Драматургiчна технiка Б. Брехта

У 1918 році написав «Баладу про мертвого солдата», яку особисто виконував у політичних кабаре, акомпануючи собі на гітарі. Твір приніс авторові не лише славу, а й гнівний осуд влади, а сам твір було піддано ще більшій покаранню – спаленню. За свої опальний розум і вільнодумство він позбавився німецького громадянства. Саме в еміграції він написав найкращі драматичні твори. Першу поетичну збірку він назвав «Домашній псалтир» («Домашня збірка»). Назву автор запозичив у самого Мартіна Лютера.

Брехт звертається до різноманітної тематики і, перебуваючи за межами своєї країни, розкриває нові для себе постаті. Наприклад, у його поетичному доробку наявна «Балада про Мазепу».

«Поетичність Брехта – це передусім точність філософської та цивільної думки. Брехт вважав поезією навіть філософські трактати чи виконані цивільного пафосу абзаци пролетарських газет».28;15 Як бачимо, він був вимогливим до поезії, але не з огляду ритмомелодики, а навпаки, змісту та її духу.

Починаючи з 20-х років, він активно звертається до театру. І не лише занурюється у театральну рутину, а й плідно працює у царині театральної критики. Брехтом було написано ряд статей: «Проти театральної рутини», «На шляху до сучасного театру», «Про неарістотелевську драму», «Нові принципи акторського мистецтва» та деяких інших. Можемо навіть сказати, що Брехт став драматургічним генієм, адже у його працях не лише аналізуються сценічні постановки, поетика драматичних творів. Він подає прямі вказівка акторам як сам слід грати, на що слід звернути увагу.

Аби мати точку відліку, Брехтові був необхідний, так би мовити, драматург-ідеал. Таким він бачить Ведекінда. «Брехт вважає його драматургію початком нової епохи німецького і світового театру. Вільно і невільно він наслідує Ведекінду – його п’єсам і пісням, і навіть його голосу та стилю мовлення» 18;7. Брехт, працюючи у напрямі, який для нього став цікавим та близьким, все глибше у нього занурюється, що призводить до власного бачення театру.

Сформулювавши основні засади власного театру, Брехт заперечує найважливіший принцип арістотелевської трагедії – катарсис. Усе, що цікавило Брехта в античному театрі – емоційна напруга, яку він визнавав і зберіг для свого «епічного театру», решта ж була відкинута далеко назад.

«П’єси Б. Брехта початкового періоду творчості – експерименти, пошуки та перші художні перемоги. Вже «Ваал» – перша п’єса Брехта – вражає сміливою й незвичною постановкою людських і художніх проблем. За поетикою і стилістичним особливостям «Ваал» близький до експресіонізму» 10;220. Також у першому ряду п’єс стоять такі твори Брехта як: «Барабани серед ночі», «Життя Едуарда ІІ Англійського», «У джунглях міст», «Що той солдат, що цей».

Ці спроби, можемо сказати, що були не досить вдалими, адже не вирізнялись нічим примітним. Наприклад, постановка п’єси «Життя Едуарда ІІ» у Мюнхенському театрі мала невеликий успіх.

«Що той солдат, що цей» – яскравий приклад новаторської у всіх своїх художніх компонентах п’єси. Після деяких пошуків, він створює притчу; центральна сцена п’єси – сонг, який спростовує афоризм «Що цей солдат, що той». Драматург та актори ніби експериментують з героями. Подальші пошуки Брехта позначені створенням п’єс «Копійчана опера», «Свята Іоанна скотобієнь».

Наприкінці 20-х років відбувся перелом у творчості Брехта. У 1932 року відвідав Радянський Союз. Невипадково в цьому ж році письменник створив свою п’єсу «Мати» (вона була написана за мотивом роману Горького), яка була поставлена в Берліні. П’єса у театрі протрималася недовго через 30 днів цензура її заборонила.

Успіх і визнання не часто супроводжували життя драматурга у передфашистські роки.

Протягом 1933 – 1934 років поетом було написано «Гітлерівські хорали». Поезії досить музичні та посилюють сатиричний ефект, який містять афоризми хоралів.

У 1934 році Брехт публікує твір, який займає досить вагоме місце у його творчості – «Копійчаний роман». На перший погляд може здатися, що він є просто прозовим варіантом «Копійчаної опери», але це не так. «Копійчаний роман» – цілком самостійний твір, який заслуговує належної йому уваги. «У романі Брехта представлено класове розшаровування суспільства, класовий антагонізм і динаміка боротьби» 10;221.

Роки еміграції для драматурга були важкими та нестерпними. Аби не втратити розуму, Брехт з головою поринає у письменницьку діяльність. Він не відриваючись пише драми одну краще іншої. До них належать такі твори: «Життя Галілея», «Матінка Кураж та її діти», «Добра людина і Сичуані», «Пан Пунтіла та його слуга Матті». 

Брехт постійно намагався розвінчати легенди про красу страждання і терпіння. У творі «Життя Галілея» драматург пише про те, що голодний не має права терпіти голод, що «голодувати – це просто не їсти, а не проявляти терпіння, бажаного небу» 10;216. Так сталося, що реалізм п’єси був набагато глибше за традиційний. Протягом усієї драми можна спостерігати вимогу Брехта теоретично осягнути кожне явище життя та нічого не робити, спираючись на віру і загальноприйняті норми. Ця п’єса стала вершиною у драматургічній творчості Брехта.

Найбільш яскравим прикладом втілення ознак «епічного театру» вперше стала драма «Матінка Кураж та її діти. Хроніка з часів 30-літньої війни». П’єса була написана напередодні ІІ Світової війни. Письменник бачив, відчував, як невпинно та невблаганно насувалася катастрофа. Окремі сюжетні мотиви він запозичив із повісті німецького письменника ХVII століття Г.Я.К. Гріммельсгаузена «Детальний і дивовижний життєпис неприторенної  дурисвітки та волоцюги Кураж».

«Його п’єса була словом перестороги, закликом до німецького народу не спокушатися обіцянками, не розраховувати на вигоди, не зв’язувати себе з фашизмом спільними злочинними та спільною відповідальністю і розплатою». 30;34

Під час роботи над драмою, Бертольд Брехт розраховував на те, що зі сцен театрів кількох великих міст пролунає попередження того що саме принесе з собою війна, загроза якої ставала дедалі реальнішою. Але всі сподівання були марними, адже письменники не могли писати з такою швидкістю, з якою уряди розв’язували війни. Тож, «Матінка Кураж» не встигла виконати своїх прямих обов’язків. Автор не показав війну як конкретне історичне тло, а лиш як привід. Головна проблема драми – чи можна жити з війни, «годуватися з війни».

Дія відбувалася у Німеччині ХVІІ століття, охопленій полум’ям 30-літньої війни. Тут скрізь згарища й пустелі, на які перетворилися колись квітучі міста й села, їздила фургоном зі своїми трьома дітьми, нажитими від різних чоловіків, енергійна маркітанка Анна Фірлінг, на прізвисько Кураж. Але драматург, написавши твір про Громадянську війну в Іспанії (1936—1939), передбачав утвердження гітлерівської диктатури, початок другої світової війни.

Матінка Кураж – символ занапащеної Німеччини, хоча у творі не було і згадки про нацизм чи Гітлера.

Таким чином, «Брехт змусив замислитися над тим, що у сучасному світі, можливо, повинні змінитися і самі чесноти: правда – стати хитрішою, хоробрість – розсудливішою та людянішою, а доброта має бути здатною за себе постояти.

Твір став своєрідним вироком світові насильства і корисливості. Сучасне суспільство переповнене злом і вадами, у якому не залишилося місця для людяності. Лише підлість забезпечила успіх і процвітання, а чесноти привели до загибелі» [9;256].

У 1948 році Брехт повертається до такої йому рідної Німеччини, де саме відбулася прем’єра п’єси «Матінка Кураж та її діти» у його постановці. Головну роль грала дружина автора. Окрилений енергетикою батьківщини, він працює вільніше та плідніше. Брехт з головою поринув у театр. Саме там виник задум створити власну трупу «Берлінер Ансамбль», якою Брехт керував до кінця життя (у березні 1954 року колектив отримав статус державного театру).

Усі його починання не були марними. Завдяки своїй непосильній праці, Брехт став членом Академії НДР, у 1951 році — Лауреатом національної премії з літератури 9;255.

П’єса-притча «Добра людина і Сичуані» присвячена утвердженню вічної й природженої якості людини – доброти. «Кавказький крейдяний круг» можемо поставити в один ряд із попереднім твором, адже це також п’єса –притча. «Обидві п’єси ріднить пафос етичних шукань, намагань знайти людину, у якому б з найбільшою повнотою розкрились духовне величчя і доброта» 10;220. Хоч ці мотиви були розкриті раніше, але п’єса «Кавказький крейдяний круг» є новаторською, адже вона пов’язана безпосередньо з головним брехтівським принципом реалізму – «відчуженням».

У плані соціально-психологічного реалізму драматургія Брехта може бути поставлена у один ряд з величнішими досягненнями світового театру. Драматург ретельно дотримувався основного закону реалізму ХІХ століття – історичну конкретність соціальних та психологічних мотивувань. Підсумовуючи свій шлях драматурга, Брехт писав: «Ми повинні прагнути до більш точного опису дійсності, а це, з естетичної точки зору, все більш тонке і все більш дієве розуміння опису» 4;350.

Брехт-теоретик не коментував Брехта-режисера і драматурга, а Брехт-художник не займався постановкою макетів для наочного демонстрування естетичних законів, виведених до цього абстрактним шляхом.

Ні Станіславський, ні Мейерхольд не змогли відшукати себе так рано. Щоб піднятись на вершину своїх творчих ідей, їм знадобились десятиліття. А Брехт уже через чотири роки після «Едуарда II» пише «Копійчану оперу», а через шість – «Мати». З тих пір ні на градус не відхиляється від обраного курсу, рухається тільки в одному напрямку й однією дорогою. 20;9

Отож, говорячи про Б. Брехта, ми маємо на увазі освічену, творчу людину, яка протягом життя працювала як у царині літератури, так і критики, театру. Він зумів створити власний театр, який отримав лише схвальні відгуки сучасників. Брехт був вірним патріотом відносно країни і себе, за що зазнав утисків влади.

Бертольд Брехт залишив по собі силу силенну творів та критичних матеріалів, які мали свою цінність і на початку ХХ століття і тепер. Завдяки тому, що ми розглянули творчість драматурга у контексті його епохи, нам вдалось краще пізнати Б. Брехта.

РОЗДІЛ 2. СВОЄРІДНІСТЬ ДРАМАТУРГІЧНОЇ ТЕХНІКИ БЕРТОЛЬДА БРЕХТА.

2.1.              Особливості поетики драматургії Б. Брехта.

Літературознавці неодноразово звертали свою увагу на поняття поетики та її значення. Наприклад Валентин Халізєв говорить про неї те, що протягом віків значення терміна змінювалось і у ХХ столітті воно має таке тлумачення: «цим словом фіксується певна грань літературного процесу, а саме здійснені у творах  налаштування і принципи окремих письменників, а також художніх напрямів та цілих епох» [29;179].

Розглядаючи поетику окремого твору необхідно звернути увагу на те, що саме робить набір слів завершеним досконалим твором: тема та ідея, зміст та форма. Саме тому доцільніше розглянути кожне з цих понять.

«Тема – основне питання, яке висвітлюється в художньому творі на конкретному життєвому матеріалі» [1;30]. Але для того, щоб твір був цікавий, змістовний однієї теми не достатньо. Саме тому письменник використовує ряд тем, які утворюють тематику твору, яка згодом може окреслити усю його творчість.

«Розгортаючи тему в художньому творі через змалювання подій, персонажів, їх вчинків і переживань, письменник прагне обґрунтувати, довести, пропагувати певну думку політичного, морального, побутового характеру, тобто ідею. Ідеєю називається той загальний висновок, який логічно випливає з усього зображуваного в художньому творі» [1;31].

Отже, заручившись темою та ідеєю майбутнього твору авторові залишається викласти уявне на папері, аби донести свої думки до читача. Тут не завадило би письменникові окреслити зміст, тобто «той життєвий матеріал, який автор підібрав для художнього зображення і подав у певному ідейному освітленні» [1;34]. Та щоб донести до читача треба втілити його у певну художню форму, що є «способом вираження та існування ідейно-тематичного змісту» [1;34].

Таким чином, оглянувши ці основні поняття можна зробити висновок, що вони взаємопов’язані і не можуть існувати окремо одне від одного. Та особливої уваги у розгляді поетики заслуговує форма, яка окреслює літературний рід, жанр, композицію з усіма її елементами, мова, способи викладу матеріалу та образотворчі засоби твору, і зміст, поняття якого включає в себе тему та ідею як висновок. Халізєв, розглядаючи це питання, висловився так: «Найбільш глибоко укорінена у теоретичній поетиці понятійна пара форма та зміст» [29;185].

Отож для розгляду форми слід пам’ятати, що з-поміж трьох літературних родів (епосу, лірики та драми) драма, яка є предметом нашого розгляду, – літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів. Цей рід літератури спрямований на інший, на відміну від лірики та епосу, вид мистецтва – сценічний.

Жанрове розмаїття драми досить значне, але виокремлюють лише три основні – трагедія, комедія та власне драма. Нині ми звернемо увагу на комедійний жанр, «в якому викриваються і висміюються недоліки й пороки суспільства та громадського життя, а також негативні риси в характері людей» [1;207].

Говорячи про композицію твору, не слід забувати що розрізнюють внутрішню та зовнішню, а також подієву та неподієву форми вираження. Побудова твору може досягатися різними шляхами, які зазвичай притаманні для розкриття тієї чи іншої теми, але сталого шаблону немає.

«Художнє мовлення у складі літературного твору виступає як зовнішня його форма» [7;176], у складі якого є засоби словотворчого увиразнення мови, лексико-синонімічного, контекстуально-синонімічного, синтаксичного.

Отже, поетика є безпосереднім виявом майстерності письменника у творенні літературного шедевру. Кожен автор бажає побачити свій твір довершеним, який зуміє донести усю глибину теми, яку було обрано, та ідеї, яка не загубилась десь за лаштунками твору. Розглянувши теоретичні засади, які були означені літературознавцями, ми бачимо, що всебічний аналіз твору і є поетикою.