Роман "Марія" Уласа Самчука

Автор милується Марією, яка любить будь-яку працю: «Та що Марії праця? Жне, в’яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють очі чорнені, оті бездонні… Гляне – опалить. А щоки повні, округлі з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина» (38, с. 12). Вона працює швидко. Дієслова жне, в’яже називають два різні види важкої роботи на полі, а створюється враження швидкої та легкої гри. Працюючи, Марія ще й гомонить – тобто розмовляє притишено, мов струмочок тече. Та голос її дзвінкий, очі випромінюють радість.

Вплив праці на життя героїв, а також їх ставлення можна  показати за допомогою таких схем:

Марія – праця: радість (коли вона працює – «це невгомонна, співоча картина» (38, с. 12), «Та що для Марії праця?» (38, с. 12), вона «жне, в'яже» (38, с. 12), співаючи і весело спілкуючись); порятунок родини і її кохання (Корній все більше після повернення з флоту пізнає смак праці); визнання її односельцями (її щедро обдарував Мартин Заруба, коли Марія виходила заміж, бо «заробила»); заможність родини, можливість забезпечити майбутнє своїх дітей.

Корній – праця: небажання  працювати – пусте життя; прилучення до праці – повага дружини і дітей, односельців, заможність родини; духовне відродження;

Мартин Заруба – праця: увесь час працює («не марнує часу»); заможність і добробут, повага односельців; праця (її результати) дає змогу допомогти ближньому (придане для Марії); праця – обов'язок перед Богом і людьми, засіб самоствердження.

Син Марії – Максим – праця: не любив працювати («вечорниці, гульня та карти»), робота на землі – «служба батькові»; пошуки легкого хліба – робота лакеєм; лінощі та повне моральне звиродніння – відмова від родини, національних традицій (вигнав батьків з їхнього будинку, гульбища, коли інші, і рідні також, помирають від голоду, легке служіння новій владі).

Праця у романі – це добро, це велика цінність у народній моралі.

Як бачимо, праця для багатьох героїв Уласа Самчука – радість ще й тому, що трудяться вони на своїй землі, яку безмежно люблять. Земля для українського селянина – це все його життя.

Споконвіку земля для  селян, таких, як зображені у творі, – годувальниця, вона – «не чужа ж», вона – жива, вона – свята; селяни живуть із землею одним життям – «Минуло свято, і Корній одразу в поле...» (38, с. 99).

Образ землі – це той  архетип підсвідомого, що визначав і досі великою мірою визначає особливості нашої національної ментальності й поведінку української людини. Земля – годувальниця, земля – свята, земля – жива. Такою вона є в усній народній творчості, такою постає у сприйнятті героїв М. Коцюбинського, О. Кобилянської, такою її мислять персонажі У. Самчука, які тисячами видимих і невидимих ниточок пов’язані із землею. Цей зв'язок настільки міцний, що Корній замість того, щоб іти до церкви, йде в поле: «Минуло свято, і Корній одразу в поле. Сонце світить, жайворонки видзвонюють. Плуг крає мастку чорну цілину… Приємно так ходити за плугом, приємно чутися зв’язаним із землею» (38, с. 99).

Усім своїм єством сприймає Корній красу землі. Його душу переповнює почуття гордості, що він – господар, та усвідомлення виконаного обов’язку. А ще – радість відчуття своєї  потрібності на землі, радість від  результатів праці.

Любов до землі – споконвічна українська традиція, бо земля саме для слов’янина є і годувальницею, і мірилом людської значущості, і виміром добробуту, і навіть моральності. Письменник підкреслює, що руйнування особистості це – «…втрата зв’язку з землею, яка в собі ховає могутні сили любові до Бога, природи, Батьківщини. Земля без слів виховує в людині почуття господаря, трудівника, вимагає від неї щодня дбати про її безпеку, зберігання краси і родючості» (38, с. 100).

Земля сторицею віддає людині за самовіддану працю. Корній, Марія, Гнат турботливо ставляться до землі. «Марія тішилася і працювала, як могла. А працювати вміла і не цуралася праці» (38, с. 75), – говорить автор про головну героїню. А Корній «чує радість, чує велич, чує присутність вищої, вічної сили» (38, с. 75). Сили Бога і землі. У романі зображено й образ Максима, який байдуже ставиться до праці, до землі, до покликання хлібороба. Допомогу батькові по господарству він називає «службою», прагне легкого хліба у житті. Він не шанує усталених традицій народу, порушує біблійну заповідь поважати батьків своїх. Максим – це образ людини, в якої, за словами його батька, «нічого святого». Тому й доля його викликає співчуття.

Автор на сторінках твору знаходить місце й для осмислення проблем виховання в родинах працею, любов до якої необхідно прищеплювати дітям змалку: «У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім’ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати, неробство неодмінно веде до нещастя».

Споконвіку селяни як любили і шанували землю, так і поважали свою та чужу працю на ній. Ось приклад: Корній на своєму полі милується результатами власної праці – «Скільки тих колосків… Боже, скільки їх тут!.." (38, с. 129). Господар гордий зі своєї праці і "почуває себе, як по молитві…легко, радісно…» (38, с. 129).

Але, на жаль, прийшли інші часи, коли результати людської праці  почали зневажатися: про це свідчить ті епізоди твору, в яких зображено, як Марія з сином Лавріном на своєму полі перевертали конюшину. До них  під'їхали кіннотники і не стільки  забрали їхнього сіна для своїх  коней, скільки потоптали його, кинувши зневажливо Марії: «Малчі, старая!.. Ето вайна» (38, с. 125).

А Корній також повернувся із новиною: «Прийдеться віддати корову...» (38, с. 126) радянській владі.

Вікова повага до результату праці людини минула. Не у всіх, звичайно, таке ставлення прийшло з новою владою

У романі підкреслена значущість землі в житті українців. Традиційно бережливе ставлення до неї несе в собі великий енергетичний заряд і містить високі моральні якості

Можна стверджувати, що праця  та земля – це моральні основи буття  героїв Уласа Самчука.

• духовність, віра в Бога.

Окрім землі та праці, вагоме місце в житті героїв роману займає віра в Бога, дотримання Божих заповідей. Саме за ними звіряється життя: гріх змушувати  землю чекати зерна, гріх заснути  у Великодню ніч, гріх лаятися. Колоритно, з любов’ю виписані в романі сцени святкування Пасхи, Різдва. Письменник у творі доводить, що віра для українця – духовна потреба. Наприклад, Марії у церкві «спокійно, радісно». Вона радісно іде на Великдень до храму: «Чути величне свято…Над землею сталося щось надзвичайне…Коло церкви огні, веселі, натхненні люди» (38, с. 88). Навіть вчинок Гната Марія сприйняла як спокуту за гріх, за те, що скільки років прожила з ним без любові, пережила смерть трьох дітей, а потім образила цю людину, пішовши від нього. Кожний гріх наголошує митець потрібно спокутувати. Марія рятує душу Корнія і цим спокутує свій гріх. Ідучи від Гната, вона забирає з собою образ Матері Божої, якою благословляли їх на шлюб. Це вияв трепетного ставлення українців до ікони, образу Божого.

На іконах зображувалися  святі, і сама ікона ставала святою. Тому, коли Максим дозволив собі розстріляти ікону, Марії здалося, що це він не ікону, «а її розстріляв». Улас Самчук показує, що з приходом іншої влади, все змінилося. А ось інший приклад: на Новий рік у церкві зібралися люди. «На самому переді в шапках два матроси під час служби курять цигарки. Курять і посміхаються. Свобода ж! Коли, як не тепер, встругнув би чоловік таку штуку» (38, с. 112).

• проблема кохання.

Проблема кохання у  романі показана за допомогою любовного  трикутника Марія – Гнат – Корній. Долі цих героїв зв’язались у міцний вузол, який розв’язати зуміла лише смерть. Маріїне кохання – всесильне. Прихильність до Гната дарувала йому крила, зцілювала: «Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби і не крива. Випросталася і суче, як скажена» (38, с. 30), а Корнія Маріїна любов зуміла змінити, зробити з нього господаря, люблячого чоловіка та батька. Діти Марії і Гната повмирали, оскільки їх шлюб не був освячений любов’ю.

• справедливість і кара.

Символічним є і те, що відступника-сина, як те ми маємо в  Гоголя, власною рукою карає на смерть рідний батько Корній: «Швидкими кроками підійшов до нього і раз, другий розмахнувся і опустив сокиру. Вирвався дикий крик і одразу замовк. Сокира своїм гострієм попадала у щось м’яке, що легко піддавалося, і тому глибоко грузла. З ліжка білого, теплого виривалися деякий час стогони, але і вони затихли. Корній сік і сік. Сік, як малий хлопчина січе кропиву чи бур’ян, поки не втомилася рука…» (38, с. 165).

Але й сокирою Корній рубав соціалізм, пролетаріат, які винищили рід Перепутьків, знищили господарство, повиганяли з рідної домівки, які знищили мільйони українських родин. Убивши сина-відступника – одного з винуватців національної трагедії, Корній водночас виявляє турботу про вмираючу дружину Марію, віддаючи їй те, що лишилося від недоїденого дохлого зайця, піклується про Надію, не знаючи, що збожеволіла і ошаліла від голоду дочка наклала на себе руки, задушивши перед тим своє дитя.

• взаємини батьків і дітей.

Ця проблема пов’язана  із попередньою. Улас Самчук змальовує ситуацію, коли син постає проти батьків. Для Максима Марія і Корній наче чужі люди: коли батьки пухнуть з голоду він розкошує, виганяє їх з власної оселі. Хлопець морально деградує, за що й розплачується життям.

• життя і смерть.

Смерть супроводжує Марію  все її свідоме життя: жінці судилося пережити всю свою родину – батьків, дітей, чоловіка. Роман можна назвати  твором про життя і смерть, оскільки він розпочинається народженням  Марії і закінчується її загибеллю. Улас Самчук утверджує думку, що торжество смерті не вічне, життя переможе.

• гріх та його спокутування.

Ця проблема розкривається  за допомогою образу Марії. Її життя  – це спокута за вчинені гріхи. Легенда про черницю, яка врятувала  душу розбишаки, а тим самим і  свою грішну душу від загибелі, хай  і ненадовго, але допомагає Марії  перебороти душевний злам. Ненадовго, бо Марія скоїла великий гріх –  зламала обітницю: «Сама винна, обіцяла і забула обіцянку, не чекала. Не вірила в любов, захотіла багатства. Покутуй» (38, с. 69). І Марія покутує. Сім років одруження з Гнатом, за її словами – сім довгих літ тяжкої каторги: життя з нелюбим чоловіком, смерть трьох дітей. Розлучаючись вона говорить: «Ти мучиш мене, Гнате … Сам Бог не хоче. Щоб ми жили разом» (38, с. 65). Після розлучення ж «весело їй. Здається тільки тепер родилася, тільки зачинає свобідно, по-своєму жити і справедливо дивитися на Божий світ» (38, с. 65).

Марія покутує терплячи лайку  та стусани Корнія. Врятувавши його душу, вона спокутує свій гріх. І не лише гріх порушеної обітниці Корнію, а й Гнатові, подружня зрада – це порушення обітниці даної Марією під час вінчання. Жінка покутує і гріх дитино вбивства.

З Гнатових уст Марія почула чернечий гімн «Світе ясний! Світе тихий...» – велику подяку всепрощаючому Господу, який навіть після гріхопадіння Адама і Єви не кинув їх в сніги, в палючі піски чи на безплідне каміння, а дав прекрасну, подібну до втраченого раю, землю. Марія помирає на руках у Гната, у свого законного чоловіка, з яким взяла церковний шлюб, перед смертю вона уявляє рай, де їх чекають ангелочки – Роман і Надійка. Отже, Маріїна душа прагне раю. Бог простив їй гріхи, які вона спокутувала все життя.

Покуту у творі відбувають і Гнат, який йде в ченці, і Корній, який за вбивство сина платить своїм  життям.

• аполітичність українського селянства.

Український селянин за своєю  природою, внаслідок десятиліть неволі, бездержавності, неосвіченості, був  аполітичним. Влада йому була потрібна лише для забезпечення можливості працювати  на землі. «коли хочуть селянам дати землю – правильно… Селянам надо землі» (38, с. 134), – говорить Корній. Тому опорою більшовицької влади, що насаджувала колгоспи, совісний, працьовитий український селянин бути не міг. І більшовики вербували собі прихильників серед тих, хто байдужий до землі, хто не хотів на ній працювати. А про українську владу селяни нічого не знали, про це ми чуємо з уст Архипа: «Чорти його могли знати, що з того вийде. Хіба ми знали про Україну? Звідки могли знати? Різних соціалістичних агітаторів було більше, ніж треба, але про українські справи нічого не говорилося» (38, с. 145).

Чесний, працьовитий, добрий український селянин залишився  сам на сам зі злом, яке прийшло  на його землю в образі червоних кіннотників, комнезамів, колгоспів. Це були зайди. Чужою була їхня мова, їхня мораль, недарма ж Марія порівнює їх із «татарами».

• моральна деградація під впливом людиноненависницької більшовицької ідеології.

Середній син, ледачий і неслухняний Максим, стає більшовицьким катом, глумиться над одвічною народною мораллю, руйнує святі храми, мордує своїх співвітчизників, зневажає національне коріння. Саме він символізує руйнівну антигуманну суть комуністичного лжемесіанства.

• більшовизм як соціальне зло.

З вуст Корнія – колись легковажного, навіть бездушного матроса, якому людяність  і порядність повернула чесна  праця, - злітає осуд злочинної системи, що нищила в селянинові господаря, руйнувала одвічний нерозривний зв’язок його з землею: «І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість... Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком? ... Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комуни і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба?» (38, с. 131). Ці слова Корнія демонструють антигуманну сутність більшовизму, який безщадно руйнує всі традиції та канони, переступає через найсвятіше, найсокровенніше, плюндрує і топче його: ставлення до батьків, ікон, хліба, праці, землі.