група «А» - резерви зниження трудомісткості продукції;
• група «Б» - резерви використання фонду робочого часу;
• група «В» - резерви раціонального використання кадрів. Група «А» включає наступні підгрупи:

1. механізація й автоматизація виробництва, удосконалювання встаткування, впровадження автоматичних і напівавтоматичних машин, ліній, комп'ютеризація виробництва і т.д.;

2. модернізація й відновлення діючих машин і агрегатів;
3. удосконалювання технологічних процесів;
4. удосконалювання організації виробництва;
5. удосконалювання організації нормування й оплати праці;

6) удосконалювання керування виробництвом.

Група «Б» включає:

1) поліпшення режимів  праці й відпочинку;

2) ліквідація причин, що викликають шлюб у роботі  й відхилення від технологічних процесів виробництва. Група «В» включає підгрупи:

1. раціональні зміни в структурі персоналу;
2. зниження питомої ваги робітників, зайнятих ручною працею;
3. відносне зменшення числа службовців;
4. підвищення кваліфікації робітників;
5. зниження плинності кадрів.

Представлена класифікація обумовлена сутністю самого показника  продуктивності праці.

Також резерви росту продуктивності праці підрозділяються за часом використання на:

• поточні;
• перспективні.

Поточними називають  резерви, які можуть бути використані  в межах року й не пов'язані  з корінними змінами організаційно-технічного рівня виробництва.

Перспективними називають резерви, використовувані й зв'язані зі значними капітальними вкладеннями й більшими змінами організаційно-технічного рівня підприємства.

На будь-якім підприємстві є резерви росту продуктивності праці. Тільки перш, ніж їх використовувати, необхідно їх виявити, проаналізувати й визначити, які саме з них будуть доцільні при використанні для конкретного підприємства.

Використання резервів передбачає перетворення можливостей  виробництва в дійсність. Взаємозв'язок факторів і резервів росту продуктивності праці нерозривна й полягає в тому, що, якщо фактори являють собою рушійні сили, або причини зміни рівня продуктивності праці, то використання резервів росту є безпосередньо процес реалізації дій тих або інших факторів. При цьому приведення резервів у дію - процес безперервний, тому що резерви створюються у світі розвитку науки й техніки; удосконалювання керування; організації виробництва й праці. Ступінь використання резервів вирішальним образом визначає рівень продуктивності праці на конкретнім підприємстві або галузі.

Розглянемо основні методики, що використовуються при вивченні продуктивності праці.

 

 

1.3. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МЕТОДИКИ ВИВЧЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ ПРАЦІ

 

Найважливішою умовою розв'язку завдання підвищення продуктивності праці  є правильний вимір рівня й динаміки продуктивності праці. Вимір продуктивності праці стосується трьох взаємозалежних питань:

• економічний зміст продуктивності праці;
• визначення показників, які могли б служити кількісним заходом виміру продуктивності праці;
• принципи зіставлення показників продуктивності праці в часі й просторі.

Вимір продуктивності праці  здійснюється шляхом зіставлення результатів  праці у вигляді обсягу зробленої  продукції з витратами праці. Залежно від прямого або зворотного відношення цих величин ми маємо  два показники: вироблення й трудомісткість.

Вироблення являє собою  кількість продукції, зроблене в  одиницю робочого часу або, що доводиться на один середньосписочного працівника на місяць, квартал або рік. Вона визначається відношенням кількості зробленої продукції ( ПРО) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (Т). Це прямий показник, тому що, чим більше його величина, тем вище продуктивність праці.

Вироблення є найпоширенішим і універсальним показником. Для  вирахування продуктивності праці ( по виробленню) розрізняють три методи визначення вироблення:

• натуральний;
• вартісної (грошовий);
• трудовий.

При натуральному методі обсяг виробленої продукції, і показники продуктивності праці обчислюються в натуральних одиницях: тоннах, куб. метрах і т.д.

Натуральні показники дозволяють правильно визначити співвідношення між виробництвом і потребою того або іншого виду продукції по сортах, видах, їх можна безпосередньо порівнювати.

Але негативна сторона  цього показника в тому, що з  його допомогою рівень і динаміку продуктивності праці можна виміряти тільки в рамках окремих видів виконуваних робіт, а також на окремих робочих місцях, ділянках господарства, що виробляють однорідну продукцію.

Сутність вартісного методу в тому, що продуктивність праці  визначається як відношення зробленої продукції, вираженої в грошових одиницях до витрат робочого часу.

Він використовується для  одержання узагальнених показників по продукції й виміру продуктивності праці.

Цей показник здатний  відбити в пропорційних величинах  кількість праці, що втримується в різноманітній продукції, тому використовується не тільки в сільськогосподарських підприємствах, але й по галузях у цілому, і по всім народнім господарстві.

Трудовий метод. При  використанні цього методу виміру продуктивності праці робочий час є загальним і якісно однорідною характеристикою. З його допомогою можна обчислити економію витрат робочого часу не тільки по окремих робочих місцях, але й по факторах, її визначальним.

Незважаючи на переваги, трудовий метод не одержав широкого поширення, тому що в наш час обґрунтовані норми трудових витрат не завжди порівнянні через різний ступінь їх обґрунтованості. Поряд з виробленням широко використовується показник трудомісткості продукції. Підвищення ролі показника трудомісткості пов'язане з тим, що при вимірі продуктивності праці резерви її росту становлять, по суті, можливості економії часу. У цьому випадку з'являється можливість здійснювати регулювання витрат праці всіх категорій працюючих на підприємстві.

Розрізняють наступні види трудомісткості:

• технологічна трудомісткість (Т_техн), яка включає всі витрати праці основних працівників;
• трудомісткість обслуговування виробництва (Т_об), яка визначається витратами праці допоміжних працівників, зайнятих обслуговуванням виробництва;
• виробнича трудомісткість (Тпр), яка складається з витрат праці основних і додаткових працівників:

• трудомісткість керування виробництвом (Ту), яка складається з витрат праці фахівців, службовців, молодшого обслуговуючого персоналу й охорони;
• повна трудомісткість (Т_п), яка визначається витратами праці всіх категорій персоналу:

По характеру й призначенню  витрат праці розрізняють:

• нормативну трудомісткість;
• фактичну;
• планову.

Нормативна трудомісткість - це нормовані витрати на виготовлення виробів або виконання певного  обсягу робіт.

Фактична трудомісткість - це реальні витрати праці на виготовлення одиниці виробу, обсягу робіт.

Планова трудомісткість - це витрати праці на виготовлення виробу, виконання певного обсягу робіт, установлені з обліком їх зниження в плановому періоді.

У нашім дослідженні  акцентується увага на таких резервах росту продуктивності праці, які  в сьогоднішній кризовій ситуації в  економіці не вимагають більших  грошових витрат. Це такі резерви як:

1. інтенсифікація виробництва;
2. зниження трудомісткості продукції;
3. економія робочого часу;
4. підвищення кваліфікації кадрів;
5. удосконалювання організації й оплата праці.

 

1.4. ЗОВНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ - ОДИН  З ФАКТОРІВ ПІДВИЩЕННЯ ПРОДУКТИВНОСТІ  ПРАЦІ

 

Розвиток виробництва  викликає постійне залучення підприємств  у міжнародні господарські зв'язки. структура, що постійно ускладнюється, потреб, рідкість і далекість ресурсів вимагають усе більш ефективних засобів обміну.

Економічний розвиток і  приріст населення в різних регіонах миру відбуваються нерівномірно, що також  викликає необхідність розширювати міжнародні обміни, які сприяють розвитку нових ринків (товарів, послуг, праці, фінансових і ін.), імпорту сировини технологічному обміну, науковим, виробничим, культурним та іншим зовнішньоекономічним зв'язкам.