Автор: Пользователь скрыл имя, 08 Февраля 2013 в 02:56, курсовая работа
Актуальність теми дослідження. Після таких невід'ємних прав людини як право на життя і на свободу найважливішим невід'ємним правом людини є право власності.
Право власності – це найважливіше речове право, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, воно є абсолютним правом й означає те, що ніхто не може його порушувати, праву власника протистоїть невизначена кількість людей і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника
Легітимовані засоби захисту права власності поділяються на судові та адміністративні.
Найбільше практичне значення мають легітимовані судові засоби захисту права власності.
Судові засоби захисту залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють такі цивільно-правові засоби захисту: речові та зобов'язально-правові [29, 614].
До речових позовів належать:
Зобов'язально-правові способи захисту засновані на охороні майнових інтересів сторін у цивільному правочині, а також осіб, які зазнали шкоди в результаті недоговірного заподіяння шкоди їхньому майну. Вимоги про захист цих інтересів безпосередньо не випливають із права власності. Позови власника до правопорушника, з яким він пов'язаний зобов'язальними правовідносинами (договірними і недоговірними), спрямовані як на усунення перешкод у здійсненні права власності (позови про повернення речей, наданих у користування за договором; позови про повернення безпідставно отриманого майна), так і на відшкодування шкоди або збитків.
До цивільно-правових засобів захисту права власності, що не стосуються речово-правових або зобов'язально-правових засобів відносять, наприклад, правила про захист майнових прав власника, визнаного у встановленому порядку безвісно відсутнім або таким, що помер, у разі його явки (ст.ст. 45, 48 ЦК України), про захист інтересів сторін у разі визнання правочину недійсним (ст.ст. 211-235 ЦК України); вимоги до органів державної влади й управління про захист інтересів власника від правомірного або неправомірного втручання (ст. 393 ЦК України).
Отже, право власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.
Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.
Змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіти майном; 2) право користуватися майном; 3) право управляти майном; 4) право розпоряджатися майном.
Власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.
Разом із тим допускається обмеження використання права власності, пов'язані з громадською необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема, держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва та торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її встановленням вимоги про одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо.
Традиційно поділ права
Право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, визначених у ЦК України. Відповідно до ст. 328 цього Кодексу право власності набувається із підстав, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
До первісних способів належать такі, при яких право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ. До них належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво), переробка речі (специфікація), привласнення загальнодоступних дарів природи, знахідка, бездоглядні домашні тварини, скарб та інші безхазяйні речі, набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, набувальна давність, викуп пам'ятки історії та культури.
До похідних способів належать такі, при яких набуття права власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, оскільки права на придбану річ внаслідок похідного способу такі, які вони були у попереднього власника. До похідних способів належать усі правочини, спрямовані на передачу майна у власність, спадкування, приватизація державного і комунального майна.
Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, є юридичними фактами, зазначеними в законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності.
Економічні відношення власності є матеріальним підґрунтям будь-якого суспільного ладу, а їх охорона складає найважливішу задачу будь-якої правової системи. Тому захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави.