Творчість Генріка Сенкевича: правда і вигадки про Україну

1.2. Історичний роман Генріка Сенкевича “ Вогнем і мечем ”.

1.2.1. Історична основа твору

Історична трилогія Генріка Сенкевича – “ Вогнем і мечем ” (1884), “ Потоп ” (1886) і “ Пан Володийовський ” (1888) – явище феноменальне. Ввібравши в себе історичні епізоди, приватні мотиви, ситуації, вона стала актом “ відомого новаторства ”. Кожен з елементів “ Трилогії ”має за собою якусь певну традицію і не являє собою нічого нового. Проте, поєднавшись, вони виступають в новій якості, в якості синтезу, що виростає на ґрунті нової літератури із точки зору її потреб загального успіху польської історичної повісті і загалом усієї літератури.

Фактично майже усі літературознавці сходяться на тому, що  поштовхом до написання історичних романів було, власне, середовище і ситуація 80 – х років, коли в Польщі загострюється класова боротьба, зростає виробничий рух; вплив позитивістських ілюзій на польське середовище став стрімко падати, даючи місце оживленню романтичних настроїв туги за часом минувшої звитяги і слави. У такій ситуації минуле ставало, і це цілком природно, об’єктом жорстоких ідеологічних дискусій. Особливо гостро полемізувалося XVII століття.

XVII століття в польській історії було переломним періодом. Починаючи з повстання українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що зрушив основи шляхетсько – магнатського володарювання, Річ Посполита швидко почала наближатися до занепаду. Економічному занепаду країни “ допомогла ” криза політичного устрою і соціальних відносин. Феодальна експлуатація селянства, повністю прикріпленого до землі і позбавленого елементарних прав, досягла крайніх меж. Центральна влада була вкрай обережною і ослабленою. Монархією Річ Посполита залишалась лише формально. Виборність короля і широкі права сейму перетворили її в шляхетську республіку. Вимога обов’язкової одностайності депутатів сейму (“ Liberum veto ”) відкрила дорогу до того, що паралізувати його діяльність. Велику силу отримали магнатські угрупування, що ворогували з королем і між собою , припадаючи під опіку чужоземних правителів. Правлячий клас , егоїстичний і недалекоглядний, йшов шляхом , згубним для країни. Внутрішні суперечності Речі Посполитої супроводжувались і погіршенням її міжнародного становища. Про себе дали знати згубні наслідки польської феодальної експансії на схід. Швеція використовувала внутрішні польські негаразди і поразки Речі Посполитої у війні проти повсталого українського народу. На півдні відновила воєнні дії Туреччина . Створена Бранденбурзько-Пруська держава стала для поляків ще однією загрозою ззовні. Війни, що йшли одна за одною, спалили і виснажили Річ Посполиту. Особливо постраждали міста, настав занепад їх духовної і матеріальної культури. Речі Посполитій довелося змиритися з втратою певних територій, в тому числі - споконвічних польських земель на півночі і заході країни. Шляхетська республіка, незважаючи на своєрідність політичного устрою, все ж таки витримала , але значно захиталася.

Історики краківської школи пояснювали цей перелом вадою режиму шляхетської демократії, що перешкоджала укріпленню центральної королівської влади. їх опоненти, відкидаючи подібне трактування, в якому вони вбачали спробу виправдати абсолютистське насилля Росії, Пруссії та Австрії над польським народом, навпаки виступали із захистом польської народної демократії, вбачаючи причину упадку в недостатній політичній активності шляхетського стану.

Однодумцям Сенкевича XVII століття уявлялось не лише століттям негативних вчинків та дій шляхетства, варварської жорстокості, морального і політичного розладу, але і епохою великих почуттів, великих страждань і радостей, піклувань і рішень, великого і сильного характеру. Наявність письмових пам’яток та історичних досліджень, пробуджуючи інтерес, в той же час давали багатий матеріал для художнього відтворення тих перипетій, які і Сенкевичу, і багатьом його співвітчизникам здавались загадковими і незвичайними. Те особливе значення, яке надавалось в польській історіографії XVII століттю, не лише наштовхнуло до вибору теми , але і сильно по впливало на Сенкевича в двоякому сенсі: вплив помітний на відборі фактичного матеріалу та на тенденції висвітлення події.

Результат захоплення історією, зокрема XVII століття, був помітним: у 1883 – 1884 роках Сенкевич написав роман “ Вогнем і мечем ”, що є першою частиною його “ Трилогії ”.

Відтворення подій, що складають зміст роману “Вогнем і мечем”, починається з 1647 року і закінчується першими днями після заключення Зборівського договору 1649 року. Епілог, в якому розповідається про перемогу військ Речі Посполитої в битві 1651 року під Берестечком, служить заключним, оптимістичним акордом роману, вираженням віри в успіх патріотичних зусиль, овіяних духом лицарських традицій служіння Батьківщині.

Ввели Сенкевича у період XVII століття історики Людовик Кубаля і Кароль Шайноха. У польській історіографії тоді ще живі були давні традиції, які робили її мистецтвом.

1.2.2.Проблема художньої та історичної правди в романі

З перших днів появи роману загострились суперечки щодо його ідейної спрямованості та висвітлення історичної правди у творі.

Так, Б. Прус жорстоко осуджував Сенкевича за спотворення історичної правди, ідеалізацію кривавої магнатської політики на Україні і несправедливість по відношенню до козацтва. Критик вважав, що основа роману цілком і повністю фальшива, але “ герої наділені цілісністю характерів, дія розгортається логічно, а загальне враження таке, ніби автор про війну з Хмельницьким написав святу правду ”. “ В його романі, - писав Б. Прус, - ми не бачимо пригнобленого народу… не бачимо ласих до грошей панів… ні тих кого били, у кого забирали майно... в той час як ріки козацької ненависті створились якраз із тих крапельок горя і сліз ". Літературознавець також зазначав, що коли порівнювати по картинно події роману ,то побачимо, що письменник намалював історію в прямій протилежності: там де була долина, зробився горбок, і навпаки. Романіст намалював князя Вишневенького, одного із гірших пасинків Речі Посполитої, кращим II сином і в той же час принизив образ Хмельницького . Сенкевич виконує у творі лише показову справедливість, він ввічливий лише по відношенню до кількох козацьких персон, а масу взагалі трактує як гурт скажених собак, у яких душу замінює дух сивухи. Б Прус вважав, що в романі "Вогнем і мечем" не показані правдиві причини народного повстання.

Автор стверджує, що цей твір не збагачує історичного пізнання, а , навпаки, затемнює і заплутує його . Тому він прийшов до висновку , що " душі роману " Вогнем і мечем" бракує великих і малих рис, більше того - він понівечений, бо неправдивий. Зате форма цього твору Сенкевича є такою прекрасною, що ми, літератори, мали б за нею вчитись мистецтву писати ". Подія і персонаж, на думку Пруса , це головні елементи, з яких твориться роман Генріка Сенкевича. Ця думка Пруса про невідповідність між змістом і формою роману " Вогнем і мечем", за словами багатьох критиків, стала занадто поширеною.

Навіть такий великий прихильник творчості Сенкевича, як Станіслав Тарновський , погоджувався із думкою Б.Пруса і писав : "Якщо б тодішня Польща була такою, якою вона постає перед нами у постатях своїх героїв , в славі боротьби у романі, то ця боротьба по - іншому б закінчилась" .

Над проблемою правди і вимислу у романі Генріка Сенкевича "Вогнем і мечем" працював сучасний польський критик та літературознавець Марсель Косман. У своїй книзі "Вогнем і мечем. Правда і легенда." він висунув свою гіпотезу щодо даної проблеми. Так, Косман вважає, що історична правда в багатьох випадках перекручена, доповнена авторським вимислом. Автор підводить читача до розуміння деяких історичних фактів, які у романі Сенкевича з різних причин не були докладно висвітлені. Основну проблему правдивості - неправдивості Косман реалізує через постаті роману. Більшу увагу він приділяє особам історичним і літературним. Богдан Хмельницький, за його словами, не лише був кращим козаком на Запорізькій Січі, але людиною, шанованою у світі "знав не лише Запоріжжя. Не були чужими йому турецькі землі, особливо Крим, а також королівський двір у Варшаві, де перебував у посольстві від козацької верхівки"; але насправді не було так, що підстароста Чаплинський забрав у Хмельницького жінку: коли у сотника померла дружина, "зв’язався з жінкою, яка лишила його заради сусіда"

Ян Скшетуський, на думку Космана, постать надзвичайно загадкова - він міг бути "узятий" з Історії Польщі від смерті Владислава IV, а може це бути Скшетуський, про якого згадує у своїх записах з 1660 року Владислав Лось ( Лось пише, що це була особа, яка заслужила повагу і славу Речі Посполитої; особа, яка зі збаразької облоги винесла листи до короля Яна Казимира). "Правдивий Скшетуський, - пише історик, - офіцер, але авантюрний шляхтич, не схожий на свого двійника у романі". А романтичний Богун, на думку Космана, є справжнім " відбитком " історичного Івана Богуна і записаний в історії як той, що зберіг рештки свого війська у битві під Берестечком. Про Лонгінуса Підбийп’яту автор дослідження говорить, що це постать видумана, але наділена прізвищем реальної особи ( у 1642 році Ян Підбийп’ята був помічником судді, а у 1666 році - земським суддею ). Таких розбіжностей можна перерахувати багато, але в цьому не має вини письменника, оскільки "Сенкевич не мав наміру досягти історичної автентичності подій. Він і не повинен був робити це, він - не дослідник і не автор наукової праці" , - відповідає Косман літературним критикам, які звинувачували Сенкевича у фантазії і необ'єктивному ілюструванні історичних реалій.

Із Б. Прусом та його однодумцями перекликались думки українського історика  Володимира Антоновича .   Він теж вважав , що в романі немало спотворень , протиріч , перебільшень. Антонович пояснює ці недоліки Сенкевича зі своєї точки зору. Вибравши період, коли Річ Посполита зазнавала великих поразок, Сенкевич , за словами Антоновича, повинен був викручуватись. Так, наприклад, розказуючи про хід воєнних дій за вражненням Скшетуського , він примушує його хворіти в час битви під Жовтими Водами; утримує його в полоні , в глибокому тилу діючої армії Хмельницького під час Корсунського бою і вчасно відравляє в далеку рекогносцировку напередодні пилявецького розгрому . Зате дрібні сутички у Махновці і Константанові розростаються у нього до величезних битв. В одній іх цих сутичок , незважаючи на те, що вся армія Хмельницького, за словами історика, нараховувала двадцять полків, романіст дозволяє своїм героям перемогти чотирнадцять козацьких полковників .

Антонович , а пізніше і Яцимирський вважали , що Сенкевич наділяв шляхту " вродженими" добродійниками відповідно до свого переконання в перевазі " білої кості " .

Свою думку про перевагу лицарства над недворянським населенням України автор роману " Вогнем і Мечем" , за спостереження історика , підтримує стилістичними прийомами. Так , козаки у нього не говорять, а верещать; не співають, а завивають . Опис народу постійно супроводжується епітетами "народ дикий , розбійницький" тощо. Повсталі з роману тільки те й роблять , що грабують і вбивають , спалюють міста і села , знищують посіви і сади . Антонович вважає таку картину абсурдною , тому що тут що не слово, то нерозгадана загадка; не зрозуміло, кого вбивали і грабували повсталі люди, коли все українське населення пішло в табори до Богдана Хмельницького; навіщо вони спалювали міста та села, в яких самі жили; навіщо вони знищували хліб , коли їм доводилось харчуватися корою з дерева? Настільки ж незбагненним протиріччям вважає історик і те , що в зображенні Сенкевичем представників вищої культури - польських панів - автор не лише позбавляє їх гуманізму, але й наділяє їх більшою жорстокістю , аніж дику чернь. Козаків вони знищують поголовно. На шляху князя Вишневецького зникають села, хутори, містечка, а сам князь лишень у Погребищі знищив усіх його жителів: сімсот повісив, двісті посадив на кіл тощо.

Проте, з відразою малюючи картини пиятики козаків, письменник в той же час показує, що і його улюблені герої полюбляють ковтнути оковитої, посперечатись і дарма прогаяти час. "Таким чином, - завершує історик, - порівнюючи дрібні повсякденні риси культурної шляхти і диких хлопів, ми находимо лише різницю лише в певних епітетах, якими автор наділяє обидві групи, але не можемо їх бачити у вчинках, які показує сам П.Сенкевич..." [1;66].

Свою думку щодо історичної та художньої правди у романі "Вогнем і мечем" висловлювали і російські критики та літературознавці.

І.Горський вважає, що Сенкевич не йшов слідами істориків, а був активним учасником їх дискусії. Позиція письменника і його ставлення до існуючих історичних концепцій визначалась особливим розумінням сучасного суспільного життя - і в цьому суть основи написання роману. Тому, пише критик, не можна не погодитись із думкою Сандлера, що особлива пристрасть в зображенні шляхетсько-козацької війни, що давно минула, не тільки походила зі щоденників та історичних праць, а й "підігрівалась " віяннями сучасності.

"Підтримку духу" потребувала велика частина тих, хто був пригноблений соціальними протиріччями в середині країни, але не міг миритися з національним гнітом і тому зі всіх сил намагався розпалити вогонь священної ненависті до зовнішніх ворогів з надією на те, що можна буде послабити станові суперечності та об"єднати під знамена польського патріотизму народ. На думку І.Горського, ця точка зору Сенкевича відображала позицію тієї частини шляхти, яка в своїй опозиції до царизму могла розраховувати і розраховувала на солідарність народних мас. Виступаючи з її позиції в момент одночасного посилення іноземного гніту і антинаціональних намагань поміщицької верхівки, Сенкевич "став виразником патріотичного незадоволення більшості населення Польщі" [6;84]. Всі намагання і прагнення співвітчизників він втілив в ідеї написання роману "Вогнем і мечем".

Не погоджується і І. Горський з думкою В.Антоновича про перевагу письменницького вимислу у романі. На думку критика, якби грубе спотворення історії було винятково результатом суб’єктивного авторського вимислу, як думають В.Антонович та інші, якби в романі не було ніякої правди, то роман був би не тільки історично фальшивим, але і нехудожнім твором. Горський вважає, що багато численні спотворення історичних реалій, які відзначалися критикою і так чи інакше пов’язувались з неправдивою, про шляхетською, націоналістичною позицією автора, в той же час є вірним відтворенням ставлення його героїв до того, що відбувається навкруги. І лише тому, що в такому перетвореному виді події і персонажі були однією із сторін, що боролась, - польської шляхти, засліпленою злістю феодальних завойовників, - читач вірить у правдивість переживань лицарів. Хоча від читача не може заховатись однобічність конфлікту, тим не менше він відчуває відому правомірність такого висвітлення, що відповідає шляхетській завзятості героїв , і врешті-решт, зливаючись з ними, захоплюючись їх пристрастю, починає пишатись колоритністю, живучістю, красою створення їх образів.