Автор: Пользователь скрыл имя, 08 Февраля 2013 в 02:56, курсовая работа
Актуальність теми дослідження. Після таких невід'ємних прав людини як право на життя і на свободу найважливішим невід'ємним правом людини є право власності.
Право власності – це найважливіше речове право, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, воно є абсолютним правом й означає те, що ніхто не може його порушувати, праву власника протистоїть невизначена кількість людей і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника
Звідси випливає висновок про необхідність розгляду змісту права власності у двох площинах: 1) як суб'єктивного права взагалі; 2) як змісту права на власну поведінку власника, котра в багатьох випадках слугує вираженням права власності взагалі.
Таким чином, зміст права власності в цілому має включати такі елементи:
Змістом права здійснення права власності є: право володіння, право користування, право розпорядження тощо.
Існує також неточність щодо визначення переліку елементів права здійснення права власності. Адже традиційна "тріада" дуже приблизна і не містить згадки про деякі важливі елементи.
Зокрема, важливим елементом права власника на здійснення його права є право управління майном.
Свого часу пропонувалося виділяти правомочність управління власністю (майном) стосовно колективних утворень щодо майна, яке належить їм. Разом із тим деякі науковці зазначали, що більш правильним слід вважати управління не четвертим елементом змісту права власності, а функцією органу управління колективної юридичної особи, яку та здійснює в процесі реалізації права користування або розпорядження майном [34, 349].
Але, як здається, правильно виходити з того, що зазначене право не охоплюється ні правом користування, ні правом розпорядження майном. Наприклад, господарське товариство має право власності на майно, передане його учасниками як вклад до статутного капіталу (ст. 115 ЦК України). Товариство як власник може володіти цим майном, використовувати його як гарантію інтересів кредиторів. Разом із тим, воно не має права повністю розпоряджатися цим майном (наприклад, не може провести повне відчуження статутного капіталу; зменшувати його нижче від рівня, встановленого законом, тощо), а також не має права використовувати його у процесі своєї діяльності для власних потреб. Натомість, господарське товариство через свої органи може управляти цим майном відповідно до змісту засновницьких договорів та вимог закону.
Отже, змістом права власності як права на власну поведінку (права здійснення права власності) є: 1) право володіти майном; 2) право користуватися майном; 3) право управляти майном; 4) право розпоряджатися майном.
При цьому право управляти майном може бути визначене як юридична можливість здійснювати зусилля, спрямовані на організацію, впорядкування та вдосконалення використання речей.
У практичній діяльності, пов'язаній
з використанням права
Отже власник може чинити стосовно своєї речі усе, що не заборонено законом або не суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому належить, виражається у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні тощо цією річчю.
Разом із тим допускається обмеження використання права власності, пов'язані з громадською необхідністю, а також із випадками, коли це майно завдає шкоди особам, суспільству, погіршує екологічну та економічну ситуацію тощо. Тому законом можуть бути встановлені умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності. Зокрема, держава може заборонити підприємницьку діяльність у певних сферах виробництва та торгівлі (наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів, орденів тощо) або обмежити її встановленням вимоги про одержання суб'єктами підприємництва спеціальних ліцензій тощо [34, 350].
Конкретні питання, пов'язані з використанням власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, регулюються спеціальними актами законодавства.
Своє право на майно власник здійснює завжди своєю владою та у своєму інтересі.
Проте ця влада власника не є безмежною. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків він зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Він може вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, але вони не можуть суперечити інтересам інших суб'єктів цивільних відносин, публічному інтересу тощо.
Усім власникам забезпечуються однакові умови здійснення їхніх прав. Це правило доповнює положення ст. 13 Конституції України та частини 2 ст. 318 ЦК України, які передбачають, що усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. За своєю сутністю вказане правило є однією з юридичних гарантій рівності умов здійснення власниками їхніх прав.
Як передбачає частина 4 ст. 319 ЦК України, власність зобов'язує. Це правило конкретизоване у ст. 322 ЦК України, яка встановлює, що власник зобов'язаний утримувати майно, котре йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі ст. 323 ЦК України, ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випадковою загибеллю або псуванням речей визнається така загибель або псування, яке сталося не з вини учасників договору, а через випадкові причини і обставини (непереборної сили, простого випадку) [34, 350].
Власник несе ризик випадкової загибелі або випадкового псування речі у випадку, якщо тільки він не переклав цей ризик повністю або частково на страхувальника, застрахувавши річ, що належить йому. Через те, що за загальним правилом право власності переходить до набувача в момент передачі речі, то й ризик випадкової загибелі або псування також переходить у момент передачі речі, якщо інше не обумовлено договором або законом. Наприклад, сторони договору можуть установити, що ризик випадкової загибелі проданої речі перейде до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, до передачі речі покупцеві, тобто до перенесення на останнього права власності.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, є розвитком, закріпленої у частині другій цієї самої статті вимоги до власника здійснювати її лише за допомогою дій, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків додержуватися моральних засад суспільства тощо.
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Звісно, їй не байдуже, як формуються та розвиваються відносини власності і що вона взагалі самоусувається від впливу на учасників цих відносин. Однак вплив на учасників відносин власності здійснюється не шляхом прямого адміністрування, а за допомогою правового заохочення власників до певних дій, забезпечення захисту цивільних прав власників та інших осіб тощо.
Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника можна зобов'язати допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Це, з одного боку, свідчить про гарантованість прав власника, а з іншого, означає, що права власника не є безмежними і мають реалізовуватися з урахуванням інтересів усієї громади.
Особливості здійснення права власності на національні, культурні та історичні цінності встановлюються спеціальним законом. У цьому випадку пріоритет надається спеціальному законодавству, котре не може суперечити принциповим засадам регулювання права власності в Україні, встановленим Конституцією України та ЦК України [34, 351].
Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, установлених законом (ст. 320 ЦК України). Він може створювати юридичні особи, на свій ризик та відповідальність вільно укладати угоди з іншими підприємцями, набувати та розпоряджатися своїм майном, брати участь у зовнішньоекономічній діяльності, відкривати рахунки в банках тощо.
Спеціальні умови використання власником майна в галузі підприємницької діяльності встановлюють Господарським кодексом України (глави 14-18) та іншими актами спеціального законодавства.
Не до кінця з'ясоване питання про те, як може здійснювати право власності Український народ, котрий, згідно зі ст. 318 ЦК України, є суб'єктом права власності.
Очевидно, це можливо як шляхом безпосереднього волевиявлення (наприклад, на референдумі), так і опосередковано – через Верховну Раду України. Проте практичний механізм таких рішень залишається не розробленим.
Традиційно поділ права
Конституція України передбачає три економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Ці економічні відносини власності мали б опосередковуватися відповідно правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності.
Проте різновидів права власності
у Конституції України
По-перше, це право власності Українського народу (ст. 13 Конституції України).
По-друге, це право державної власності (ст. 14 Конституції України).
По-третє, право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41).
По-четверте, право власності Автономної республіки Крим (ст. 138 Конституції України).
По-п'яте, право комунальної власності, як власність територіальних громад (ст. 142) [34, 352].
У розділі першому книги третьої ЦК України ("Право власності") також немає спеціального правила про поділ права власності на види. Проте, як і в Конституції України, в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).
У даному випадку критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція України, і ЦК України згадують "право власності Українського народу", котре не являє собою окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності.
Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно їх згрупувати, а потім розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності.
Для визначення підстав класифікації в даному випадку доцільно використати класичну дихотомію "публічне право – приватне право", котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, а й для визначення частка "приватності" чи "публічності" в окремих інститутах цивільного права [32].
З урахуванням цього критерію, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на два визначальних види:
З урахуванням концепції права власності, яка існує в сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.
Право публічної власності охоплює такі різновиди: 1) право власності Українського народу, 2) право державної власності, 3) право власності АРК, 4) права комунальної власності.
Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більш-менш використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права.
Разом із тим, їх відрізняє той самий обсяг повноважень і як суб'єкта публічного права, і як суб'єкта права власності.
Хоча традиційною для
Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності.
Урахування відмінностей між двома вказаними видами власності завжди мало місце в практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте в науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика [18].
Це можна пояснити тим, що в радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали і отримав легальне закріплення принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності), немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).
Залежно від особливостей об'єкту правовідносин власності варто розрізняти: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав і 2) спеціальні об'єкти.
До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають особливостей правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.