Драматургiчна технiка Б. Брехта

27

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

БЕРДЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ ТА СОЦІАЛЬНИХ КОМУНІКАЦІЙ

КАФЕДРА ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДРАМАТУРГІЧНА ТЕХНІКА Б. БРЕХТА

(НА МАТЕРІАЛІ П’ЄСИ «Матінка Кураж ТА ЇЇ ДІТИ. Хроніка з часів 30-літньої війни»)

Курсова робота

з зарубіжної літератури

студентки 43 а групи

Пирлик Вероніки Анатоліївни

Науковий керівник

кандидат філологічних наук, доцент

Коркішко Вікторія Олегівна

2012

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. БЕРТОЛЬД БРЕХТ – ПРЕДСТАВНИК НІМЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ.

              1.1.Б. Брехт у контексті німецької реалістичної літератури.

              1.2.Огляд творчої спадщини Бертольда Брехта.

РОЗДІЛ 2. СВОЄРІДНІСТЬ ДРАМАТУРГІЧНОЇ ТЕХНІКИ БЕРТОЛЬДА БРЕХТА.

              2.1.Особливості поетики драматургії Б. Брехта.

              2.2.Своєрідність драматургічної техніки твору Бертольда Брехта «Матінка Кураж та її діти. Хроніка з часів 30-літньої війни».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

ХХ сторіччя в світовій драматургії ознаменувалося рядом тенденцій, що сформували новітню драму. Драма будь-якого часу особливо гостро вимагає її відповідності сучасному рівню суспільної і художньої свідомості, стає полем новаторських пошуків, маніфестує актуальні жанрові і стильові тенденції.

Брехт прагнув створити «епічну драму», вільну від вагання і безвір’я, характерних для театру, та вселити глядачам активне і критичне відношення до того, що відбувається на сцені. До теперішнього часу інтерес до драматургії Брехта не стих. Хоча його вважають «важким» для театральних постановок драматургом, його твори продовжують з’являтися на світовій сцені, а тому значення Брехта як одного з великих реформаторів театру не піддається сумніву.

Від його імені театральними критиками утворений епітет – «брехтівський», що означає – раціональний, зберігаючий дистанцію по відношенню до реальності, блискуче уїдливий в своєму аналізі людських відносин.

Наше дослідження присвячено вивченню особливостей форм і прийомів виразу авторської свідомості, незвичності його техніки, специфіці авторського драматургічного слова в «епічному театрі» Б.Брехта.

Зважаючи на те, що виникнення «епічного театру» займає провідне місце у драматургії ХХ століття, наше дослідження є актуальним. Саме завдяки його появі Бертольд Брехт виокремився з когорти драматургів і започаткував свій неординарний, «брехтівський» театр.

Об`єктом дослідження є творчий метод Брехта як драматурга позначений невпинним пошуком шляху до нового театру, який ще не існує, але вже нагально необхідний. Тому нами розглядається творчий спадок Брехта, його п`єси і статті, котрі відіграли не останню роль у формуванні німецького театру.

Предметом дослідження виступає драматургічна техніка Бертольда Брехта.

Мета дослідження – розглянути драматургічну техніку Брехта, розкрити поняття «епічний театр», ефект очуження і відображення творчого портрету Брехта-драматурга на основі аналізу його п`єс, рецензій, відгуків того часу та нових наукових досліджень.

Для досягнення цієї мети необхідним було висунення й вирішення в процесі дослідження конкретних завдань, головними серед яких є:

      вивчити основні аспекти драматургічної техніки Б.Брехта;

      розглянути драматургічні досліди Брехта в контексті явищ реалістичної драми ХХ століття;

      узагальнити і систематизувати ключові поняття і специфічні характеристики «епічного театру», як нової театральної теорії;

      розкрити художнє значення ефекту очуження в теоретичній і художній спадщині Б.Брехта;

      оцінити внесок Б.Брехта у розвиток світового театрального мистецтва і драматургії.

Для досягнення поставленої мети і розв’язання конкретних завдань було досліджено праці як вітчизняних, так і зарубіжних учених, які займалися вивченням творчості Б. Брехта: О.С. Чирков, І.М. Фрадкин, Л. Фейтвангер, Е.Д. Сурков, С.Ф. Соколовська, Л.З. Копєлєв, В.Г. Клюєв, О.В. Кабкова, Н.В. Євченко, Д.В. Затонський, А. Градовський, Г.Н. Бодяжиєв і використано низку методів.

Методи дослідження. Основними методами даного дослідження є контент-аналіз різних джерел, що містять інформацію з обраної нами теми роботи, метод порівняння і аналогії, метод узагальнення, а також принципи порівняльно-історичного літературознавства.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у лекційних курсах теорії літератури, історії літератури, естетики.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел. У першому розділі ми звернемо особливу увагу на Бертольда Брехта як представника німецької літератури першої половини ХХ століття. У другому – на своєрідність драматургічної техніки Б. Брехта.

РОЗДІЛ 1. БЕРТОЛЬД БРЕХТ – ПРЕДСТАВНИК НІМЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ.

1.1.           Б. Брехт у контексті німецької реалістичної літератури.

Бертольд Брехт – представник німецької реалістичної драматургії, тож, аби осягнути специфіку його драматургічної техніки, нам слід звернути увагу на зовнішні та внутрішні впливи історико-літературного процесу і, звичайно, не оминути стан самого театру Німеччини, безпосередньо для якого і створювались твори такого літературного роду як драма.

«У перші роки після війни та революції, – як зазначає Б. Брехт у статті «Німецький театр двадцятих років», – театр в Німеччині зазнав великого підйому» 5;105. На зміну сірим військовим будням прийшли світлі радісні дні, а театри розчинили свої двері як для глядачів, так і для акторів. Можемо зазначити, що саме у цей час відбувається великий ажіотаж навколо театру, але, як не прикро це визнавати, він був не зовсім готовим до цього. Театр, окрім прагнень та ентузіазму не мав того, що вимагала сцена. Потрібен був час для його становлення. Сам Брехт говорить про це так: «Створити театр, здатний відображати найвагоміші події сучасності, вдалось далеко не одразу і не без труда» 5;105.

Вагомий внесок у роботу німецького театру зробив, за словами Брехта, Пискатор. Саме він «за якихось декілька років увів цілий ряд новинок. Він встановив у театрі екран. Декорація ожила та сама стала елементом дії. Новітні засоби дали можливість органічно включити до спектаклю елементи музики та графіки» 5;105, які раніше були недоступними для театру.

Таким чином, театр стрімко «розправив крила», не зупиняючись на досягнутому. Врешті решт, такий розвиток театру, драматургії, використання новітніх технологій призвело до того, що театр повернувся до простого зображення величних процесів.

«На першому етапі розвитку театру драматургії НДР прагнули зробити героя своїх п’єс перш за все зачинателем соціалістичних починань» 22;341. Брехтові це вдалось досить майстерно, більш того він звертається до незвичного «епічного театру», використовуючи при цьому ефект відчуження. Хоча у сучасній свідомості епічну драму – її художнє втілення, теоретичну практику міцно пов’язують з іменем Брехта, ідея епічного театру не є винаходом тільки Б.Брехта, вона є новаторським продовженням традицій минулого.

«Однією із численних традицій, що живили епічну драму Б. Брехта, була шекспірівська лінія у німецькій реалістичній драмі, становлення якої пов’язане з розвитком штюрмерської драматургії» 12;217. В творчості Й.В. Гете і Ф. Шиллера було зафіксовано відхід від канонів класичної драми, а саме, відмінності категорії простору і часу, що зумовили епізацію драми. Наслідком цієї відмінності стала активізація прозорої діяльності глядача, тобто той принцип, що був апробований на «навчальних» п’єсах і ліг в основу теорії епічної драми. Звернення до епічної форми, введення епічного елементу в драму для Й.В. Гете й Ф. Шиллера було зумовлене художньою необхідністю. Вони розглядали усі нюанси сучасної драми, адже вона розвивалась, змінювалась з плином часу. Їх хвилювало якої драми вимагає читач, яка вона на сучасному етапі і якою саме вона має бути.

«Й.В. Гете зафіксував, по-перше, відхід єлізаветинської драми і її найвизначнішого представника В. Шекспіра від регламентацій класичної драми, обґрунтованих іще першим її теоретиком Арістотелем, а саме, відмінності категорії простору і часу, що зумовили епізацію драми. По-друге, німецький письменник відзначив як наслідок цієї відмінності активізацію розумової діяльності глядача, тобто той принцип, що був покладений Б. Брехтом в основу його теорії епічної драми» 12;217.

Велике розуміння драматургії Б. Брехт знаходив також у Х.Д. Граббе, чия драма «Наполеон, або сто днів» (1831) стала поворотним пунктом у розвитку німецької історичної драми. У п’єсах Х.Д. Граббе Брехт знайшов нове розуміння драматичного конфлікту.

Також треба зазначити, що цій драмі притаманні «демонтаж героя», широке використання оповіді про події замість їх показу, деталізовані ремарки і пісні. Хоча ремарки – авторські описи не є типовими для Брехта, натомість, він широко використовує пісню. Брехт докорінно переглядає цю традицію, з урахуванням власних творчих завдань і художнього досвіду сучасників.

Брехтівські сонги, як і хори, є передусім одним із засобів створення «ефекту відчуження», завданням якого є руйнування ілюзій. Так, завдяки сонгам у брехтівських драмах виникає епічний план, функцією якого є дистанціювати сценічну дію, сприяти критичній думці глядача.

Що ж стосується сценічної дії, то Брехт замінив показ оповіддю. Драматург-новатор використовує поряд з оповідним діалогом прологи, вводить постать оповідача й співака, завдяки чому сонги в його п’єсах можуть безпосередньо виконувати функцію оповіді. Сонг доповнює діалог героїв авторським коментарем, як приклад – сонги у драмі «Матінки Кураж та її діти».

Сценічна форма «театру в театрі», яку створив Граббе знаходить свій подальший розвиток у творчості Брехта, бо такий художній принцип відповідав завданню зображувати «оголене життя», відкидаючи буття видиме, та показувати буття справжнє, а глядач повинен бачити на сцені «механіку суті» [10;544]. Цей сценічний прийом широко використовувався Брехтом у «Копійчаному романі», «Що той солдат, що цей», «Добра людина із Сичуані», «Кавказьке крейдове коло», тощо.

На подальший розвиток драматургії Брехта також вплинув Г. Бюхнер, який розвинув традиції Х.Д. Граббе, створивши драму-ідею, де від позиції «маленької людини» залежить доля світу.

Брехт остаточно «демонтував героя», оскільки відчував відразу до ніцшеанського культу надлюдини, до всіх, хто творив історію, використовуючи народ як пасивний матеріал. Тому в центрі його драм звичайні люди, їхній життєвий шлях подано у лінійному вимірі, у низці хронологічно послідовних картин («Матінка Кураж та її діти», «Життя Галілея», «Дні комуни»).

Брехт «модернізує» жанр історичної хроніки, традиційну її форму. Він затверджує історичну хроніку–алегорію, жанр епічної драми XX століття, відмінною рисою якої є повчальний характер. Незважаючи на виключність брехтівського театру, його театр дуже часто засуджували сучасні йому критики, посилаючись на що не можна уявити собі який він насправді. Але Брехт не засмучувався, а коментував це так: «Моя помилка. Ці описи і більша частина оцінок відносяться не до того театру, який я створюю, а до театру, який виникає у свідомості моїх критиків, при читанні моїх трактатів. Я не можу відмовитись від посвячення читачів та глядачів у свою техніку і у свої замисли, а це мстить за себе» 5;30.

На сторінках драм Брехта ми можемо спостерігати не тільки творчу майстерність письменника, а й біль, страждання німецького народу, самої Німеччини. Він болісно пережив другу світову війну і не був готовий до ще однієї: «Проти кого готується третя війна? Проти французів? Поляків? Англійців? Проти росіян? А може проти німців? Невже ви дійсно хочете зробити перший крок, перший крок до війни? Тоді останній крок, крок в нікуди, ми зробимо вже все разом.

Але ми знаємо, що наявні мирні можливості для об’єднання країни, звісно тільки мирні. Нас розділила рів, так що ж, необхідно його розширити? Нас роз’єднала війна, але не війна може нас об’єднати знову» 4;151.

Таким чином, можна стверджувати, що національна традиція в німецькій драматургії, погляди Й.В. Гете, Ф. Шиллера, Х.Д. Граббе, Г. Бюхнера мали велике значення як для формування теорії епічної драми, так і для творчої практики Бертольда Брехта. Але Брехт пішов далі своїх попередників – він затвердив епічну драму як явище театральної культури XX століття. 

1.2.           Огляд творчої спадщини Бертольда Брехта.

Бертольд Брехт – блискучий драматург, який заслуговує окремої уваги. Він є беззаперечним засновником уславленої Берлінської трупи, теоретиком і великим реформатором театру. Брехт відомий і як поет (2000 віршів), автор найкоротшого вірша про кохання. Значно менше відомий як прозаїк. За життя про нього написано більше ніж, про когось іншого, його п’єси ставилися не тільки в Німеччині, а й в США та в Західній Європі.

Літературний талант пробудився у юнака дуже рано. Збереглося свідчення редактора Вільгельма Брюсле, який у серпні 1914 року відкрив юному таланту доступ до своєї газети (Брехту на той час виповнилося 16 років). Розпочався публічний творчий шлях Брехта друком поезії «Урожай. 1913», яка була написана ним у досить юному віці. Саме ця поезія стала «першою, яку він віддав до інших рук, аби читали без нього» 18;7. Як і багато хто з письменників, на початку свого творчого шляху Брехт працює виключно з поезіями.