Система імперських утисків і цензурних заборон національної преси в Росії (ХІХ-поч. ХХ ст.)

      МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

                   ЛУЦЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

Система імперських утисків  і цензурних заборон   національної    

                               преси в Росії (ХІХ-поч. ХХ ст.)

 

                                                                    

 

 

 

 

                                                             Курсова робота

                                                             з дисципліни «Історія української журналістики»

                                                             студентки 3-го курсу

                                                             факультету журналістики

                                                             Луцького гуманітарного університету

                                                            (спеціальність 6.030200 «Журналістика»)

                                                             Будник Ілони

 

                                                             Науковий керівник:

                                                             Бундак Олена Анатоліївна

 

 

                                                       

 

 

 

 

 

 

                                               Луцьк 2011

                                                           

                                                   ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ЦЕНЗУРНІ СТАТУТИ В РОСІЇ (ПЕРША ПОЛОВИНА  ХІХ СТ.)………….5    РОЗДІЛ 2. ЗАБОРОНА УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ  У       ДРУГІЙ     ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. (ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР 1863 Р., ЕМСЬКИЙ УКАЗ 1876 Р. ТОЩО) ……………………………………………………………………....11

РОЗДІЛ 3. ПЕРЕСЛІДУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ВИДАНЬ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. (1905-1916 РР.)………………………………………………………………………………………24

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………….…….35

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………………………………….37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                  ВСТУП

Актуальність обраної  теми полягає у тому, що

Мета дослідження ? узагальнення та систематизація знань про систему імперських  утисків та цензурних заборон національної преси в Росії в кінці поч.

Завдання

Об'єктом дослідження є

Предмет дослідження:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                   РОЗДІЛ 1

Проблема цензури не є простою і неоднозначною. З одного боку, цензура як державний контроль за змістом друкованих видань недопустима в демократичному суспільстві. З іншого, цензура в різних формах існування (економічна, військова, партійна і т. п.) присутня в усіх державах. Інформація є одним з найважливіших інструментів управління суспільством. Частина інформації складає таємницю,  наявність якої вже є об’єктивною умовою існування цензури. Тому проблема існування цензури, її еволюції привертала і привертає увагу дослідників.

Ще у другій половині ХІХ –  на початку ХХ ст.  питаннями взаємовідносин влади і преси,  розвитку цензури займалися А. Скабичевський, М. Лемке, К. Арсеньєв, В. Розенберг, В. Якушкін, Г. Джаншієв, С. Рожденственский та ін., в працях яких міститься значний фактичний матеріал.

Важливе теоретико-методологічне значення мали праці вчених, дослідників поліцейського права І.  Андрієвського,  І.  Тарасова, В.Гагена,В.Дерюжинського та ін..

Початок ХІХ ст. в Російській імперії став часом реформування системи управління, створення міністерств і відомств. Особливістю становлення цензурного відомства було те, що воно йшло паралельно з вдосконаленням системи народної освіти. 23 грудня 1801 р. на засіданні Негласного комітету постало питання про необхідність цензурної реформи. Головне управління училищ – головна цензурна інстанція на той час –  усвідомлювало необхідність прийняття законодавчого документу, який би визначав головні завдання цензури, обов’язки і права цензорів. Тому воно приступило одночасно до створення як університетського, так і цензурного статутів. 3 жовтня 1803 р. на засіданні Негласного комітету з цього питання доповідав один з його членів граф М. Новосильцев. А 9 червня 1804 році Олександр І затверджений перший цензурний статут, що був результатом колективної роботи Негласного комітету. Він складався з 47 статей, які містили положення щодо організації діяльності цензури та принципів її підходу до оцінки творів. Це був найліберальніший з усіх цензурних статутів ХІХ ст.

Саме при ньому цензура  оформилася в систему і був створений інститут цензорів. У статуті зазначалось, що цензура зобов’язана розглядати всі книги і твори, що поширювались у суспільстві, і її обов’язок надати суспільству книги та твори,  які б сприяли «…истинному просвещению ума и образованию нравов, и удалить книги и сочинения, противные сему намерению» [1, с. 81-96].

Головне управління цензурою зосереджувалось у Міністерстві народної освіти. Слід зауважити, що з 1804 по 1828 рік цензура в Російській імперії поділялася на внутрішню, яка переглядала видання, що виходили на території Російської імперії будь-якими мовами і зовнішню, під контроль якої підпадали всі видання, що ввозилися в країну. Вона знаходилася у віданні міністерства народної освіти і підпорядковувалася Головному управлінню училищ в 1804 – 1826 рр., Верховному цензурному комітету у 1826 – 1828 рр. та Головному управлінню цензури в 1828 – 1862 роки. Структура цензурних установ встановлювалася цензурними статутами 1804, 1826, 1828 років та рядом законів і постанов.

Основою організації цензури став поділ території Росії на навчальні  (університетські) округи. Зокрема, на початку ХІХ ст. у процесі реформування держави були створені такі округи: Московський, Дерптський, Віленський, Казанський і Харківський, а також С. -Петербурзький, де університет ще повинні були відкрити. Структура та штати цензурного відомства у першій половині ХІХ ст. були тісно пов'язані з цими університетами. Богословська література підлягала цензурі Святійшого Синоду.

У 1808 р. для неї були засновані спеціальні цензурні комітети.10 червня 1826 р. Микола І затвердив новий цензурний статут, який на противагу статуту 1804 р. був більш детальним. Він складався з 19 глав і 230 параграфів. У 11 главах визначались мета і завдання цензури, були викладені її організаційні засади. В інших восьми главах детально висвітлювались характер і методи цензури різного роду друкованих творів. Новий статут був перенасичений деталями, які не мали прямого відношення до цензури і робили його дуже незручним для практичного використання. Не дивлячись на те, що статут 1826 р. діяв протягом короткого часу, однак він вніс суттєві зміни у структуру цензурного відомства. Зокрема, замість Головного управління училищ для керівництва цензурою затверджувався Верховний цензурний комітет. Він складався з трьох членів – міністрів народної освіти, внутрішніх та зовнішніх справ. Іншими підрозділами були: Головний цензурний комітет у Петербурзі, який підпорядковувався міністру народної освіти (він виконував функції С. -Петербурзького цензурного комітету і складався з голови та шести членів), а також комітети в Москві, Дерпті та Вільно. Кожен з них складався з трьох членів. Усі вказівки міністерства народної освіти комітети отримували через попечителів навчальних округів. У той же період іноземна цензура мала дещо іншу організацію. Статутом 1804 р. був дозволений вільний ввіз зарубіжних видань і їх перегляд не був обов'язковим. Торгівці книгами подавали в цензурні комітети каталоги своїх магазинів і зверталися в цензурні органи лише у випадках сумніву: продавати цю книгу чи ні. Іноземна цензура в період з 1811 по 1826 рік знаходилася в підпорядкуванні Особливої канцелярії міністерства поліції, а після її ліквідації в 1819  році – міністерства внутрішніх справ. Штаторганізованого при Канцелярії цензурного комітету був затверджений Олександром І у 1811р. На його утримання щорічно виділялося 14 500 рублів. Він складався з 2-х секретарів, бібліотекаря та 4-х писарів  (посади цензора не існувало). Очолював комітет директор Особливої канцелярії міністерства поліції (згодом – міністерства внутрішніх справ). Однак у зв'язку з початком війни 1812 р., а також через суперечки з приводу розподілу обов'язків між міністерствами поліції та освіти про підпорядкування цензури загалом, на початку 1820-х рр. він поділився на два відділення. Перше з них здійснювало нагляд за оголошеннями,  афішами та виданнями, які виходили російською мовою.  У його підпорядкуванні була також театральна цензура. До обов'язків іншого входив перегляд закордонних книг. В той же час у середині 20-х рр. ХІХ ст.,  після того як були виявлені порушення при перевірці книжних каталогів і продажу заборонених книг, влада дійшла висновку про необхідність розробки та впровадження в дію статуту для іноземної цензури. Влітку 1826 р. після закриття Особливої канцелярії міністерства внутрішніх справ цензурний комітет очолив  «особый председатель». Склад комітету розширився, до нього увійшли два цензори, два лектори, секретар, журналіст, два діловоди, їх помічники та канцелярські службовці. У листопаді 1826 р. проект статуту іноземної цензури був наданий імператору, а 3 вересня 1827 р. Микола І затвердив тимчасове положення для цензурного комітету міністерства внутрішніх справ терміном на один рік, протягом якого підбирався штат працівників.

22  квітня 1828  р.  був затверджений третій цензурний статут (117 параграфів), який діяв практично до 60-х років ХІХ ст. [2; 3].

Цілий ряд його положень були спрямовані на обмеження суб'єктивізму в діях цензора і ведення цензури у рамки закону. У відповідності до нового цензурного статуту, внутрішня і іноземна цензура були об'єднані в одному відомстві – міністерстві народної освіти. Цензор з внутрішньої цензури розглядав поданий рукопис, відмічав усі місця, які потребували змін, повертав її на виправлення автору і в подальшому ніс за неї відповідальність.

Цензор з іноземної  цензури переглядав усі виписуванні з-за кордону різними установами, книготорговцями та приватними особами книги, естампи, ноти та іншу друковану продукцію, а також каталоги бібліотек для читання. Надіслані в цензуру видання звірялися зі списками розглянутих раніше, дозволені – видавалися власникам, а невідомі – підлягали розгляду.

Загальний нагляд за діями  внутрішньої та іноземної цензури здійснювало Головне управління цензури при міністерстві народної освіти. Воно слідкувало за ретельним дотриманням статуту. Очолював вищу цензурну інстанцію міністр народної освіти. Характерними для того періоду було впровадження нових форм цензурного контролю: створене в 1826 році ІІІ Відділення царської канцелярії, стало по суті ще одним цензурним відомством.

В роки правління Миколи І значного поширення набула відомча цензура, що мала місце ще за Олександра І. З цього приводу Ф.  Булгарін у 1826  р.  зазначав, що наприкінці царювання Олександра І заборонялось друкувати будь-які, навіть не важливі повідомлення без згоди різних міністерств. Така тенденція царської політики була закріплена в цензурному статуті 1826  р.  У параграфі 141 зазначалося про те, що статті, які стосуються відомств, неможуть бути надруковані без згоди того міністерства, про справи якого в них йдеться. Деякі державні відомства та їх представники активно користувались закріпленим у статуті правом втручатись у сферу компетенції загальної цензури. А окремі відомчі цензурні комітети володіли широкою автономією і мали власний статут, як, зокрема, духовно-цензурний комітет при Синоді або ж цензура іноземної літератури у складі міністерства внутрішніх справ.

Дія § 141 статуту 1826 р. залишилась у силі і після прийняття цензурного статуту 1828 р. Зокрема, у 1828-1829 рр. між міністром фінансів Є. Канкріним і міністром освіти К. Лівеном розпочалось листування з приводу того, що в одній журнальній публікації (на думку Канкріна)  були невірно викладені факти щодо його міністерства. Висловлюючи Лівену своє незадоволення з приводу цього,  Канкрін запитував,  чому публікація вийшла без дозволу міністра фінансів. У відповідь міністр освіти запевняв у тому, що надалі нічого подібного не станеться. Не дивлячись на це, Канкрін повідомив про цей факт Миколу І. Інші відомства також претендували на власний шматок цензурного простору. І дуже часто подібна історія повторювалася, алевже з іншими дійовими особами. Такий тиск влади на цензурний апарат призводив до того, що цензори усього боялись і часто перестраховувалися.

Впродовж 1830-1850  рр.  виникали проблеми з досвідченими і надійними кадрами,  які б відповідали вимогам роботи у цензурному відомстві,  зокрема,  в цензурних установах, що діяли в українських губерніях.  Труднощі в першу чергу виникали при підборі кандидатур для перегляду видань іноземними мовами. Так, наприклад, було важко підібрати чиновника для Одеського цензурного комітету, який володів би не лише основними європейськими мовами, а й знав би італійську, грецьку, а також деякі східні мови [4, с. 20]. Розподіл обов'язків здійснювався в залежності від завантаження цензорів, яке у всіх комітетах було різним. Зокрема, якщо за період 1831-1832рр. три цензори Одеського цензурного комітету розглянули 168 закордонних книг, то за цей же період на перегляд двом цензорам у Ризі поступило з-за кордону 877 видань. І в подальшому на ризьких чиновників навантаження було більшим, ніж на одеських. Так само нерівномірно воно розподілялося і в інших комітетах. Наприклад, у 1850 році 5 цензорів у Вільно переглянули 193 рукописи, три чиновники цензури в Одесі – 49, а у Києві – 59.

В той час як члени  Київського цензурного комітету за рік переглядали по 4500 сторінок, навантаження на віленських чиновників щорічно складало 11 000 сторінок рукописів [4, с. 19-20].

Проходження рукопису було наступним. Після вивчення його цензором, якщо зауважень виявлено не було, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту «Друк дозволяється з тим, щоб після від друкування були доставлені в цензурний комітет три примірники». На титульному аркуші книги видавець зобов'язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні, а на звороті – повідомлення про дозвіл цензора.

Після виготовлення накладу  два примірника книги подавалися знову до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого оригіналу.  І лише потім давався  «дозвільний квиток» на вивезення книги для продажу чи замовникові. Будь який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті [5, с. 232-233].

Цензурний статут 1828 р. став основою для всіх діючих постанов про цензуру й пресу аж до революції 1905 р.

У 1848-1849 рр. до нього було внесено ряд доповнень та змін, які ще більше ускладнили становище  літератури і преси. Зокрема, в лютому 1848 р. для перегляду всіх журналів і перевірки діяльності цензури під головуванням генерал-ад'ютанта Меншикова був створений особливий негласний комітет. 2 квітня 1848 р. був заснований секретний комітет під головуванням військового історика генерала Д. П. Бутурліна,  який створювався для таємного нагляду за літературою і наділявся широкими повноваженнями: переглядати твори, вже дозволені цензурою і вишукувати у них будь-які натяки на критику політики влади. Час його діяльності увійшов в історію як період справжнього цензурного терору.