Загальна характеристика права власності

ЗМІСТ

 

 

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Після таких невід'ємних прав людини як право на життя і на свободу найважливішим невід'ємним правом людини є право власності.

Право власності – це найважливіше речове право, з яким пов'язуються всі інші речові права. Право власності належить до природних прав людини, воно є абсолютним правом й означає те, що ніхто не може його порушувати, праву власника протистоїть невизначена кількість людей і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника

Історично право власності виникло  не відразу, а пройшло тривалий шлях. Найпершим виокремленням права  власності в юридичному полі було визначення права власності при  правопорушенні: річ підлягала поверненню лише тоді, коли було заподіяно злочин (делікт), отже, проглядався зв'язок не між річчю і тим, кому вона належала, а між втратою речі і злодійством.

Річ власника належить лише йому одному і власність його завжди ціла і  повна. Можуть існувати права й інших  осіб на цю річ, проте вони не становлять окремих частин власності, вони невіддільні від неї і від права власника на цю річ.

Аналіз права власності виокремлює у праві власності дві сторони  – позитивну і негативну. У  першій виражається право власника вільно розпоряджатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій – його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (виключність власності).

Право власності має ту характерну ознаку, що воно існує само по собі незалежно  від відносин між особами. Головне  у праві власності – це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідному суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто інший не має права впливати на його річ, в чиїх би руках ця річ не перебувала; особа, яка має право на неї, може через суд вимагати визнання його права і видачі речі.

Ці риси права власності дістали відображення і в законодавстві. У ст. 316 ЦК України зазначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності  трьох правомочностей – володіння, користування і розпорядження.

Право власності – це приватне право, але воно має забезпечувати і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характері права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України, згідно зі ст. 92 якої виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є суспільні відносини у сфері власності.

Предмет дослідження – загальна характеристика права власності.

Метою курсової роботи є дослідження права власності.

Мета роботи зумовлює виконання  таких завдань:

• визначити теоретичні дослідження права власності;
• здійснити аналіз основних елементів права власності;
• дослідити особливості захисту права власності

Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Курсове дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

 

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження права власності

1.1. Формування концепції права власності

Становлення і розвиток права власності  слід віднести до надбань Римського  права, де воно відбувалося у кілька етапів.

Так, у Стародавньому Римі архаїчного періоду формування відносин з приводу  речей ще тільки починається. Виникає розуміння речових прав як таких, що дають їх володарям безпосереднє панування над речами. З'являється поділ речей на вилучені з обігу й такі, що перебувають у обігу. До перших відносили речі, що підлягають релігійній охороні (храми, олтарі, місця поховання людей, міські стіни і комори), речі, що належать державі (в цей період держава розглядалася лише як суб'єкт публічних прав), а також речі, що самою природою призначені для загального користування і тому не можуть належати приватній особі (повітря, море та його береги, проточна вода) [29, 504].

Саме право власності також  перебуває в цей період на стадії формування. Лише поступово складається  розуміння права власності як найбільш повного панування над  річчю, що допускається цивільним правом. За тієї доби ще не існувало практики визначення змісту права власності через встановлення переліку повноважень, що належать власнику. Лише починаючи з постглосаторів (пізніх коментаторів римського права у Середньовічній Європі), визначення права власності пропонується через перелік повноважень власника.

Приватне право доби імператорського  Риму більш детально регламентує  відносини стосовно речей. Найголовнішим  у системі речових прав Риму є  право власності, яке в цей  час можна приблизно визначити  як встановлення максимально повного володарювання особи над річчю, доповнене правом визначати юридичну та фізичну долю останньої [26, 160-162].

Після розпаду Римської імперії  розвиток права відбувається у двох основних традиціях – Східній  і Західній. Для речового права  Східної правової традиції у цей період характерним є переважання публічних інтересів над приватними. Крім того, усе ширше запроваджується диференціація захисту права власності залежно від того, хто є її суб'єктом. Таким чином, можна стверджувати, що на перше місце висуваються інтереси держави та публічних інституцій, навіть якщо вони виступають учасниками приватних (цивільних) відносин [27, 84-86].

Латинський термін "dominium", узятий з римського приватного права, використовується для позначення і власності, і володарювання над чимось або кимсь.

Феодалізм був переломним етапом на шляху трансформації права приватної  власності у Західній традиції права. Університетською правовою доктриною  Середньовіччя зміст права власності  визначався як сукупність трьох основних правоможностей: володіння, користування, розпорядження.

Феодальне право визнавало низку  суб'єктів права власності: народ, короля, феодальних сеньйорів і самого власника землі. Над власністю тяжіла, таким чином, ієрархія різноманітних  суб'єктів. Справа ускладнювалася тим, що співвласники були також носіями публічної влади. Верховний власник був одночасно і землевласником-комерсантом, і носієм публічної влади. Таким чином, змішуються функції приватні та публічні. Поступово ця ситуація тягне необхідність розмежування права публічної влади і власності, внаслідок чого в цю епоху юристами досить чітко було визначено відмінність власності від права публічної влади, що належить державі. Власність є правом повного розпорядження матеріальними речами, публічна влада є правом розпорядження особами. Тому держава лише побічно може розпоряджатися речами, що належать громадянам. Метою державної влади є не просте використання об'єкта, а збереження суспільного цілого, пов'язане з благом громадян. Метою власника є просте користування об'єктом. Ґрунтуючись на ідеях природного права, феодальні юристи стверджували, що право було встановлене Богом і у цей момент ще не було ніякої публічної влади. А тому власність не належить державі, не вона створила власників, вони існували до неї [29, 506].

Ця теорія поступово стає найбільш популярною, належить до основ філософії  права Нового часу і отримує своє офіційне визнання у Кодексі Наполеона: "Громадянам належить власність, суверену – державна влада; це максима, справедлива  для всіх країн і народів". Державна влада полягає, таким чином, лише в праві управління і є пасивною щодо права власності, за винятком тих випадків, коли вона потребує коштів, а також коли є суперечка між приватними особами [3, 376-377]. Таким чином, приватна власність є основою суспільного ладу, одним із природних основних прав людини.

У цей час відбувається поділ  Західної традиції приватного права  на правові родини (романську, англосаксонську, центральноєвропейську). Загальним  для законодавства всіх країн  континентальної Європи про речові права є те, що воно має єдине джерело – римське приватне право.

У кожному разі речові права розглядаються  як такі, що надають їх суб'єкту можливість безпосереднього впливу на річ, яка  є об'єктом відповідних прав. Суб'єкт  речового права отримує виключне панування на річчю, при цьому обсяг права може бути повним, тобто абсолютним (наприклад, право власності) або обмеженим (права на чужі речі).

Інститут права власності є  одним із центральних у будь-якій системі законодавства, оскільки від  характеру регулювання відносин власності залежить також і характер регулювання інших інститутів цивільного права, і характер правової системи взагалі. Основи громадського порядку залежать від свободи права власності: політичні революції не мають такого всеохоплюючого значення, тому що стосуються лише вершини піраміди, залишаючи непорушними численні зв'язки, що зв'язують людей у їх приватних відносинах. Але якщо йдеться про право власності, все втрачає стабільність.

Таким чином, право власності є  одним з найважливіших інститутів цивільного права країн і романської, і англосаксонської, і Центральноєвропейської правових систем.

Так, у Французькому Цивільному кодексі (далі – ФЦК) право власності є  видом речових прав, що характеризується за допомогою лише двох правоможностей – користування і розпорядження (ст. 544 ФЦК), оскільки, як і в римському праві, володіння вважається самостійним правовим інститутом і до складу права власності не входить.

Згідно з § 903 Німецького Цивільного кодексу власник може, якщо цьому  не стоїть на заваді закон або права третіх осіб, розпоряджатися речами на свій розсуд і усувати будь-яке втручання.

У Великій Британії відносини власності, і передусім стосовно землі, у  цей час регулюються п'ятьма  законами, що були прийняті у 1925 р. Цими законами були усунені багато архаїзмів англійського права, що існували з феодальних часів. Потужного розвитку набув інститут довірчої власності, який широко використовується для управління майном благодійних фондів, спадковим майном тощо.

Що стосується цивільного законодавства України, то в ньому право власності розглядається як основне, провідне речове право й є основним інститутом книги третьої ЦК України, який загалом ґрунтується на концепції регулювання відносин власності, закладеній у Конституції України.

1.2. Поняття власності та права  власності

Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються  необхідні для неї матеріальні  блага (за винятком благ, безпосередньо  створених природою). Звичайно ж  функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.

Суспільне виробництво формує відповідну спрямованість взаємовідносин, сутність якої полягає у привласненні людиною (колективом людей) предметів природи  і продуктів суспільного виробництва, що дає можливість індивіду ставитися до них як "до своїх, до власних". Цілком логічно, що коли для одного індивіда (суб'єкта) привласнене майно є "своє", то для іншого воно має бути "чуже". На необхідність саме такого розуміння стану привласнення звертав увагу К. Маркс. Однак привласнення, як правило, не може бути без відчуження. Тому варто погодитись з авторами, які вважають, що "власність одних людей чи їх колективів на майно невіддільно пов'язана з відчуженням даного майна від інших людей". Водночас подібне твердження не може бути такою мірою прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його від іншого індивіда [33, 292].

У найбільш узагальненій формі власність  можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, належності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати, необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише за умов певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості, так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами, йому подібними. Отже, поза сумнівами є твердження: власність можлива лише в людському суспільстві, яке до того ж перебуває на певному ступені свого розвитку. Про його досягнення суспільством може свідчити здатність людей вступати у виробничий процес з метою привласнювати засоби виробництва, продукти праці та задовольняти свої потреби. Тому не можна не погодитися з основоположниками марксизму-ленінізму в тому, що "всяке виробництво є привласнення індивідом предметів природи в рамках певної форми суспільства і через неї".

Загальновідомо, що у своїй історії  суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний. Кожному з них відповідає певна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична [33, 293].

Першооснову всіх наведених форм власності  становлять економічні відносини привласнення матеріальних благ у процесі виробництва. Тому власність у такому значенні є її економічним розумінням. Між тим економічні відносини власності, які існують у цілому поза волею і свідомістю людей, можуть бути об'єктом правового регулювання, дістаючи відповідне оформлення у нормах права. У такому разі виявляється юридичний зміст власності. Закріплення відносин власності правовими засобами здійснюється під впливом волі суспільних груп, які прийнято називати класами. В. І. Ленін не раз наголошував, що класи – це великі групи людей, становище яких визначається їх відношенням до засобів виробництва. Звичайно ж класики марксизму-ленінізму мали на увазі, що регулювання відносин власності здійснюється за волею пануючого класу. Однак історичний розвиток суспільних відносин свідчить, що в сучасних умовах відбувається процес нівелювання класового впливу на формування відносин власності і посилення на них впливу тих суспільних груп, які домінують у суспільстві, об'єднуючись між собою заради суспільно прогресивної ідеї (наприклад, досягнення високого добробуту на демократичних засадах суспільного життя).