Творчість Генріка Сенкевича: правда і вигадки про Україну

Будучи солідарним з патріотичною шляхтою XVII століття, романіст, на думку критика, повинен був висвітлювати історичні події з її позицій. Між іншим, з позиції феодала-лицаря було природньо уявляти визвольний рух бунтом неслухняної черні, намагання до дикої та ненависної волі масовим розбійництвом і вбивством, абсурдним варварським знищенням плодів вікової цивілізації - словом, було цілком природно викривати соціальні, національні та релігійні почуття "хамів" , вірити у надзвичайну, вроджену доброту шляхти, вбачати у боротьбі з козацтвом перед усім військові аспекти справи, роздувати невеликі сутички до розмірів великих битв і вихвалятись ратними перемогами. Тому І.Горський пише : "Велич таланту Сенкевича проявляється в тому, що, спираючись навіть на неправдиву ідею, він знайшов спосіб уникнути художньої фальші, - правда, ціною звуження історичного горизонту до прапрадівських уявлень. Тому і роман   "Вогнем мечем" вражає історично фальшивою і в той же час поетично чудовою картиною" [6; 109].

XVII століття в історії шляхетської Речі Посполитої було однією із сумних сторінок. Історія звинувачувала шляхту, тоді як Сенкевичу потрібно було для "підтримки духу" показати приклади патріотичних вчинків своїх попередників. Це, на думку І.Горського, змусило романіста - щоб запобігти художньої фальші - обмежити відтворення епохи лише тією сферою, де ще дійсно проявлявся героїзм бодай невеликої частини шляхти. Такою ділянкою були ратні подвиги на славу Батьківщини. їх Сенкевич і зробив предметом своєї розповіді, не зважаючи на те, що у війнах XVII століття, особливо у війні проти українського народу, шляхта більше вкрила себе ганьбою, аніж славою. Сенкевич, за словами літературознавця, і тут знайшов вихід : він поклав в основу розповіді не історію шляхетської маси, а долі найкращих , вибраних її представників. Він звернувся до минулого не для того, щоб аналізувати слабкі місця Речі Посполитої, а для того, щоб протиставити свою патріотичну мораль тим, хто так чи інакше обґрунтовував історичну правомірність падіння польської держави. А це значить, що його якнайменше цікавили закономірності історичного процесу, що він займав, по суті, не реалістичну, а і романтичну позицію: сперечався не про те, якою була історія в дійсності, а про те, який моральний вплив може мати на сучасників таке висвітлення минулого. Тому І.Горський головну причину багатьох відступів Сенкевича від фактичної історії вбачає не в тодішній історичній науці, а у ставленні романіста до сучасної йому ідейної боротьби з питання про майбутнє Польщі. Це, на нашу думку, є прийнятна оцінка роману "Вогнем і мечем" з проблеми художньої та історичної правди у творі.

Свій погляд на відображення історичних подій в романі "Вогнем і мечем " висловлює відомий російський літературознавець Б.Стехеєв. він вважає, що повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке завдало удару правлінню польської шляхти на Україні, в романі" вогнем і мечем" отримало зовсім інше відображення. козацтву Сенкевич відмовляв у праві на боротьбу за волю і самостійність, вважаючи її зрадою, оскільки, як неодноразово говориться в романі, Річ Посполита слабне від міжусобиць, а цілісність держави повинна була бути понад усе. Рух селян відображено Сенкевичем як безглуздий, кривавий бунт. Відповідно до цього трактувались і історичні представники націй. Стахеєв пише, що коли б причини конфлікту були накреслені Сенкевичем більш конкретно, реалістичніше, - як того потребували Б. Прус чи В. Антонович, - лицарські подвиги Вишнивецького та його прибічників постали б перед читачами у всій своїй канібальській потворності; поетизація рицарських характерів була би виключною, і разом з тим відпала б будь – яка можливість образного втілення авторської тенденції. Проте, на думку критика, у створенні позитивних характерів письменник використовує усі можливі способи, щоб привернути на їх бік читачів.

1.2.3. Художні особливості роману.

Між часом створення роману “ Вогнем і мечем ” і описаними в ньому подіями лежав великий проміжок часу: більше двохсот років. Сенкевич – митець надав цьому велике значення. У зображенні минулого, в оцінках, які дають йому герої і розповідач, виявляється, а інколи і домінує, світосприйняття, характерне для людей XVII століття, таке, яким воно являється Сенкевичу. Намагаючись уникнути модернізації відтворюваного, внутрішній світ героїв роману письменник малював, включаючи будь – яку складність. Моральні заповіді шляхтича давно минулого століття, тодішнє розуміння вини зводились у свідомості героїв до найпростіших наказів: будь добрим католиком, бережи відданість вітчизні, ворогів її знищуй нещадно, не порушуй обіцянки. Реальне XVII століття, про яке ми дізнаємося з історії та літератури, було в деяких моментах цікавіше і складніше: знало духовні пошуки, сумніви, суперечки щодо віросповідань, уміння критично роздумувати.

Розповідь в романі ведеться від автора, розповідач не персоніфікований. На нашу думку, його можна назвати людиною того часу, тому що він ніде не виявляє своїх знань про події, що відбудуться через кілька століть, не відмежовується від створеного ним світу.

Фабула роману створюється переплетенням історичної та любовно – пригодницької ліній. Дія в ньому розвивається стрімко. Читацький інтерес безперестанку підігрівається раптовими поворотами сюжету. Герої намальовані так, щоб легко запам’ятовувались, не подібні один до другого – навіть другорядні – і не зливаються в читацькій пам’яті в єдину масу.

За словами Жибуртовича, в романі наявні дві боротьби: одну веде шляхта з козацтвом і Вишневецький з Хмельницьким за Україну, а іншу – Скшетуський з друзями проти Богуна і його побратимами за княжну Гелену. Війна грає долями закоханих і навпаки, суперечка через дівчину посилює жорстокість героїв і породжує навіть декілька військових епізодів. Ми бачимо, пише Жибуртович, таким чином не лише зіткнення мас, але і причину особистої ворожнечі і ненависті, що надає більшої злості окремим групам чи окремим воїнам. Причому, пригоди завжди співзвучні з характерами активних персонажів, мотивують та стимулюють їх поведінку. Так Скшетуський рятує Хмельницького, не знаючи хто він; той в свою чергу як за подяку рятує Скшетуського. Княгиня Курцевич порушила своє слово, дане Богунові, і таємно від нього посватала Гелену за Скшетуського, улюблениця Яреми Вишневецького, тому що боялася польського магната більше, аніж козацького полковника. Богун напав на Курцевичів у Розлогаг, спалив оселю, вбив їх і перейшов на бік Хмельницького внаслідок свого обурення щодо віроломства княгині і ненависті до свого суперника. Заглоба, будучи до того в добрих стосунках з Богуном, покинув його і втік з Геленою тому, що й              ому було не по дорозі з повсталою черною, і він боявся помсти панів за своє панібратство з Богуном. Слава Заглоби стала рости тому, що, викравши Гелену, він надав Скшетуському безцінну послугу і, завдяки цьому, знайшов у ньому і в обличчі його друзів вірних побратимів. Словом, всі джерела приватної інтриги пов’язані причиново і обумовлені одні другими.

Польський читач захоплюється мовою роману, барвистою і яскравою, витриманою в захоплюючім ритмі, частково архаїзованою. Колорит епохи передається точним відбором мовного матеріалу. Наявні вкраплення в мову персонажів латинських слів і цілих фраз допомагає підкреслити особливість того чи іншого героя.

Сенкевич прагнув дати читачам захоплюючий сюжет, наростаючу зацікавленість тим, що буде далі. Письменник переконував читачів, що в житті найвище ціняться дружба і шляхетність, вірність і хоробрість. Лише вибрані живуть за цими законами в його романі, але цим і відрізняється вічна цінність високих почуттів. Він дотримувався ( майже завжди ) канону щасливого закінчення, поєднував щасливі пари, заставляв вірити в існування права на щастя, вірити в те, що боротьба за нього не безнадійна.

Сенкевич був тим автором своєї генерації, який зумів намалювати цілу епоху історичного минулого Польщі у своєму романі “ Вогнем і мечем ”, захоплюючись як побутовими елементами цієї епохи, так і вагомими історичними подіями. Його герої заполонили душі багатьох читачів і стали доказом того, що правда історичного моменту не визначає вироку історії.

Таким чином секрет популярності роману Г. Сенкевича пояснюється не тільки тим, що автор відповідав на запити своїх сучасників, а його позиція в конфлікті польської шляхти та українських козаків відповідає польським амбіціям, ай майстерністю побудови фабули твору, вмінням підтримувати зацікавленість читачів.

Поетизуючи відвагу, пригоди одних героїв і відтінюючи якості персонажів контрастними характеристиками інших, Сенкевич не ставив історичного питання: хто мав рацію?

РОЗДІЛ ІІ. Особливості характеротворення українців та поляків у романі Генріха Сенкевича “ Вогнем і мечем ”

2.1. Система персонажів роману.

Перебіг подій роману “ Вогнем і мечем ” дозволяє нам відчути дух часу через персонажів твору. Персонажі поєднуються з сюжетом роману через участь героїв у діях, суперечках, битвах; те, що відбувається, герой сам бачить, сам переживає, часто дізнається про події від інших осіб. Але постаті твору не лише беруть участь у подіях, але і впливають на їх перебіг. Читач, захоплений поведінкою того чи іншого героя, не лише переживає за нього, а зливається з ним воєдино. Читача також цікавить доля персонажів і з іншої точки зору: з життям героїв пов’язане життя цілого народу. Так, нас цікавить, чи Скшетуський, - для якого життя не існує без Гелени, - нарешті зможе віднайти її і одружитись з нею. Але не менше ми переживаємо чи добереться Скшетуський з оточеного козаками Збаража до короля, щоб привести на допомогу військо.

Система персонажів роману складна і суперечлива. Вона обіймає близько сорок “ політичних ” персонажів, від яких тим чи іншим чином залежить розвиток сюжету твору. В образній системі історичного роману Сенкевича з однаковою мірою ідейного навантаження функціонують образи звичайної людини ( не героя ) і народного ватажка ( героя ). Письменник знайомить читача з життям різних верств українського та польського суспільства XVII століття: на сторінках його роману зустрічаються і гетьмани, і князі, і королі, і представники козацької верхівки, і шляхтичі, і міщанство, і селянство. Жіночі характери колоритно відтворюють структуру суспільства минулих часів.

Щодо групування персонажів твору думки літературознавців розходяться. Так, Б. Прус вважає, що основним критерієм поділу персонажів повинен стати критерій “ реальності – нереальності ”. Тобто він ділить усі постаті твору на таких, які могли б бути реальними у будь – якому середовищі, і таких, які створювались Сенкевичем спеціально для роману. Тому до реальних він відносив Жендзяна, княгиню Курцевич, Заглобу. Натомість, цілком нереальним персонажем виступає у творі Лонгінус Підбийп’ята.

Константин Войцеховський дає спрощений поділ в системі персонажів. “ Ми зустрічаємось в романі з двома групами постатей: одну утворюють ті, які стоять в боці Вітчизни ( тобто Польщі ), другу, натомість, вороги ”, - пише К. Войцеховський. Таким чином, до першої групи відносить він Скшетуського, князя Ярему Вишневецького, Володийовського, Заглобу та інших, а другої – Богуна, Хмельницького, козаків. То, власне, є два табори ворогів, які завзято змагаються аж до смерті. Так “ герой ” належить завжди до першої групи, а його суперник до другої, тому інтригою роману читач цікавиться якнайпильніше, бо перемога “ героя ” і поразка суперника є одночасно і поразкою народу. Але, за словами Войцеховського, у творі, обабіч “ героя ”, який закохується і бере участь в битвах, є також другий “  герой ” - “ герой історичної частини повісті ”, який має лише одну любов – любов до рідної землі і рідного народу, і який остаточно перемагає ( князь Ярема Вишневецький ). Власне це персонажі першого плану. Але існують ще персонажі другого і третього планів. До осіб другого плану автор відносить Підбийп’яту, Заглобу, Жендзяна, Анусю Борзобагату… Вони не відіграють такої великої ролі як Богун чи Скшетуський, але захоплюють уяву читача своєю симпатією чи антипатією. На третьому плані Войцеховський ставить осіб, які наділяються Сенкевичем лише однією, але доволі яскравою рисою. Сюди Войцеховський зараховує княгиню, її молодих синів, Зацвіліховського, Чаплинського та інших.

Ще інший поділ персонажів твору пропонує Марсель Косман. Він вважає, що досить дивитись на героїв твору як на осіб “ історичних, легендарних, літературних ” [14;58]. До історичних він відносить Б Хмельницького, І. Богуна, Є. Володийовського, Я. Вишневецького та інших осіб, які Сенкевич взяв з історичних джерел. Серед легендарних він називає Логінуса Підбийп’яту,Горпину,а до літературних зараховує Заглобу, Жендзяна, Гелену, княгиню і т.д.

Ключем до розуміння ідейно – образної функції системи роману стала суперечка Скшетуського  з Хмельницьким. Скшетуський, врятований визначним гетьманом від смерті на Січі, звинувачує його в тому, що він через сварку з Чаплинським готовиться підняти повстання проти короля, пролити море крові і сліз, знищити Річ Посполиту, спустошити свій рідний край і спаплюжити християнські престоли разом з татарами, споконвічними ворогами слов’ян.  У відповідь на звинувачення гетьман вказує на ті образи і утиски, які терпів український народ під магнатською владою вишневецьких і Потоцьких, Заславських і Калиновських та шляхти.

У монолозі Скшетуського Хмельницький ставиться в один ряд з Вишневецьким та іншими свавільними польськими магнатами. З історії, а значить і з реалістичної точки зору, звичайно, смішно і безглуздо порівнювати Хмельницького з якимось можновладцем і вимагати від нього вірності магнатсько – шляхетській Речі Посполитій. Але з точки зору пана Скшетуського – прибічника феодальної демократії – це було зовсім не смішно, і він, підходячи х однаковою мірою шляхетського патріотизму як до Вишневецького, так і до Хмельницького, по – моєму цілком логічно вважає одного патріотом, а другого – зрадником. В очах панів, які втрачали свої українські володіння, Хмельницький вважався ворогом, а кривавий кат повсталого народу уособлював ангела – хоронителя, заступника батьківщини. У такому світі і постають перед нами образи двох вождів. Окрім зовнішнього показу деяких фактів їх біографії, ні той, ні інший не мають нічого спільного з достовірними фактами.

Прагнучи до ціннісної орієнтації роману на шляхетський світогляд XVII ст., Сенкевич відомо йшов на перекір з історичною реальністю. Це доказує, з одного боку, ретельна документація картин і образів, а з другої – її розбіжність з сучасною історіографією.

Як це не парадоксально, але у Сенкевича історичні персонажі менш історичні, ніж видумані.

Хмельницький в зображенні Сенкевича поєднує в собі відвагу лева з підступністю змії, розум з хитрістю. Усіма його вчинками керує в основному бажання особистої помсти панам. Деякі польські і російські критики безпідставно трактували цю особливість в тому значенні, нібито, за Сенкевичем, гетьман підняв повстання за своїм бажанням. Насправді, в показі Сенкевича, Хмельницький, використовуючи народ як знаряддя особистої помсти, змушений був – інколи навіть наперекір своїй волі – йти за течією повсталого народу. Так за романом, щоб не загубити розпочату справу і самого себе, він був змушений скористатися допомогою татар. У результаті українське населення, котре не бажало терпіти знущання польського короля, попало під владу кримського хана, який не поважав не лише запорожців, а і самого гетьмана. На думку письменника, вина гетьмана полягала в тому, що він, відірвавши Україну від Речі Посполитої, віддав свій народ на свавільство татар, розпалив ненависть між українцями і ляхами і послабив їх зусилля в боротьбі з зовнішніми ворогами вітчизни і християнської віри. Тому образ гетьмана в романі замальовується в темних кольорах: в суперечці з Скшетуським Хмельницький не знаходить вагомих заперечень, відчуває докори сумління, береться за ніж, п’є кухлями горілку і щось собі бурмотить. Це не портрет відомого історичного діяча, не реалістичний тип народного вождя. А образ романтичного злодія.