Система імперських утисків і цензурних заборон національної преси в Росії (ХІХ-поч. ХХ ст.)

Переслідувань зазнали  багато авторів: М.  Салтиков-Щедрін, І. С. Тургенєв, М. В. Гоголь та ін.

                                                         РОЗДІЛ 2

До другої половини в XIX ст. цензура пройшла тривалий шлях розвитку, міцно закріпивши свої основні функції, нагромадивши значний досвід боротьби з вільнодумством. Однак правовий статус цензури, відповідне законодавство ні з жодному разі не задовольняли вимогам практики. Продовжував діяти статут 1828 р., доповнений численними циркулярами, розпорядженнями, інструкціями і вказівками, у 30-40-ві роки широке поширення отримала відомча цензура. Законодавча плутанина створювала колосальні труднощі як самих цензурних органів, так авторів, які були беззахисні перед сваволею чиновників. За словами одного із поінформованих знавців тієї епохи академіка С.В. Рождественського, до 1862 р. налічувалося 22 спеціальні цензури. Вочевидь, що така громіздка система не могла забезпечити чіткої роботи. Потрібні були організаційні перетворення. Підготовка нового цензурного статуту почалася 1857 р. і розтяглася на вісім років, завершивши прийняттям « Тимчасових правил про прессу» 6 квітня 1865 р., тривалий час виконувала роль цензурного устава.

В епоху великих реформ Олександра ІІ цензура, як і інші державні інститути, піддалася істотної трансформації. На початку 1960-х років сталися деякі структурні зміни: скасували Головне управління цензури, частина функцій якого поклали на Міністерство народної освіти. У віданні останнього виявилися цензурні комітети, окремі цензори, канцелярія колишнього головного управління, стала особливою канцелярією, із Міністерства закордонних справ сюди передали розгляд статей і звісток політичного змісту. Перегляд законів про пресу проходив поетапно. 12 травня 1862 р. « Тимчасові правила про цензуру» скасували всі постанови, ухвалені у цій сфері з 1828 до січня 1862 г.

В 1863 р. у розпал реформ цензура знову вже остаточно  змінила відомчу приналежність. Вона стала передано із Міністерства народної освіти Міністерству внутрішніх справ. З одного боку, це б свідчило про підвищенні авторитету даного інституту, оскільки Міністерство внутрішніх справ (поруч із військовою і закордонних справ) завжди було ключовим державним відомством. З іншого боку, включення цензури на суто охоронне відомство означало посилити контроль за культурою. Вилучення цензури - структури контрольно-карательной - із Міністерства народної освіти, яке, за словами тодішнього міністра А.В. Головніна, було б « сприяти розвитку розумової діяльності» , надавати необхідну « свободу аналізу» (а, по цього і напрям цензури тут може бути « більш поблажливою» ), відповідало духу ліберальних реформ. З прийняттям в 1865 р. вже згадуваних « Тимчасових правил про прессу» інститут цензури одержав у особі Головного управління в справах друку керівний орган, який проіснував до 1917 г.

Эпоха контрреформ і  подальший період не призвели до істотних структурних змін. Цензура залишилася підвідомчою Міністерству внутрішніх справ, продовжували діяти цензурні комітети - і окремі цензори у містах. В кінці 50-х-першій половині 1960-х років разом із структурними відбувалися суттєві змістовні зміни у підході до цензурування. Спочатку було встановлено максимально лояльний режим, потім у зв'язку з одночасним посиленням громадського руху на 1861-1862 рр. - жорсткіший і, нарешті (згідно із законом 6 квітня 1865 р.), адміністративно посилений режим до друку. У той водночас керівництво цензурою вимагало політичного мистецтва і надзвичайної обережності, що у епоху реформ відверто грубий тиск на друковане слово суперечило громадським монастроям.

В період лібералізації  цензури у діяльності уповноваженого з'явилися елементи колегіальності: було створено підряди головного управління і цензурних комітетів. Відповідно до « Тимчасових правил про прессу» 1865 р. частина видань стала виходити без попередньої цензури, проте у разі порушення цензурних правил до винних застосовувалися різноманітні санкції. Проте підвідомчість Міністерству внутрішніх справ, вирішення долі публікацій резолюцією міністра, яку міг можна з думкою меншини і навіть з членів ради ніхто або власний висновок, часом зводили колегіальність нанівець. Збереження для низки видань попередньої і відомчої цензур робили лібералізацію дуже умовному. Ухвалення рішень у наступному доповнень і соціальних змін до Закону 6 квітня 1865 р., інструкцій міністра, зокрема        «конфіденційних» , розпоряджень у військовому відомстві і тощо документів вело до коригуванні цензурою політики у бік згортання прав друку.

Серед найбільш важливих видань тієї пори – «Записки о Южной Руси» (1856-57) і «Чорна рада» (1856) П. Куліша, а також «Народні оповідання» (1857) Марка Вовчка. 1860 року з'являються два випуски альманаху «Хата». До кожного з цих видань доклав руки Пантелеймон Куліш. 
Прикра уповільненість розвитку української літератури, викликана ненормальними обставинами національного буття, особливо помітна на тлі літератур, які в своїй історії не знали «антрактів». У той час, коли Т.Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров відбували визначені їм монаршою волею терміни заслання, у французькій літературі з'явилися «Античні поеми» (1852) Леконт де Ліля і «Квіти зла» (1857) Ш.Бодлера, «Мадам Боварі» (1857) Г. Флобера, нові романи Віктора Гюго; в американській – «Хатина дядька Тома» (1852) Г. Бічер-Стоу, «Пісня про Гайавату» Г. Лонгфелло й «Листя трави» В. Вітмена (обидва – 1855); у російській – «Дитинство, отроцтво, юність» (1851–1856) Л. Толстого, «Обломов» (1859) І. Гончарова й «Дворянське гніздо» (1859) І. Тургенєва; у швейцарській – «Зелений Генріх» (1854) Г. Келлера... І все ж, «відлига» на зламі 1850–1860-х рр. не пройшла безслідно. Іван Нечуй-Левицький, який у першій половині 1860-х навчався в Київській духовній академії, згодом писав: «Тоді був гарячий час в руській літературі. Вийшов «Базаров» Тургенєва і критика на нього Писарєва. «Основа» розворушила українські питання. Студенти були дуже цим усім заінтересовані, і змаганням не було кінця.... У мене з'явилась думка писати оповідання українським язиком для «Основи». Але вона швидко потім перестала видаватись». 

Характерними є самі дискусії, що їх вели в своїх номерах «казеннокоштні» студенти академії. Домінували дві проблеми: «нові люди» – і «українське питання». Імпульси, як бачимо, йшли від роману І. Тургенева, статей Д. Писарєва, журналу «Основа».

Програма «Основи» випливала з ідей, які на рубежі 1850–1860-х pp. зародилися в середовищі «Громад» – осередків української інтелігенції, консолідованих ідеєю національного відродження. Хронологія зародження «Громад» – річ не надто точна. Цілком можливо, що ріка народжувалася зі струмків, які з'являлися водночас, до того ж – незалежно один від одного. Один із таких струмків утворили гуртки «хлопоманів», які складалися з представників польського студентства та інтелігенції Правобережної України. Мемуаристи згадують небагатолюдні збори в помешканні київського студента-медика Федора Панченка, на яких начебто й виникло рішення про утворення гуртка. «Хлопомани» поставили питання про історичні борги польської шляхти перед українським простолюдом. Молодий київський історик Володимир Антонович (1830–1908) на сторінках «Основи» надрукував знамениту сповідь («Моя сповідь», 1862 р.), у якій пояснював свої нові погляди саме історичними й моральними чинниками: «Я увидел, что поляки-шляхтичи, живущие в Южнорусском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за пот и кровь платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности, – или же если на это не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую...».  

Журнал «Основа» виходив  у 1861–1862 pp. (видавець – Василь Білозерський). П.Куліш в автобіографії писав, що 1860 року він мав намір видавати журнал під назвою «Хата», проте не отримав дозволу. В.Білозерському пощастило більше. Сам Куліш того ж 1860 року подався з Костомаровим в Італію. Його ставлення до «Основи» було суперечливим. Куліша не міг не тішити сам факт появи українською журналу («ім'я сьому місячникові нарік аз, програму до нього сформував аз...»), проте, з іншого боку, уявляти себе не на перших ролях йому було важко. І все ж, участь цього письменника в діяльності «Основи» була надзвичайно активною. 
Великого значення виданню «южнорусского вестника» надавав Тарас Шевченко. Повернувшись із заслання, він ще встиг прилучитися до реалізації задуму: брав участь у нарадах редакції, кликав авторів до співпраці з «Основою», розсилав друзям примірники першого номера... 
За півтора року існування журналу на його сторінках було надруковано понад 70 творів Т.Шевченка (серед них – «Єретик», «Неофіти», «Назар Стодоля», щоденник), повісті й оповідання Марка Вовчка, А. Свидницького, Ганни Барвінок, П. Куліша, поезії Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, С. Руданського, О. Кониського, П. Чубинського... Проза «Основи» була зорієнтована переважно на етнографізм. «Етнографічною» була й літературно-критична концепція П. Куліша, який виступив на сторінках «Основи» з серією статей, у яких обґрунтовував принцип етнографічної та історичної достеменності художньої літератури.

Офіційна ж точка  зору на українську словесність і українську мову була іншою. 1863 року з'явився т. зв. Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року  — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Валуєвський циркуляр - один з яскравих виявів шовіністичної  політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу.

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи  циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані  на розгляд Святійшого Синоду для  отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед». Дослідники звертають увагу, що аноніми звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають, що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: «Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».[

Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя, який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ  відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання. О.Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено».[5, ст.43]

В листі також йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии». [

В поданні Новицький  висловив тривогу щодо збільшення числа  українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «обособления малороссийской народности». Він також зауважував, що «положение цензора при рассмотрении подобных рукописей (для народа) тем более затруднительно, что в них только цель и предосудительна, самое же содержание обыкновенно не заключает в себе ничего непозволительного». Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем более прискорбно и заслуживает внимания правительства, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением». [8, cт. 87]

Всі цитовані фрази, в  тому числі відома «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра.

Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім’я Олександра II. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів. До початку такого «совокупного обсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса».