Відповідно  до ст. 234 Договори про ЄС направляти преюдиціальні запити можуть як суди, так і трибунали держав-членів. Поняття «трибунал» охоплює органи, що здійснюють юрисдикцію по певних справах, але що не входять в систему судової влади держав-членів, наприклад Імміграційний трибунал Великобританії.

     Напрям  преюдиціального запиту — право  національного суду/трибуналу, яке  він реалізує на будь-яких стадіях  процедури як за власною ініціативою, так і за ініціативою осіб, що беруть участь в справі: позивача, відповідача, підсудного і так далі

     Проте для судів і трибуналів вищих  інстанцій, тобто для тих «вирішення яких не підлягають оскарженню відповідно до національного права» (це не завжди верховний або аналогічний суд) напрям даного запиту перетворюється на обов'язок (абз. 3 ст. 234 Договори, що затверджують Європейське Співтовариство). Від цього обов'язку вони звільняються тільки у тому випадку, коли правова проблема вже була врегульована, прецедентним правом Суду.

     Справи попереднього контролю. У справах попереднього контролю Суд розглядає правомірність юридичних актів ще до їх здійснення, тобто на етапі підготовки проекту рішення.

     Сюди  відносяться, перш за все, запити про  відповідність засновницькому договору підписаних, але таких, що ще не набули чинності угод ЄС з третіми країнами і міжнародними організаціями — попередній «конституційний контроль» міжнародних договорів, аналогічний що існує у Франції.

     Відповідно  до ст. 300 Договорів, що затверджує Європейське  Співтовариство (параграф 6) з необхідним запитом до Суду можуть звернутися Рада, Комісія, а також будь-яка з держав-членів. Ніццкий договір додав до цього переліку Європейський парламент.

     За  підсумками розгляду проекту угоди  Суд виносить висновок. Якщо висновок позитивний, тобто угода визнана  відповідною засновницькому договору ЄС, то документ може набути чинності, стати юридично обов'язковим для Співтовариства і всіх його держав-членів. Інакше набуття чинності угоди ЄС вирішується тільки після внесення необхідних змін до тексту засновницького договору Співтовариства.

     Оскільки  процедура перегляду «конституції» Європейського Союзу, зокрема Договори, про ЄС вельми складна і тривала, події частіше розвиваються за іншим сценарієм: зміни вносяться не до засновницького договору Співтовариства, а в сам проект міжнародної угоди, щоб адаптувати його до вимог «конституції» ЄС.

     З деякими обмовками до сфери попереднього контролю Суду можна віднести ще декілька категорій справ (на практиці вони майже  або зовсім не зустрічаються):

     — справи про зняття імунітету з суддів і генеральних адвокатів. Відповідну ухвалу Суд може винести як за власною ініціативою, так і на підставі звернення зацікавлених держав-членів у разі здійснення членом Суду злочину або провини (ст. 3 Статути 2001 р.);

     — справи про зняття імунітету з майна Європейських співтовариств.

     Відповідно до ст. 1 протоколу «Про привілеї і імунітет» будівлі і приміщення Європейських співтовариств є недоторканними. Держави-члени, на території яких розташовано майно Співтовариств, зокрема грошові активи, можуть застосовувати до нього заходи примусового характеру (наприклад, конфіскацію) лише з дозволу Суду Європейських співтовариств, отриманого завчасно;

     — перевірка законності процедури залучення держав-членів до відповідальності за порушення загальних принципів конституційного ладу (п. «е» ст. 46 Договорів про Європейський Союз в редакції Ніццкого договору).

     Виходячи  з вищепереліченого  можна зробити  висновок, що Суд ЄС наділений досить широкими різноплановими повноваженнями, тобто він здійснює функції, характерні для конституційного, адміністративного, цивільного, арбітражного суду.  Крім того  Суд виступає і як консультативний орган, висновку якого додається особлива юридична сила.

     Чинні нормативно-правові акти порівняно  детально - регламентують розмежування юрисдикції між Судом ЄС і Судом  першої інстанції. Переважаючою в цій області тенденцією є розширення компетенції Суду першої інстанції. У винятковому веденні Суду ЄС залишаються всі справи непрямої юрисдикції, рішення по преюдиціальних питаннях і висновки по питаннях тлумачення і відповідності, які Суд дає по запиту інститутів Союзу або держав-членів. Нагадаємо, що в цьому випадку висновки Суду носять обов'язковий характер. До виняткового ведення Суду ЄС відносяться також поділа, сторонами в яких виступають держави — члени ЄС, інститути Союзу або держави і інститути Союзу.

     До  юрисдикції Суду першої інстанції (далі СПІ) відносяться розгляд трудових суперечок, який передбачений ст. 236 Договорів, що засновував Європейське Співтовариство. Він же розглядає справи, що відносяться до заперечування вирішень Ради, що виконує функції . Вищого керівного органу, з боку приватних осіб, а також спори, що стосуються приватнопідприємницької діяльності. СПІ розглядає позови, що пред'являються приватними особами проти інститутів Співтовариств на підставі ст. 230, відносяться до контролю за законністю і заперечування нормативно-правових актів, прийнятих інститутами ЄС. До юрисдикції СПІ відноситься дозвіл справ по ст. 232 Договори, що фундирували Європейське Співтовариство, що передбачає можливість пред'явлення позову про бездіяльність у зв'язку з невиконанням зобов'язань інститутами Співтовариств щодо видання ними акту, рекомендації або висновку, передбачених засновницьким договором. СПІ розглядає також позови по ст. 235 Договорів, що засновував Європейське Співтовариство, пов'язані з відшкодуванням шкоди і передбачені, зокрема, ст. 288 цього ж Договору.

     Істотне розширення юрисдикції СПІ було здійснено вирішенням Ради 93/350 від 8 червня 1993 р. Була розширена можливість розгляду в СПІ позовів про анулювання; позовів, пов'язаних з договірною і позадоговірною відповідальністю; позовів про бездіяльність, вчинених приватними особами; а також позовів, пов'язаних з боротьбою проти демпінгу або порушенням правил торгівлі.

     Договір, що засновував Європейське Співтовариство, підтверджуючи на рівні засновницького акту існування СПІ, передбачає можливість подальшого розширення його юрисдикції на основі одноголосного вирішення Ради за пропозицією Суду ЄС і після консультації з Парламентом і Комісією (ст. 225 Договорів). Та ж стаття Договору про ЄС спеціально обумовлює, що справи, що розглядаються в преюдиціальному порядку, не можуть входити в юрисдикцію СПІ. Слідує, очевидно, додати, що у разі помилкового вибору інстанції для пред'явлення позову зацікавленою стороною помилка може бути виправлена безпосередньо судовою адміністрацією без розгляду справи по суті Судом ЄС або СПІ. В основному такі питання вирішуються на рівні грефье.

РОЗДІЛ 4 ПРОЦЕДУРА СУДОЧИНСТВА

     Суд — орган Співтовариств і Союзу, що постійно діє. Його діяльність здійснюється у формі розгляду і рішення справ, це припускає не тільки колективну участь суддів в роботі пленуму або палати, але також індивідуальну підготовку доповіді/висновку суддею-доповідачем і генеральним адвокатом, призначеним на конкретну справу.

     Число суддів, що беруть участь в розгляді справи, завжди має бути непарним, а рішення ухвалюються більшістю голосів (результати голосування не розголошуються).

     Як  і в інших органах, для Суду діє вимога про кворум, тобто мінімальній  кількості присутніх суддів, при якій Суд правомочний виносити ухвалу. Кворум складає 9 чоловік для пленуму (з 15), 3 людини для палат у складі трьох або п'яти суддів і 5 чоловік для палати з 7 суддів. Нарешті, для Великої палати, яка створена після набуття чинності Ніццкого договору і нового Статуту, необхідна присутність щонайменше 9 з 11 її членів (ст. 17 Статуту 2001 р.).

     Розгляд справ в Суді складається з  двох стадій: письмового і усного виробництва  при провідній ролі першого (ст. 20 Статуту 2001 р.). Основний зміст першої стадії — це обмін процесуальними документами між сторонами: позовна заява, меморандум відповідача, «репліка» позивача і відповідна репліка відповідача (франц. duplique) й ін. — все у письмовій формі. Ці і інші документи прямують Секретареві Суду, який пересилає їх Голові і іншим суддям.

     Слід  зазначити, що, за загальним правилом, докази мають бути представлені вже  у момент подачі позову або, принаймні, повинно бути вказано, які докази має намір представити сторона. Те ж саме, в принципі, відноситься  і до відповідача. По зверненню сторін і третіх осіб або за власною ініціативою Суд має право викликати і допитувати свідків, призначати експертизу, збирати інші докази.

     Усна  процедура починається після  підготовки відповідальним суддею (суддею-доповідачем) своєї доповіді. Суд (пленум або палата) заслуховують представників сторін і третіх осіб (і ті, і інші завжди повинні діяти через представників — агентів, радників або адвокатів) - Стадія усного розгляду завершується оголошенням висновку генерального адвоката, після чого судді прямують в дорадчу кімнату.

     Процесуальні  правила судочинства в Суді ЄС і Суді першої інстанції (далі СПІ) передбачені у загальних рисах Статутом Суду і детально регулюються Процесуальним регламентом.

     Відкриття справи починається з подачі позовної заяви. Позовна заява повинна в обов'язковому порядку включати повне найменування і постійне місце перебування позивача; також вказзання сторони, проти якої направлений позов; визначення предмету суперечки і сумарний опис причин, що його викликали; виводи, до яких приходить позивач, а також перелік доказів, якщо вони мають місце. Всі необхідні додаткові процесуальні документи, зокрема свідоцтва і інші акти, включаються в справу, що додається до позовної заяви. Якщо позивачем є приватна особа, вона призначає адвоката або спеціального представника, якому доручає ведення справи. Якщо позивачем виступає інститут ЄС, як, втім, і в тому випадку, якщо він є відповідачем, його представником виступає ex officio відповідна юридична служба.

     Прийняття справи до розгляду супроводжується вказівкою інстанції, яка розглядає справу по суті. Розгляд справ преюдиціального порядку і суперечок між державами-членами і інститутами в обов'язковому порядку передається пленуму Суду ЄС. На пленарні засідання виносяться також справи, в яких привілейовані позивачі (держави-члени і інститути) є одній із сторін, особливо в тому випадку, якщо така вимога заявлена безпосередньо державою-членом або інститутом ЄС. Решта всіх справ розглядається палатами.

     Процедура розгляду справ в Суді складається, як правило, з двох стадій. Перша — письмова стадія включає обмін документами і заявами між сторонами, що сперечаються. На цій стадії Суд може запрошувати додаткову документацію і висновок експертів. Справа ведеться з боку Суду суддя-доповідач, що спеціально призначається, або його заступник. Узагальнену оцінку справи готує спеціально призначений для його вивчення генеральний адвокат (останнє правило не відноситься до СПІ, в якому інститут генеральних адвокатів відсутній). Усна стадія включає виклад справи і претензій зацікавленими сторонами, яке може супроводитися питаннями з боку суддів, що адресуються адвокатам або представникам сторін, що сперечаються. Відповідно до поправок, внесених до Процесуального регламенту, Суд може, за умови згоди сторін, що сперечаються, ухвалити рішення щодо незастосування усної стадії розгляду справи. У будь-якому випадку Суд фіксує і строго контролює терміни, передбачені для письмової і усної стадії розгляду справи, а також терміни представлення необхідних документів і свідоцтв.Мова, використовувана в ході розгляду справи, може бути будь-яким з офіційних мов ЄС. За загальним правилом це мова сторони, що захищається. При розгляді справ в преюдиціальному порядку таким є мова національного суду, що поводиться з відповідним запитом. На цїй ж мові виноситься і ухвала.Сторони мають бути представлені на всіх стадіях розгляду справи. Суд має право запрошувати представлення ними додаткових відомостей або документів, при необхідності він може запрошувати свідків і експертів, а також виїжджати безпосередньо на місце. Вживання подібних заходів залежить від розсуду Суду. Практика показує, що найчастіше до таких заходів, як запрошення свідків і експертів, вдається СПІ, особливо при розгляді справ, зв'язаних із застосуванням права конкуренції.¹

________________________________________

¹ Право Європейського Союзу: Підручник для Вузів / Під ред. С.Ю. Кашкина. – М.: Юріст', 2003. – 925 с 

     Процесуальні  правила, що діють, передбачають можливість вступу до справи третіх осіб, як на стороні  позивача, так і на стороні відповідача, якщо вони можуть довести або підтвердити свій прямий інтерес в даній справі. Подібна заява про вступ до справи може мати місце не пізніше ніж за три місяці з дня публікації в "Журналь офисьель" сповіщення про даний позов. Прийнятність такого роду заяви про вступ до справи визначається самим Судом.

     Будь-яка  із сторін у справі може просити  Суд винести ухвалу про ухвалення  засобів по забезпеченню позову, які, не передрішає рішення по суті, повинні попередити настання непоправних наслідків, що завдають збитку однієї із сторін. Такого роду тимчасові заходи здійснюються на основі визначення Суду. Схожим є також прохання будь-якій із зацікавлених сторін про тимчасове припинення виконання акту, оскаржуваного зацікавленими сторонами. Ухвала з цього питання також виноситься Судом у формі визначення. Найчастіше вони зустрічаються в практиці СПІ.

     Ухвала  по суті даної справи виноситься Судом (пленумом або палатою) в закритому  порядку. Тайна дорадчої кімнати  — одне з абсолютних правил судочинства. Розголошування таємниці дорадчої кімнати складає серйозне правопорушення, що спричиняє за собою можливість застосування адміністративних санкцій аж до зняття з посади судді. Вирішення Суду ЄС є остаточним і оскарженню не підлягає. Рішення СПІ можуть бути оскаржені в касаційному порядку до Суду ЄС протягом двох місяців після ухвалення рішення Судом першої інстанції. Правом оскарження володіє кожна із сторін, що сперечаються, а також треті особи, які можуть підтвердити нанесення ним безпосередньо збитку ухваленим рішенням.

     Подача  касаційної скарги не припиняє виконання  рішення. Якщо особа, що подала касаційну  скаргу, вважає за потрібне припинення виконання рішення, воно може просити про це Суд ЄС, який виносить відповідне рішення. При оскарженні Суд ЄС розглядає тільки питання права. Підставами для оскарження можуть служити відсутність компетенції у СПІ, процесуальні порушення, що завдали збитку інтересам позивача, а також порушення матеріального права ЄС. Суд ЄС в своїх рішеннях по конкретних справах уточнив, зокрема, що при оскарженні рішень СПІ недостатньо відтворити ту аргументацію, яка вже мала місце в ході розгляду справи в Суді першої інстанції. Суд ЄС вказав також, що оскарження не може грунтуватися на заперечуванні оцінки Судом першої інстанції фактичних обставин справи. Навпаки, Суд в своїх рішеннях сформулював або уточнив ще одну підставу для принесення скарги, визнавши як  недостатню мотивованість рішення СПІ.