Роман "Марія" Уласа Самчука

• геноцид радянської влади проти українського народу.

Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад  культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-их рр. ХХ століття, не можна ні з чим  порівняти ні у вітчизняній, ні у  світовій історії. Людиноненависницький  сталінський режим вирішив голодом  поставити український народ  на коліна, змусити його будувати «комунізм» – квітуче життя для можновладців – на кістках мільйонів.

Сьогодні увесь світ визнав голодомор 1932-1933 рр. геноцидом українського народу.

Геноцид – (від грецьк. «рід», від лат «убиваю») – дефініюється в міжнародному праві як кампанія повного чи часткового знищення національної, расової, етнічної, релігійної групи як такої. Термін «геноцид» увійшов в широкий вжиток після Другої світової війни для засудження переслідувань євреїв і циган нацистами. У резолюції, одноголосно схваленій 11 грудня 1946 р., Генеральна асамблея ООН визначила, що згідно нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого основні винуватці й учасники піддаються покаранню.

Жахи голодної смерті Улас Самчук змальовує з документальною точністю, яку світ впізнав в останні два десятиліття зі спогадів очевидців і жертв голодомору, що залишилися живими і виклали їх на письмі більше, ніж через півстоліття. Однак враження від останніх розділів роману особливо моторошне, тому що вони написані рукою невблаганного, справжнього майстра.

Гірку і жахливу правду про голодомор відображають такі епізоди, як сусід вбиває сусіда за гнилу бараболину; вмирає немовля  від хлібця, зробленого з тирси; пріє хліб у церкві; як мати їсть дитину і  т.д.

• формування національної свідомості.

Формування національної свідомості відбувається завдяки усвідомленню трагедії українського народу, повторному пережиттю тих подій, співчутті, об’єктивній оцінці, прагненні історичної правди.

3. система персонажів

Марія – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирітське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подібною до Маріїної долі була історія України кінця XIX – початку XX століття, яка після поразок минулих віків лишилася сиротою, бідною вдовою на узбіччі світової історії. Проте ціною неймовірних зусиль зуміла вистояти, на початку XX століття навіть змiцнiти, сподіваючись на краще.

Образ Марії – найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від  колиски і до жахливої голодної смерті вона – Марія [41, с. 40]. Як і Матір Божа, Марія пройшла складний життєвий шлях.

Образ головної героїні роману У. Самчука «Марія» дуже подібний до найвеличнішого жіночого образу Марії, матері Ісуса Христа. Мати Божа супроводжує Марію все життя. Її прихід до церкви – це зустріч саме з Богородицею, від якої жінка черпає спокій, радість і силу. Під час вінчання Марії з Гнатом, їх благословляли «непаристими образами. Не було часу поїхати та купити паристі. Один образ – Мати Божа Молошна, другий – Ісус Христос, менший розміром, а це недобрий знак» (38, с. 36). Невідповідність образів була знаком того, що цей шлюб – фатальна помилка.

Після смерті первістка священик радить Марії звертатись до Богородиці і просити у неї сили, щоб  витримати горе. Шлюбна ікона Матері Божої була з Марією завжди. Вона забрала її з собою, ідучи від  Гната. Із палаючої хати сусіди винесли  дітей, свекруху та декілька ікон, серед  яких Маріїне благословення – Матір Божу.

У Біблії сказано, що передрікаючи Маріїну долю, праведний Семен  сказав: «І самій же тобі душу прошиє меч». На іконах є зображення Марії, на видиме серце якої націлено сім  мечів. Це зображення є символом того, що Мати, яка втратила Сина, пропускає  через своє серце болі, нещастя, страждання усіх матерів, приймає їх, як свої. Марія  Уласа Самчука не здатна ширити зло на землі. Вона згодна лишатися ображеною, ніж мститися за заподіяне їй зло.

Ранньохристиянські апокрифічні  книги містять описи життя  Діви Марії. В апокрифі «Ходіння Богородиці по муках» описується сходження її до пекла. Там вона бачить муки грішників  і вирішує упрохати Сина помилувати їх. Героїня роману Марія під час  голодомору теж ніби спускається  до пекла, переживає муки і грішників, і праведників, та її серце залишається  чистим, непорочним. Вона сподівається на чудо, на спасіння. І Гнат, поклоняється їй, як Діві Марії.

«Житія святих» – це передусім повчальні історії, які мали на меті зобразити велич духовного подвигу християн, їхню святість, безгрішність, уміння протистояти спокусам і їхнє спокутування гріхів. Виклад завжди урочистий і піднесений, документальний і хронологічно послідовний. У цих житіях події описуються, а не аналізуються.

Стиль роману «Марія» багато в чому схожий на стиль апокрифів  чи «Житій святих». Автор виконує роль стороннього спостерігача, послідовно викладає події. Аналіз Маріїного життя – це «потік свідомості», фіксація вражень. А точність кількості днів її життя – бажання письменника ще раз довести, що всі життя і всі жертви пораховані й занесені до Божих списків.

Хоча доля Марії досить типова для сільської жінки того часу, усе ж автор зумів створити оригінальний образ сильної жінки. її життя схоже на життя тисячі сільських жінок. Та ж важка праця  біля землі, ті ж пріоритети, такі ж  погляди. Усі свої зусилля спрямовує  вона на створення сім'ї, на добробут.

Вирізняє Марію сила характеру. Цілеспрямована, вона точно знає, що їй потрібно для того, щоб стати  щасливою. Марія вперто змінює свою долю, і доля здається, тому що любить трудолюбивих і впертих людей.

Перші її дні – сонячні, наповнені світлом та теплом. Марія – бажана дитина в батьків, про неї дбають і люблять. Початок її життя був розкішним. Марiя-немовля – «жива репетлива дійсність» (38, с. 5), вона розкошувала: «Не раз прокинеться вiд сну, нап'ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радістю ... Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима» (38, с. 7). Iз цим властивим справжньому борцевi за існування щирим завзяттям Марія пройде весь відведений їй долею шлях.

Та світлі дні швидко минають  – помирають батьки, і Марія залишається сиротою. Розпочались поневіряння маленької героїні: життя в убогій тiтчинiй родині, де ще «п'ятеро крикливих ротів» (38, с. 10), що «хочуть самі обов'язково щодня їсти» (38, с. 10). Найболючіше дівчинці не те, що ходить у брудній полотняній сорочині, вічно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марія свідомо розуміє, що вона сирота – i у вiдповiдь своєму кривдникові вона не може сказати, як інші: «Чекай, чекай! Як скажу мамі – побачиш!..» (38, с. 11). А вона i не каже цих слів, а «піде над річку, порюмсає i знову добре» (38, с. 11).

Вона швидко звикає до важкої роботи, бо заробляти для себе мусить сама.

Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з «великим набубнявілим животиком» (38, с. 10) дівчини виросла красуня, за якою упадали хлопці з усіх околиць. Перше і єдине кохання дає надію на щасливий шлюб, та Корнія забирають на службу, яка в той час була дуже довгою та небезпечною. Від Корнія немає звісток, і Марія, за порадами людей, виходить заміж за порядного і хорошого господаря Гната. Та їх шлюб позбавлений основи – взаємного кохання. А без нього щастя для Марії неможливе.

Тому повертається вона до коханого Корнія. Тяжкою працею, терпінням  і любов'ю знову наближала Марія  свої сонячні дні. Поступово її кохання  та праця біля землі змінила грубого  матроса Корнія на турботливого чоловіка, дбайливого господаря, мудрого батька, у шлюбі з коханою людиною народилися такі бажані для Марії діти, важка праця принесла добробут й повагу людей.

Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя  у чіткому хронологічному порядку день за днем, рік за роком. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: «Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку». I цим біблійним мотивом письменник з перших сторінок роману вмотивовує «житійний», а тому й трагічний характер образу: дні її лічені, «ім’я їй Марія». Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зі злом. Уже малюючи портрет маленької Марії, автор говорить: «У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й познає добро i зло» (38, с. 6). А героїня ж прагне щастя. Для Марії це – радість дитинства (коли є люблячі батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловіком), радість материнства, достаток, праця на своїй землі. Але чомусь усі Маріїні мрії про щастя у дійсності миттєві. Родинні трагедії зумовлені жахливим часом. Помирають батьки, діти вiд першого шлюбу, вiд голоду в німецькому полоні гине син Демко, деморалізується недеформована розхристана душа Максима. Судилося Марії випити свою чашу сповна: спізнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолі; i що більшим було її щастя, тим більшою i страшнішою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всієї України. Маріїн рід, як i бiльшiсть українців, зустріли революцію непідготовленими. А найбільше горе матері – бути свідком, як гинуть діти, згасає увесь рід: на Соловках – наймолодший син Лаврін, зять Архип, у селі вiд голоду – донька Надія, внучка Христуся, останньою – сама героїня. Та хмари знову закривають сонце для Марії. І на цей раз хмари – нова влада, яка перетворює їх із заможних господарів на жебраків, морить голодом її дітей, висилає назавжди на Соловки її улюбленого сина Лавріна, одурманює комуністичними ідеями Максима.

Самотня вона прощається з  життям, добігають до кінця її дні. Цій жінці судилась нелегка доля, вона пізнала і найбільше щастя  і найважче горе, доля то підносила  її до вершин щастя, то стрімко кидала в безодню горя.

Трагічний фінал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирітського дитинства i аж до революції, ми постійно відчуваємо, що в які б скрутні ситуації не потрапляли герої твору, все рівно не опинялись у ситуаціях безнадійних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. Більшовицька влада такої надії не залишала нікому. Болісно це сприймати розумом, але підтвердженням цьому є роман Уласа Самчука «Марія» i, звичайно, життя. Розв'язка твору трагічна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклiзмами. Письменник вірив у те, що Україна i українці ще відродяться, заживуть щасливо, тому i фінал роману життєстверджуючий. Марія бачить сонце, а Гнат (її перший чоловік) бачить, як «воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають i співають радiснi пiснi» (38, с. 167).. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: «Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!» (38, с. 167).

Так оцінює автор долю жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування i, наблизившись до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.

На початку твору Корній – бідний заробітчанин. Після довгої служби у війську, що негативно змінює його характер, Корній знову повертається в рідне село. Тут крок за кроком жорстокий, ледачий та надмірний вчорашній матрос стає добрим господарем, турботливим чоловіком, мудрим батьком, який своє життя звіряє за Божими Законами та нормами народної моралі.

Причиною цих змін стали безмежна жертовна любов Марії та праця біля землі. Письменник відтворив, як поступово прокидається в Корнія споконвіку притаманна українцям любов до землі. Праця вже не тільки годує, а й виховує, облагороджує. Як пише автор, у своїй роботі чув Корній присутність вищої сили. Людянішим стає він і після народження дітей.

Маючи на початку тільки невелике поле, гармонь та кілька сорочок, Корній зумів стати заможнім господарем, почесним чоловіком в громаді. Він  пишається результатами своєї роботи.

Можемо сказати, що Корній – типовий образ селянина, що своєю працею творить добробут своєї родини. Він дбає про сім'ю, родину, односельчан. Стає заможнім господарем, шанованим у селі.

Показавши еволюцію в характері  Корнія, письменник наголошує, що кожна  людина при бажанні і наполегливій праці може вибороти право на гідне  життя.

На жаль, його життя закінчується трагічно. Письменник описав, як страшні  дії людей нової влади ламають  долі тисячі таких селян.

Гнат – гарний господар, працьовитий, терплячий. За характером добрий і милосердний. Вирізняється силою духу.

Покохавши на все життя  Марію, він витривалістю та впертістю, терпінням та добротою завойовує  її прихильність. Розуміє, чому Марія  виходить за нього, тому на весіллі  прагне розвіяти її сум, прогнати жаль.

Не оздоблюється Гнат за гіркі слова докору після смерті їх дітей, захищає від людського  поговору, коли Марія починає гуляти.

Довгий час він живе коханням, простим щастям бути біля коханої людини, а коли Марія іде  від нього, добровільно прирікає себе на самотність.

Розраду від нерозділеного  кохання Гнат знаходить у Біблії. Віра рятує його від розпачу. У  монастирі, серед церковних книг, шукає він відповіді на свої питання.

Коли Гнат повертається в  село, біля нього починають збиратися  люди. Кожен приходив із своїми думками  й болями послухати Божого слова. А воно було особливо необхідне для  селян в ті скрутні дні.

Гнат умів розрадити людей, допомагав повернути віру в себе, не зневірюватись. Автор створив  чудовий образ духовно багатої  людини, яка, переживши не одне власне горе, не зламалася, не озлобилась, а  вірою вилікувала власну душу та за допомогою Божого слова зцілювала  душі людей, повертала надію.