Особливості трудового договору про роботу у фізичних осіб роботодавців

Сезонними вважаються працівники, з якими укладено трудовий договір на певний сезон. Сезонні  роботи через природні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а  протягом певного періоду (сезону), що не перевищує 6 місяців.

Існує «Список сезонних робіт і сезонних галузей», який був затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р. № 278. Такими зокрема  є роботи, які виконуються в  лісовій промисловості і лісовому господарстві, в торф'яній промисловості, у сільському господарстві, у переробних галузях промисловості, а також  роботи в санаторно-курортних закладах і закладах відпочинку.[9; с. 170-171]

При укладенні трудового договору з  сезонними працівниками застосовуються правила, визначені як і у випадку  з тимчасовими працівниками Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці робітників і службовців, зайнятих на сезонних роботах» від 24 вересня 1974 р. № 310-ІХ, а також «Положенням  про порядок організації сезонних робіт», яке було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 5783.

Особи, які приймаються на сезонні роботи, попереджуються про сезонний характер трудових відносин і про це зазначається у наказі чи розпорядженні про  прийом на роботу. Випробування щодо цієї категорії працівників також  не встановлюється.

Державна  служба зайнятості має право направляти на сезонні роботи громадян, які  звернулися до неї за сприянням у  працевлаштуванні. Переважне право  на участь у сезонних роботах надається  тим із них, які зареєстровані  як безробітні. Не допускається направлення  на сезонні роботи громадян, які  підлягають призову на військову  службу, крім тих, які мають право  на відстрочку.

Досить  поширеним випадком трудового договору є договір про роботу за сумісництвом. Сумісництвом вважається виконання  працівником, крім своєї основної роботи, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний  від основної роботи час на того ж або іншого роботодавця. Тобто  сумісництво передбачає укладення  двох трудових договорів: основного  і за сумісництвом. Розрізняють два  види сумісництва: внутрішнє (на тому ж  підприємстві) і зовнішнє (в іншого роботодавця).

Законодавство встановлює ряд обмежень для укладення  трудового договору з сумісниками. Так, Законом України «Про державну службу» забороняється державним  службовцям займатися підприємницькою  діяльністю, крім випадків, передбачених чинним законодавством, або бути повіреним  третіх осіб у справах державного органу, де він працює, а також  виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої  діяльності, а також медичної практики). Крім того, постановою Кабінету Міністрів  України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 3 квітня 1993 р. № 245 передбачено, що не мають права  працювати за сумісництвом керівники  державних підприємств, установ  і організацій, їхні заступники, керівники структурних підрозділів та їх заступники (за винятком наукової, викладацької, медичної і творчої діяльності).[9; с. 131]

Керівники державних підприємств, установ  і організацій разом з профспілковими комітетами також можуть запроваджувати обмеження на сумісництво щодо працівників  окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах  зі шкідливими або небезпечними умовами  праці, додаткова робота яких може призвести  до наслідків, що негативно позначаться  на стані їхнього здоров'я та безпеці  виробництва. Обмеження також поширюються  на осіб, які не досягли 18 років і  вагітних жінок.

Цією  ж постановою обмежено тривалість роботи за сумісництвом. Вона не може тривати  більше чотирьох годин на день або  повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу.

Ці  обмеження не поширюються на недержавні підприємства, установи, організації. Однак обмеження сумісництва  неповнолітніх та вагітних жінок  в силу ч. 2 ст. 3 КЗпП України можуть застосовуватись і до підприємств  недержавної форми власності.

При укладенні трудового договору за сумісництвом подають паспорт, а  також інші документи, передбачені  законодавством. Трудова книжка не вимагається, оскільки вона знаходиться  за основним місцем роботи. Проте за заявою працівника йому може бути зроблено запис до трудової книжки про роботу за сумісництвом. Оплата праці сумісників здійснюється за фактично виконану роботу.

Працівники-сумісники  мають право на відпустку нарівні  з іншими працівниками. Оплата відпустки  чи виплата компенсації за невикористану  відпустку проводиться їм на загальних  підставах відповідно до Закону України  «Про відпустки». [3; с. 69]

Ще  одним видом є трудовий договір  про суміщення професій (посад).

На  відміну від сумісництва суміщення  професій (посад) є такою формою організації  праці, коли працівник за його згодою поряд із своєю основною роботою  виконує додаткову роботу за іншою  професією чи посадою на тому ж  підприємстві в межах тривалості робочого дня або зміни.

Суміщення відрізняється від сумісництва  такими ознаками:

1) при суміщенні робота виконується  в межах одного трудового договору, а при сумісництві укладається  кілька трудових договорів;

2) суміщення можливе лише за  місцем основної роботи, тоді  як працювати за сумісництвом  можна на тому ж або на  іншому підприємстві;

3) суміщувана робота виконується  в межах робочого часу чи  зміни передбаченого дня основної  роботи, а сумісництво відбувається  у вільний від основної роботи  час.

Чимало  видів трудових договорів виділяють  з огляду на особливості залучення  до праці окремих категорій громадян.

Найперше  за цією підставою розрізняють трудовий договір з іноземними громадянами  та особами без громадянства. Іноземними громадянами вважаються особи, які  належать до громадянства іноземних  держав і не є громадянами України. До іноземців відносять також  осіб без громадянства - тобто таких, які не належать до громадянства будь-якої держави, їх правовий статус визначається Законом України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р., та деякими  іншими актами законодавства. Стаття 26 Конституції України зокрема  проголошує, що іноземці, які перебувають  в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і  свободами, а також несуть такі ж  самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Законодавство встановлює певні обмеження стосовно прав і свобод іноземців. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинне завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в  Україні. Іноземні громадяни та особи  без громадянства не можуть призначатися на посади або займатися трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства  України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов'язане  з належністю до громадянства України.

Чи  не найголовніше місце за даною класифікацією  відводиться трудовим договорам  з державними службовцями. Трудові  відносини цієї категорії осіб регулюються  трудовим законодавством. Однак особливості  їх праці визначаються також Законом  України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. та іншими нормативно-правовими  актами, які регулюють порядок  проходження державної служби в  Україні.

Встановлення  особливостей у правовому регулюванні  трудових відносин державних службовців зумовлено специфікою їх професійної  діяльності, пов'язаної з реалізацією  функцій держави, здійсненням державно-владних  повноважень, а також важливістю і складністю завдань, які стоять перед державною службою. Суть цих  особливостей полягає у тому, що вони закріплюють більш високі вимоги до державних службовців, а також  встановлюють для них додаткові  гарантії і пільги порівняно з  іншими працівниками. [12; с. 259]

Державними  службовцями вважаються особи, які  наділені відповідними службовими повноваженнями і займають посади в державних  органах та їх апараті щодо практичного  виконання завдань і функцій  держави та одержують заробітну  плату за рахунок державних коштів.

Закріплюючи право кожного громадянина України  на державну службу, Закон «Про державну службу» встановлює ряд додаткових порівняно з КЗпП України умов, необхідних для реалізації цього  права. Не можуть бути обраними або  призначеними на посаду державного службовця  особи, які: визнані у встановленому  порядку недієздатними;мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;у  разі прийняття на службу будуть безпосередньо  підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками.

Передбачаються  також обмеження за віком для  вступу на державну службу. Зокрема  державними службовцями не можуть бути чоловіки старші 60 років і жінки - старші 55 років. Обов'язковою умовою для зайняття посади державного службовця  є наявність громадянства України.

Усіх  державних службовців за значимістю виконуваних ними функцій законодавством поділено на сім категорій.

Укладенню трудового договору з державними службовцями третьої-сьомої категорії  передує конкурсний відбір. Порядок  проведення конкурсу регулюється «Порядком  проведення конкурсу на заміщення вакантних  посад державних службовців», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України  від 15 лютого 2002 р.[14; с. 138]

Чимало  особливостей існує при укладенні  трудового договору з неповнолітніми працівниками. .Переважно вони зводяться  до забезпечення цій категорії осіб додаткових гарантій.

За  загальним правилом ст. 187 КЗпП України  неповнолітні у трудових правовідносинах  прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших  умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Законом визначено, що трудовий договір з  неповнолітніми може укладатися по досягненні ними 16 років. Особи молодше 16 років  можуть укладати трудовий договір за згодою одного з батьків або особи, яка їх замінює: усиновителів, піклувальників. Така згода обов'язково повинна бути виражена у письмовій формі. Усі  неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного  огляду.

Законодавство забороняє укладення трудового  договору з неповнолітніми про роботу з важкими, шкідливими чи небезпечними умовами праці, а також на підземних  роботах. Наказом Міністерства охорони  здоров'я України затверджено  спеціальний «Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх» від 31 березня 1994 р. № 46.

Неповнолітнім забороняється працювати у нічний час, а також у вихідні та святкові дні. Крім того, як уже зазначалося, згідно зі ст. 24 КЗпП України трудовий договір з неповнолітніми обов'язково укладається в письмовій формі.

Самостійне  місце серед видів трудових договорів  посідає трудовий договір з фізичною особою - роботодавцем.

Особливістю такого договору є те, що наймачем-роботодавцем тут виступає фізична особа. При  цьому вона може бути як підприємцем  без створення юридичної особи, так і окремим громадянином, що не займається підприємницькою діяльністю. За правилами ст. 24 КЗпП України такий  договір укладається обовязково в письмовій формі .[12; с. 237]

Трудовий  договір з роботодавцем - фізичною особою може бути як безстроковим, так  і укладений на певний строк. Законодавство  не встановлює якихось особливостей щодо змісту цього виду трудового  договору, але визначає певні правила  його оформлення. Кодекс законів про  працю України передбачає його обов'язкову реєстрацію у державній службі зайнятості. Обов'язок щодо реєстрації покладається на роботодавця, який повинен у тижневий строк з моменту фактичного допущення  працівника до роботи зареєструвати  трудовий договір за місцем свого  проживання.

Порядок реєстрації трудового договору між  працівником і фізичною особою - роботодавцем регулюється Наказом  Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 р.

На  реєстрацію трудовий договір подається  у трьох примірниках. Крім того, роботодавець зобов'язаний подати свій паспорт, довідку  про присвоєний ідентифікаційний код, а якщо він є суб'єктом підприємницької  діяльності, то подається свідоцтво  про державну реєстрацію. Працівник  при цьому також подає паспорт, довідку про ідентифікаційний код  і якщо він раніше працював, то трудову  книжку.[15; с. 217]

Трудовий  договір підлягає реєстрації в день подання його на реєстрацію. При  цьому посадова особа зобов'язана  перевірити його зміст на предмет  відповідності чинному трудовому  законодавству.

У випадку припинення дії трудового  договору відповідальна особа центру зайнятості протягом трьох днів з  моменту отримання повідомлення про це повинна зняти трудовий договір з реєстрації.

Усі записи у трудову книжку вносяться  роботодавцем і підтверджуються  підписом посадової особи державної  служби зайнятості, яка зареєструвала  трудовий договір, засвідчуються її печаткою. Підставою внесення запису у трудову книжку є записи про реєстрацію або про зняття з реєстрації трудового договору.

Крім  названих тут видів трудових договорів, можуть бути виділені й інші його різновиди. Однак вони або не матимуть суттєвого  значення для з'ясування їх юридичної  природи, або ж застосування на практиці певних їх видів є досить обмеженим. А отже, немає потреби розглядати такі трудові договори. Вони можуть бути предметом додаткового з'ясування при більш детальному вивченні проблем  класифікації трудових договорів.[11; с. 212]