Роман "Марія" Уласа Самчука

У країні почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5–7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Повідомлення про пряму  загрозу голодної смерті зустрічаються  вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч селян. Друкується багато документів приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Незважаючи на загалом  добрий урожай 1932 р., сільське господарство виявилося неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в зерні навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня. Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення: вийти з  кризи шляхом конфіскації наявних  запасів зерна в хлібовиробній  смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека – Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а також у державну торгівлю – або нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи у промисловості. Село ж на півроку, до нового врожаю, залишили напризволяще.

Голод 1932-1933 рр., його витоки та наслідки, стали справжньою національною трагедією. І, звичайно, велике людське  горе, горе цілої нації, не могло  не відобразитися у художній літературі. В українській і світовій літературі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років.

Правда про ті жахливі  часи висловлена Уласом Самчуком щирим  співчуттям до людей, життя яких була жорстоко поламане. Усталене, розмірене  розумними традиціями і працею, життя людей праці було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла нова влада. Не знавши хліборобської справи, ніколи не працювавши, представники нової влади почали керувати тими, що з молоком матері впивали в себе любов до землі і вміння працювати. Автор подає яскравий портрет представників нової влади, що керували на селі: «на возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі, волохаті груди, немиті лиця, чорні, брудні руки...» (38, 138), – дикі варвари, руки яких були брудними вже з самого початку.

Виконуючи план радянської влади, вони спочатку «...рвали, розкидати і топтали (покоси) кіньми...» (38, 129), потім вимагали від України «хлеба» (38, 143), вивозили його і встановлювали кордони між Росією і Україною, щоб хліб не повернувся до тих, хто своїм потом поливав його. А потім те зерно, що не вивезли, звалили в зернопункти, що ще зовсім недавно були церквами, а то й просто кинули під відкритим небом, під нещадними дощами і палким сонцем, де воно проростало і цвіло. І від цього зерна відганяли тих, хто його ростив, тих, хто просто хотів їсти, тих, чиї діти вмирали від голоду. А в той час, коли люди мерли від голоду, в хатах у таких, як Максим Перепутька, було гамірно, ситно й весело. І не брало їх за душу, що їхні батьки, брати й сестри вмирають через таких, як вони. І не лякало їх рідне село, що завмерло у зловісній тиші, в якій ні собака, ні птах не озивалися, бо їх вже поїли люди, намагаючись врятуватися. Але в плани радянської влади не входила велика кількість українців, тому вона «допомагала» тим, хто не хотів помирати, хто боровся зі смертю. А потім звинуватила в усьому сільських трудівників. Правдивим відтворенням подій, співчуттям, що пронизує кожен рядок роману, трагічною і страшною кінцівкою Улас Самчук засуджує політику радянської влади, що спланувала жорстоке винищення українського народу, надто свідомого, тому непотрібного.

Як син і виразник інтересів  українського селянства, письменник зразу  ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний  опис життя і побуту українських  селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні  розділи роману. Автор підносить  їх до рівня трагедійного національного  епосу: всі головні герої –  гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України.

Попри трагічну тональність  останніх розділів твору, роман У. Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: «Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!.» (38, с. 169).

Окрім подій голодомору 1932-1933 рр., у романі згадуються:

• російсько-японська війна;
• Перша світова війна;
• Громадянська війна;
• події революції 1917 року;
• панування більшовизму;
• боротьба з куркульством.

Втіливши у своїй творчості  гірку долю українського народу в  ХХ столітті, письменник та його роман  «Марія» тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.

2. Композиційні особливості роману:
1. побудова роману

Проблема землі і людини розроблена в Самчуковому романі значно глибше, ніж у його попередників. Нові історичні реалії зумовили оригінальний авторський задум, наблизитись до якого допомагає підзаголовок «Хроніка одного життя». На узагальнюючий характер образу головної героїні роману вказує посвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933».

Твір складається з  трьох завершених і взаємопов’язаних частин: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». Як єдине ціле перед читачем постають картини, в яких розповідається про народження Марії, її сирітську долю та нещасливе перше заміжжя (14 розділів), про дні її примарного щастя (11 розділів) і – знову про безталання жінки, матері, трудівниці (12 розділів). Сягаючи глибше в змістові надра твору, помічаємо, як роман перестає бути хронікою життя однієї людини і набуває літописного звучання, сприймається як життєпис народу, історія щастя і горя цілого народу. Образ Марії набуває біблійної святині.

Дія роману обмежена хронологічними рамками – час життя Марії, що становив 26258, 71 рік 11 місяців.

Роман «Марiя» – найсенсацiйнiший твiр Уласа Самчука та перший художнiй документ української лiтератури про голодомор. Для розкриття теми автор використав жанр «Житiя Святих». Найпопулярнiшi джерела цього жанру – давня поема «Ходiння Богородицi (себто Дiви Марiї) по муках» (про що зазначає й назва роману) та страдницькi подвиги християнських Святих.

2. проблематика роману

Роман «Марія» Уласа Самчука  – твір багатопроблемний. На нашу думку, письменник порушує такі проблеми:

• протистояння добра і зла.

З давніх-давен боротьба добра і зла займала найважливіше місце в житті усіх народів  і часів. Традиційним закінченням  кожної казки була перемога добрих і відважних героїв над злими  і підступними. Крізь призму століть  пролетіла ця боротьба, знайшовши  відбиток в усіх жанрах літератури, і досягла ХХ століття. Однією з головних проблем роману У. Самчука «Марія» є протистояння добра і зла.

Про це вже йдеться вже  на перших сторінках роману. Ось Оксана, мати Марії, дивиться на свою маленьку донечку і роздумує: «У неї личко… рожевеньке, з білим мачком на крихітному носику. …У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, як от-от розів’ється, розцвіте і пізнає добро і зло» (38, с. 5-6).

Тисяча вісімсот шістдесят  перший рік – рік скасування кріпацтва. Саме це, здавалося, було перемогою білого над чорним. Селяни отримали свободу, проте життя не стало легше. Наступного року народилася Марія – біла цяточка на тлі чорного жорстокого світу людини. Ще в дитинстві вона відчула цей морок, втративши батьків і пішовши в найми, бо змушена була і хотіла жити. А як же не хотіти, коли тільки з’явилася на світ, тільки розплющила очі, і сонце вже засліпило і зігріло своїм яскравим теплим промінням. Воно ніби освітило темряву, в якій було до цього немовля. Пізніше, працюючи наймичкою, дівчинка зазнала кривди від злих сусідських дітей, проте, поплакавши, знову поверталася до них. Отже, добро знову отримало маленьку перемогу. Сповнена сонячним сяйвом Марія стала прекрасною дівчиною і зустріла перше кохання. Але й тут втрутилось зло в образі царського режиму і змусило коханих розлучитися.

Кажуть, що наше життя –  це зебра, вкрита чорними і білими смугами. Тож Маріїне життя минало то темною, то світлою смугою. І скоро  з’явилася людина, яка принесла світло, тримаючи в руках білу стрічку  життя. Дівчина довго не хотіла приймати щастя, бо старе кохання засліпило  очі. Втративши надію на світле майбутнє з Корнієм, Марія вийшла заміж  за Гната. І тут її спіткало лихо: зла доля забрала дітей, проте повернула коханого Корнія. Згодом колишня любов повернулася, народилися Корнієві діти. Та щастя недовго тривало. Замість одного лиха з’явилося інше. Царський режим змінила радянська влада, а життя Марії знову торкнулася темрява. Син Максим став лютим ворогом своїм батькам. Їх протиріччя настільки загострилися, що Корній був змушений вбити власне дитя. З одного боку, померла зла людина, але з іншого, вбивство – це злочин (корінь слова – зло). 

Тане Марія, як свічка. Доживає  свої останні дні без єдиної крихти хліба. Вона помирає під промінням  сонця з посмішкою на вустах, бо ні на кого не тримає зла: ні на Гната  за те, що підпалив хату, ні на Корнія за те, що зрадив юному коханню, ані  на Максима за те, що відмовився від  батьків. Адже Марія – це вічне  добро.

У творі відтворено різні часи, які відрізняються світосприйняттям, мораллю, способом життя людини. Дві епохи – це життя української людини у традиційному для неї світі з одвічними духовними цінностями: Бог, земля, праця, рід, честь, гідність, самоповага, обов'язок. Це, власне, і є філософська система духовності українського народу загалом, і українського селянина зокрема. І хоча людина слабка, і хоча не завжди в її душі перемагає добро, але, опираючись на ці підвалини духовності, в одвічній боротьбі добра і зла людина все ж залишається людиною. І так було доти, поки удару не було завдано самій основі духовності. І народилася нова людина, яка сповідувала іншу мораль. І це була вже інша епоха: зло почало перемагати (більшовики, їхня ідеологія, їхні вчинки, методи господарювання – це все уособлення зла). Воно може тривати довго, але добро неминуче переможе. Це утверджує своїм романом Улас Самчук.

• любов до землі і любов до праці як до основи життя.

Добром для українського селянина є, насамперед, праця, а ще – земля. Любити працю на землі, любити землю – це Господні заповіді, і  більшість героїв твору свято  шанують їх.

Так, Мартин Заруба – селянин-господар, для якого праця не землі й добробут є засобами ствердження власної честі й гідності, себе як особистості, здобуття поваги у людей. Мартин готовий допомогти ближньому, підтримати його, але тільки тоді, коли цей ближній теж шанує Божу заповідь «Здобувай хліб у поті чола свого». Це велика правда життя, і, безумовно, заслугою письменника є те, що він уперше в українській літературі створив образ не традиційного куркуля-мироїда, а заможного, розумного й доброго українця – хазяїна власної долі. Бачимо, що праця приносить матеріальний достаток, є засобом самоствердження, є обов’язком і радістю.

Для Гната Кухарчука праця  – єдиний порятунок. Так він працює після смерті дитини, коли хата стала  для нього зовсім малою, а сам  він для Марії – чужим і  далеким. «Гнат знав, у чому таїться спокій його душі і де джерело його сили» (38, с. 51), – у праці.

Корнія ж праця змінила, оздоровила, зробила справжнім господарем. Йому після повернення зі служби «все більше пізнається смак і… радість праці, він стає людиною» (38, с. 72). Але найвиразніше працю-радість змальовує сам автор. «Можна п’яніти від усього, – передає письменник почуття Гната, – найприємніше оп’яніння від праці і від любові» (38, с. 52).