Загальна характеристика права власності

Відповідно до ст. 334 ЦК України  право власності у набувача майна  за договором виникає з моменту  передання майна, якщо інше не встановлене  договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який потребує нотаріального посвідчення, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої державної реєстрації.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це право, добросовісний  набувач набуває права власності на нього, якщо майно не може бути витребуване у нього, відповідно до норм ст. 388 ЦК України.

Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, ця особа набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через 15, а на рухоме майно – через 5 років з часу спливу позовної давності.

Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права  власності як спадкування, незалежно  від того, чи є підставою спадкування заповіт або закон.

Фізична особа може набути також  право власності шляхом приватизації державного майна та майна, що є комунальною  власністю. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом, відповідно до ст. 345 ЦК України та інших нормативних актів.

Земельні ділянки державної  або комунальної власності, які  передаються для продажу суб'єктом  підприємницької діяльності під  забудову, підлягають продажу на конкурентних засадах шляхом земельних торгів (земельний аукціон або конкурс). Рішення про земельні торги приймається органами державної влади та місцевого самоврядування.

Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, є  юридичними фактами, зазначеними в  законі. Стаття 346 ЦК України встановлює підстави припинення права власності. До них належать:

1. відчуження власником свого майна;
2. відмова власника від права власності;
3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
4. знищення майна;
5. викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури;
6. викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності;
7. викуп нерухомого майна у зв'язку із суспільною необхідністю земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9. реквізиція;

10) конфіскація;

11) припинення юридичної особи  чи смерть власника [30, 407].

Право власності може бути припинені  в інших випадках, встановлених законом.

Оскільки виникнення права власності  на річ в однієї особи водночас припиняє право власності на ту саму річ в іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави припинення права власності.

Стаття 347 ЦК України передбачає, що особа може відмовитися від права  власності на майно, заявивши про  це або вчинивши інші дії, що свідчать про її відмову від права власності.

У разі відмови від права власності  на майно, права на яке не підлягають державній реєстрації, право власності  на нього припиняється з моменту  вчинення дії, яка свідчить про цю відмову.

У разі відмови від права власності  на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру.

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності  на майно, яке за законом не може їй належати, це майно має бути відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

У випадках, якщо майно не відчужене  власником у встановлені законом  строки, це майно з урахуванням  його характеру і призначення  за рішенням суду, винесеним за заявою відповідного органу державної влади, підлягає примусовому продажу.

У разі примусового продажу майна  його колишньому власникові передається  сума, одержана від продажу з вирахуванням витрат, пов'язаних з відчуженням  майна.

Якщо майно не було продане, воно за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому власникові майна виплачується сума, визначена за рішенням суду [30, 408].

Якщо з підстав, що не були заборонені законом, особа набула право власності  на майно, на набуття якого за новим законом потрібен особливий дозвіл, а в його видачі цій особі відмовлено, це майно підлягає відчуженню у порядку, встановленому частинами першою, другою та третьою цієї статті.

Право власності на майно припиняється у разі його знищення.

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до відповідного реєстру.

Викуп земельної ділянки з метою  суспільної необхідності здійснюється за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Суд постановляє рішення про викуп земельної ділянки з метою суспільної необхідності за позовом відповідного органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Власник земельної ділянки має бути повідомлений письмово про необхідність викупу не пізніше ніж за рік до вчинення позову про викуп земельної ділянки. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а у разі спору – судом. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та всі збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода). За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, йому може бути надана органом, який вчинив позов про викуп земельної ділянки, інша земельна ділянка, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

Припинення права власності  на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, здійснюються за рішенням суду шляхом викупу зазначеного нерухомого майна й обов'язкового попереднього відшкодування збитків у повному обсязі. Позов про припинення права власності на житловий будинок, інші будівлі, споруди, насадження у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій вони розміщені, подається зазначеними вище органами.

Вимога про викуп зазначеного  майна підлягає задоволенню, якщо позивач доведе, що використання земельної ділянки, викупленої з метою суспільної необхідності, є неможливим без припинення права власності на це майно.

Суд може постановити рішення про  знесення житлового будинку, інших  будівель, споруд, насаджень, які розміщені на земельній ділянці, що підлягає викупу, або про перенесення їх, за бажанням власника на іншу земельну ділянку та їх відбудову, якщо це можливо [30, 409].

У разі знесення або перенесення  цих об'єктів на іншу земельну ділянку  особа має право на попереднє відшкодування збитків, у тому числі витрат на покращання земельної ділянки, та упущеної вигоди.

Особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю земельної  ділянки у межах цього населеного пункту. Знесення житлового будинку не допускається до забезпечення осіб, які проживали у ньому як власники, та членів їх сімей, а також як наймачі та члени їх сімей, помешканням у розмірі та у порядку, встановлених законом. Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу, є власником житлового будинку, іншої будівлі, споруди чи насаджень, що розміщені на ній, вимога про припинення права власності на ці об'єкти розглядається разом із вимогою про викуп земельної ділянки.

Якщо власник земельної ділянки, що підлягає викупу, не є власником  житлового будинку, інших будівель, споруд та насаджень, що розміщені на ній, власник цих об'єктів залучається  до участі у справі. До винесення  рішення про викуп земельної  ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю власник має право розпорядитися житловим будинком, іншими будівлями, спорудами, насадженнями, що розміщені на цій земельній ділянці, на власний розсуд.

Якщо власник безгосподарно  ставиться до пам'ятки історії та культури, державний орган охорони пам'яток історії та культури робить попередження про припинення безгосподарного ставлення до цього майна. Якщо власник не припинить безгосподарного утримання пам'ятки історії та культури, зокрема у зв'язку з неможливістю створення умов, необхідних для її збереження, суд за позовом державного органу охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп. При невідкладній необхідності забезпечення збереження пам'ятки позов про її викуп може бути пред'явлено без попередження. Викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність держави. Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, у разі спору – судом [30, 410].

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин з метою суспільної необхідності майно може бути примусово викуплене у власника за умови попереднього і повного відшкодування його вартості в порядку, встановленому законом (реквізиція).

В умовах воєнного та надзвичайного  стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості. Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується. Оцінка, за якою власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду. У зв'язку з реквізицією майна його власник може вимагати, якщо це можливо, надання йому взамін іншого майна. Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення. У разі повернення майна в особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з відрахуванням розумної плати за використання цього майна.

Фізична та юридична особа може бути позбавлена права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація), у випадках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави. Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом.

Набуття права власності на земельну ділянку регулюється законом.

Втрата майна його володільцем  не зі своєї волі не перериває набувальної  давності у разі повернення майна  протягом цього року або пред'явлення  протягом цього строку позову про  його витребування. Протягом строків набувальної власності фактичний володілець користується захистом свого володіння від усіх інших осіб.

Розділ 3. Захист права  власності

Економічні відношення власності  є матеріальним підґрунтям будь-якого  суспільного ладу, а їх охорона  складає найважливішу задачу будь-якої правової системи. Тому захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Відповідно до ст. 13 Конституції України "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності". Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України).

Зазначені положення Конституції  України конкретизуються в різних галузях українського законодавства  – в кримінальному, адміністративному, земельному, фінансовому, цивільному праві. Норми цивільного права насамперед забезпечують регулювання й охорону цих відносин при нормальних умовах використання власником приналежного йому майна без порушення його правомочностей, а також без обмеження прав і інтересів інших осіб. Так, норми права передбачають підстави придбання майна у власність, припинення права власності, обсяг правомочностей власника, межі їхнього здійснення, а також правовий режим окремих видів об'єктів власності. Це охорона права власності в широкому розумінні [29, 613].

Охорона відносин власності у випадку  порушення права власності конкретного  суб'єкта полягає у захисті порушеного права (охорона права власності  у вузькому значенні). Тобто відмінністю  охорони права власності від його захисту полягає у тому, що норми, які спрямовані на захист права власності, встановлюють несприятливі наслідки для порушників речових прав і застосовуються тоді, коли право порушено.

Норми цивільного права спрямовані насамперед на відновлення того майнового положення, яке мало місце до порушення. Тим самим ці норми покликані відновити порушене право власності, а також ліквідувати збиток, заподіяний інтересам власника.

Таким чином, під цивільно-правовим захистом права власності розуміється  сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, які застосовуються у зв'язку зі зробленими проти цих прав порушеннями і спрямованих на відновлення чи захист майнових інтересів їхніх власників.

Основним принципом у сфері  захисту права власності є  положення про те, що держава забезпечує рівний захист усіх суб'єктів права власності (ст. 13 Конституції України). Всі форми власності проголошені рівними, а отже, охороняються та захищаються державою без надання переваг одній перед іншою. Конституційні норми, у яких закріплені права й інтереси власників, виступають основою для деталізації їх у галузевому законодавстві. Ніхто не може бути обмежений у правах, а й ніхто не може мати більший обсяг прав, ніж інші.

ЦК УРСР не містив норм, які б  безпосередньо надавали власникові право звертатися до суду з вимогами про захист від можливого порушення його права в майбутньому. Стаття 386 ЦК України дає можливість власнику звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення іншою особою дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Шкода як матеріальна, так і моральна, що завдана особі у результаті порушення її права власності, повинна  бути відшкодована. Право власності  є одним із цивільних суб'єктивних прав, тому положення про відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди та моральної шкоди, про які йдеться у ст.ст. 22 та 23 ЦК України, у повній мірі стосуються і права власності.

Цивільно-правові засоби захисту  цивільних прав досить неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування.

Цивільно-правові засоби захисту  права власності можуть бути поділені на легітимовані (здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і  самоврядні (здійснюються власниками без "звернення до суду та інших державних органів – самозахист; захист на підставі норм, установлених договором тощо).