Загальна характеристика права власності

Важливо, що суспільство не обмежується  правовим закріпленням засобів виробництва  і продуктів праці за конкретними  особами чи їх колективами. Відносини власності дістають, що не менш важливо, необхідну регламентацію і примусовий захист. Врегульовані правовими нормами вони набувають ознак якісно нових відносин – відносин права власності, тобто юридичного змісту.

Нині поширилася думка про багатоплановість категорії власності. її прихильники вважають, що власність, крім економічного і юридичного змісту, має й інші аспекти різнобічного соціального буття (соціальний, політичний, психологічний, культурний, етичний та ін.) [22, 7]. Таке нетрадиційне розуміння категорії власності може виявитися перспективним у сучасних умовах реформування відносин власності. Тому ця проблема вимагає спеціального наукового дослідження.

Безперечно, що відносини права  власності є похідними щодо економічних  відносин власності як складової частини виробничих відносин. Саме власність є умовою функціонування організованого виробництва в межах загального комплексу виробничих відносин, а відтак і їх головною складовою частиною. Роль економічних відносин власності полягає у закріпленні стану належності матеріальних благ індивідам, відображаючи статичний момент того чи іншого способу суспільного виробництва.

У юридичній науці радянського  періоду на базі марксистських положень про власність сформувалося в  цілому правильне уявлення про статичний характер економічних відносин власності. Це питання особливо ґрунтовно дослідив С. Н. Братусь. Він відзначив, що власність як стан привласненості матеріальних благ відтворює статичні моменти, які характеризують даний спосіб виробництва, і що вона відображає виробництво не як процес, не як динаміку відносин, а як "момент статичний, як результат процесу розподілу" засобів виробництва [5, 21-23]. У радянській юридичній літературі така думка стала панівною [6, 22-28], вона дістала підтримку в Україні в умовах переходу до ринкової економіки [7, 35].

У ході привласнення суспільство обертає  на свою користь багатства природи, створює нові матеріальні блага. Однак цього недостатньо для  існування членів суспільства, оскільки вони мають одержати для власних  потреб ці матеріальні блага. Тому не менш важливою є завершальна стадія привласнення – розподіл матеріальних благ між членами суспільства. Власність зумовлює необхідність суспільного розвитку, виробництва. Водночас без виробництва не може існувати власність, оскільки не можна привласнити те, чого не існує. Привласнення не є самоціллю суспільства. Зрештою здобуті чи створені матеріальні блага використовуються для відновлення процесу виробництва та безпосередньо споживаються членами суспільства. Отже, економічні відносини власності включають такі визначальні стадії їх реалізації:

а) заволодіння багатствами природи  та створення нових матеріальних благ;

б) розподіл матеріальних благ між  членами суспільства та їх колективами;

в) виробниче та особисте споживання матеріальних благ [33, 294].

Зазначені стадії економічних відносин здійснюють безпосередньо учасники (суб'єкти) цих відносин, які мають  бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме – повноваженнями "господаря" (власника). Таким чином, господарю надається можливість панувати над належними йому речами. Однак таке "панування" над речами може бути ефективним лише тоді, коли воно закріплено певними правилами (правовими нормами), обов'язковими для всіх індивідів суспільства, як власників, так і невласників.

Як уже зазначалося, виробничі  відносини, у тому числі відносини  власності, розвиваються і існують  незалежно від волі конкретних індивідів, оскільки такі відносини являють  собою об'єктивний результат діяльності людей та їх утворень. Під таку діяльність підпадають численні акти вольової поведінки людей, які у своїй сукупності утворюють особливу категорію економічних відносин власності, а саме – майнових відносин. Отже, майнові відносини, як реально існуюча форма виявлення та реалізації виробничих відносин, формуються внаслідок вольових актів людей та їх колективів, що робить можливим поширення на них відповідного правового регулювання. При цьому майнові відносини поділяються на відносини статики і динаміки. Перші з них утверджують належність матеріальних благ власникам, другі – перехід матеріальних благ від одних до інших суб'єктів.

Правове врегулювання економічних  відносин власності породжує утворення  права власності за допомогою  якого утверджується панування  власника над належними йому речами та його повноваження з володіння, користування та розпорядження ними. Перелічені повноваження власника є для нього найбільш значимими і у своїй сукупності становлять зміст економічних відносин власності. Право власності регулює лише статику майнових відносин власності, тобто визначає стан належності матеріальних благ індивідам [33, 295].

Власність не є категорією монолітною. Вона може виявлятися у відповідних  економічних формах, співвідношення та зміст яких залежать від обраного країною суспільно-економічного устрою. Так, у колишньому СРСР домінували колективно-державні форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка проіснувала близько 70 років протягом існування СРСР.

Ідеологічною базою правового  регулювання відносин особистої  власності громадян слугувало марксистсько-ленінське  вчення про власність у соціалістичному  суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили основні ознаки особистої власності та її місце в економічній системі за соціалізму, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення результатів своєї праці з метою задовольнити особисті потреби. При цьому вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що утворює основу особистої свободи. Таким чином, у марксистсько-ленінському вченні про особисту власність у соціалістичному суспільстві визначальними були ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо. Все це звичайно стримувало виробничу ініціативу, гальмувало розвиток усього народногосподарського комплексу країни.

З переходом до засад ринкової економіки  в Україні відбулися кардинальні  зміни в економічних відносинах власності та їх правовому регулюванні. Сформувалися приватна, колективна (власність юридичних осіб), державна та комунальна форми власності. Усі форми власності є рівноправними, тобто мається на увазі їх юридична рівноправність. Фактично ж визначальна роль у функціонуванні ринкової економіки має належати приватній власності. При цьому у правовому регулюванні відносин форм власності є як спільні, так і особливі принципові положення.

Як уже зазначалося, суспільству  відомі п'ять історичних типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Особливістю цих економічних типів власності є те, що кожному з них притаманна відповідна панівна форма права власності. Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, у якому розподіл матеріальних благ здійснювався за існуючими традиціями та певними моральними уявленнями. Воно виникає зі становленням рабовласницького ладу, коли відбувалося зародження держави і права [33, 296].

Звичайно, перелічені типи власності істотно різняться. Водночас рабовласницький, феодальний і капіталістичний типи власності об'єднує панування приватного привласнення засобів виробництва і продуктів праці. Кожний перехід від однієї форми власності до іншої супроводжувався також певними позитивними змінами у правовому регулюванні відносин власності. Багатовікове формування капіталістичного способу виробництва спричинилося до утворення високоефективної системи права власності, в якій переважна частина суспільства стає реальними власниками, а поступальність виробництва забезпечена значними матеріальними стимулами до праці.

Капіталістичний спосіб виробництва  та притаманна йому капіталістична приватна власність не є ідеальною системою існування суспільства. Необмежена капіталістична приватна форма привласнення здатна породжувати такі негативні наслідки, як зосередження основних багатств, створених працею всього народу, у невеликої групи людей; катастрофічне збідніння переважної частини народу; поширення масового безробіття; поділ народу на антагоністичні класові групи за майновою ознакою та інші. Такі негативні явища призводять до класового протистояння у суспільстві, страйків та інших форм соціального протесту [33, 296].

Світовій практиці відомі два шляхи  подолання цих негативних явищ капіталістичної системи – еволюційний і революційний. Перший шлях полягає в оптимізації правового врегулювання капіталістичного виробництва та відносин власності, яке урівноважує інтереси усіх груп населення та усуває певною мірою антагоністичне протистояння між ними. Другий шлях супроводжується застосуванням радикальних методів (головним чином насильницьких) усунення класових суперечностей без урахування визначальних об'єктивних законів розвитку суспільства, наступного переростання їх у громадянську війну. Вибір цих двох шляхів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів економічного та ідеологічного змісту, зокрема від стану майнового розшарування і гостроти суперечностей у суспільстві, від бажання і спроможності правлячої верхівки йти шляхом прогресивних перетворень у державі, від рівня розвитку демократичних інститутів і політизації громадян у суспільстві. Багатьом країнам світу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Швеція та ін.) вдалося еволюційним шляхом пристосувати капіталістичні відносини до потреб різних верств населення, створити високоіндустріальну економіку, здатну забезпечувати достатній рівень життя практично всім їх громадянам, та усунути в них вороже-агресивне ставлення до приватної власності на засоби виробництва.

Другий шлях обрала царсько-поміщицька Росія, в якій формування капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей у суспільстві, до класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених неспроможністю влади провести в інтересах народу необхідні реформи. Жовтнева революція 1917 р. в Росії зумовила появу нової суспільної-економічної формації – соціалістичного ладу, становлення якої відбувалося в умовах жорстокої боротьби.

Оскільки в дореволюційний період у державно-політичному плані  Україна була залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати самостійної правової системи. У післяреволюційний період ця тенденція зберігалася. Не стала правова система України повноцінною і в період перебування її як союзної республіки у складі СРСР. Звичайно законодавство цього періоду мало деякі особливості, проте вони стосувалися другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, у тому числі відносини власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.

Розділ 2. Характеристика основних елементів права власності

2.1. Зміст права власності

В ст. 317 ЦК України сказано, що зміст  права власності у суб'єктивному  значенні складається з трьох "прав" власника: 1) права володіння майном; 2) права користування майном; 3) права розпорядження майном.

1. Право володіння – це юридична  можливість фактичного впливу  на річ.

У зв'язку з тим, що володіння буває  законним – таким, що ґрунтується  на законі, і незаконним – протиправним, існує думка, що такий поділ може стосуватися і володіння як елемента права власності [9, 172]. Проте "право володіння" завжди може бути тільки законним. Поняття "незаконне володіння" може стосуватися тільки факту знаходження речі в особи.

2. Право користування – це  юридична можливість видобувати  корисні (споживчі) властивості речі.

Користування може здійснюватися  шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо).

Але воно може полягати також у  використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Свого часу в римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалося як самостійна правомочність власника – jus fruendi. Проте, з огляду на українську цивілістичну традицію, можна (з деякою мірою умовності) вважати, що така можливість охоплюється правоможністю користування шляхом вчинення юридичних дій.

3. Право розпорядження полягає  в юридичній можливості власника  визначати фактичну і юридичну  долю речі [34, 348].

Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності, аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі  або шляхом відмови від права  на річ.

Варто звернути увагу на те, що саме внаслідок того, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (надання речі у найм і т. п.) іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте, передаючи річ у найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише в тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.

У сукупності три правомочності  власника утворюють класичну для  радянського та пострадянського  цивільного права "тріаду", що характеризує право власності в суб'єктивному  сенсі.

Таке трактування змісту (визначення переліку елементів) права власності не здається досконалим.

По-перше, у цьому випадку визначення змісту права власності проводиться  без врахування загального трактування  суб'єктивного цивільного права  як такого, що включає три правоможності: 1) право на власні дії (поведінку); 2) право вимагати певних дій від інших осіб; 3) право звернутися за захистом у випадку порушення права.

Але ж усі елементи традиційної "тріади права власності" практично  повною мірою стосуються лише першої правоможності суб'єктивного цивільного права – права на власну поведінку.

Такий акцент виглядає досить природним, оскільки в багатьох випадках саме поведінка власника дозволяє йому реалізувати  права власності. Звісно, не заперечується, що при цьому власник може вимагати, щоб інші особи не порушували право власності, а також має право звернутися до відповідних органів за захистом порушеного права. Але ці вимоги вже розглядаються як такі, що стосуються, головним чином, тієї чи іншої правоможності: порушення права володіння, порушення права користування, порушення права розпорядження [34, 349].

Отже, виникає питання, чи йдеться  про право власності як єдине  суб'єктивне право, чи кожний окремий  елемент тріади розглядається як окреме суб'єктивне право, що включає  три правоможності?

Якщо ми прагнемо все ж таки вести  мову про єдине суб'єктивне право  власності і розглядаємо його як таке, то маємо аналізувати саме стосовно цього поняття усі правомочності  – не лише власної поведінки, а  й вимоги поведінки від інших  осіб та правомочності вимагати захисту порушеного права власності.