Система імперських утисків і цензурних заборон національної преси в Росії (ХІХ-поч. ХХ ст.)

Наприкінці грудня 1905 р. члени гуртка «Українська демократична громада», до якого входили Л. Жебуньов, Г. Маркевич, П. Мирний, Г. Коваленко, на одній із своїх нарад, розуміючи, що «Хлібороб» не зможе вижити в розбурханому морі російського шовінізму, вирішили розпочати збір коштів для створення нового видання. Видавцем обрали Г. Маркевича, обов'язки головних редакторів поклали на М. Дмитрієва та Г. Коваленка. Часопис вирішили назвати «Рідний край».

25 грудня 1905 р. у Полтаві,  рівно через місяць після прийняття  царською адміністрацією «Тимчасових правил про друк», побачило світ перше число тижневика «Рідний край», який відкривався поезією-маніфестом П. Мирного «До сучасної музи». Авторський колектив журналу, обираючи нелегкий і небезпечний шлях розбудови рідної культури, прагнув розбудити національну свідомість українців, виховувати в них почуття національної гідності. Мета, яку ставив перед собою журнал, визначалася вимогами життя, потребами духовного і політичного відродження українського народу, усвідомленням українською інтелігенцією свого місця і ролі в суспільстві. І закономірно, що часопис «Рідний край» за своєю ідейною спрямованістю був безпартійним. Це свідчить про те, що для видавців важливими були не політичні амбіції певної партії чи групи людей, а згуртування загальноукраїнського руху на шляху до створення повноцінної європейської нації. Саме тому для повного і всебічного висвітлення життя редакція намагалася залучити до участі в роботі якомога більше людей.

Редакція «Рідного краю» при висвітленні суспільно-політичних проблем неодмінно наголошувала на двох аспектах, які, на її погляд, могли привести до автономії України: державність української мови і діяльність українських депутатів у складі Державної думи. Тому закономірно, що в період виборів до Думи редакція розповідала про кандидатів до неї, радила обирати лише тих, хто служитиме інтересам українців, дбатиме за інтереси України. Коли ж Думу було розпущено, газета відверто виступила проти уряду. Зрозуміло, що формування українського інформаційного простору в такому напрямі, як це робила редакція «Рідного краю», викликало рішучий протест уряду. Це призвело до того, що в провінції надалі часопис видаватися не міг. Тому вирішено було перенести його видання до Києва. Таким чином, з кінця жовтня 1907 р. часопис почав видаватися в Києві. Очолила редакцію О. Пчілка, яка і стала першою українською жінкою-редактором на Наддніпрянщині.

У 1906 р. виповнилося 25 років  від дня виходу журналу «Киевская старина». Гостро відчувалася потреба ввести в національне інформаційне поле не лише газету, а й журнал, який би видавався рідною мовою і виходив у столиці України. Таким «переходовим до нових вимог» часописом став журнал «Україна». Друкувався він двома мовами - українською і російською. Друкувалися в ньому твори І. Нечуя-Левицького, В. Доманицького, І. Франка. Нерідко зі своїми публікаціями на його сторінках виступав С. Петлюра. Усі національні проблеми редакція вирішувала через призму соціалістичної ідеології.

Тим часом наприкінці 1905 р. В. Леонтович отримав дозвіл на видання щоденної політичної, економічної та літературної газети «Громадська думка» і в останній день року встиг видати її перший номер. Видання це побачило світ замість задекларованої газети «Українське слово», на яку й, власне, було подане прохання на випуск.

Серед інших часописів, які спричинили розвиток національної свідомості, - газети «Народна справа», «Вісті», які видавалися в Одесі у 1906 р., «Добра порада» і «Запоріжжя» (Катеринослав), «Слобожанщина» і «Порада» (Харків), низка часописів Києва. Однак із 34 друкованих органів, які видавалися в першій половині 1906 р., до кінця року залишилося менше десяти, та й названих часописів усього вийшло лише по кілька номерів. Проте розвиток української преси вже заборонити ніхто не міг.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали «епохою оновленого ладу». Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно «прикладали руку» губернатори і градоначальники. Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням „правил” про надзвичайну та іншу «охорону». Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні «обов'язкові розпорядження» стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних  видань:

1. Жодна друкарня не  мала права починати набір  і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.

2. В разі будь-яких  змін в умовах виходу в світ  даного періодичного видання,  заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.

3. На кожному номері  періодичного видання мали бути  надруковані прізвища відповідального  редактора і видавця, адреса  редакції в друкарні, де віддрукований  цей номер.

4. Кожний номер газети  чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру) [39, с. 23].

Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією. Так сталося з катеринославськими газетами «Запоріжжє» і «Добра порада», одеським часописом «Вісті», київською «Боротьбою» та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета «Рідний край». Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: «Рідний край» (Полтава), «Світова зірниця» (Могилів-Подільський), «Рада» (Київ).

Тогочасна влада оголосила  боротьбу з усіма прогресивними  органами, що з'явилися на хвилі демократичних  здобутків революції. Так, у жовтні 1905 - грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані. Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.

Що стосується періодичних  видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета «Работник» друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. «Друкувалася величезна кількість таких газет, як «Закон и правда» та «Юго-Западный край» в кількості 2600 екземплярів перша, а друга - 3700 екземплярів» [39, с. 25].

Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети «Боротьба» був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє «полювання» за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.

На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість  передплатників були незначними і прибутків  майже не приносили. Так, «Журнал «Киевская старина» був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу «Україна» (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками «Киевской старины» в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток [29, с. 65]. Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, «Киевская старина» тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.

Основні газети й журнали  на території України в межах  Російської імперії упродовж 1905 - 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено  значною кількістю обладнаних і  модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

Журнал «Киевская старина» в Лівобережній Україні без перебільшення можна назвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 - 1906, сюди ж включаємо і журнал «Україна» за 1907 р.) вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьому виданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представників української науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович, Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов, В. Щербина і багато інших. Редакція докладала величезних зусиль, щоб кожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів [21, с. 74].

«Киевская старина» (1882 - 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну «Україну». Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як «Україна», «січ», «козак», «москаль» (у значенні солдат) та ін. [11, с. 34]. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери «і». У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру «і» у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія «Киевской старины» упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. «Що виробляє цензор, одному Богу відомо, - писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав нічого не помагає» [11, с. 35].

Незважаючи на шалений  тиск з боку офіційної влади, «Киевская старина» усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов «Малорусский словарь». Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок - книгарня «Киевской старины».

З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла  дещо друкувати українською мовою  або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися «Хлібороб» і «Рідний край», «Громадська думка» і «Добра порада», «Запоріжжє» і «Сніп», які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині - насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей  перехід до національної розбудови  був би неможливий без попереднього досвіду «Основи» та «Киевской старины», галицьких «Правди», «Зорі», «Життя і слова», «Літературно-наукового вісника», без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників «Киевской старины» В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін. Заслуга «Киевской старины» в тому, що вона зберегла українську історію та культуру «незасміченими,» дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала «білих плям», адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. «Киевская старина» була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.