Страхування

 

 

7. Функції соціального страхування

Соціальне страхування  покликане виконувати такі функції:

- формування грошових  фондів, з яких покриваються затрати,  пов’язані з утриманням непрацездатних  та осіб, що, з огляду на обставини, не беруть участі в трудовому процесі;

- забезпечення певною  мірою чисельності та структури  трудових ресурсів;

- скорочення розриву  в рівнях матеріального забезпечення  працюючих та непрацюючих громадян;

- сприяння вирівнюванню життєвого рівня різних соціальних груп населення, не залучених до трудового процесу.

 Система соціального страхування складається з двох видів:

- перший пов’язаний  з відновленням та збереженням  працездатності працівників; 

- другий має гарантувати матеріальне забезпечення громадянам, котрі втратили працездатність або не мали її.

 Матеріальною основою  для виконання цих завдань  виступають певні фонди з характерними  для них напрямами використання  коштів.

 Призначення страхування  та його суспільна сутність найповніше проявляється в його функціях. Виділяють такі функції:

- розподільчу, яка  в страхуванні виявляється в  формі попередження, відновлення, ощадну та контролюючу;

- попереджувальна функція  дозволяє здійснювати досить  широку систему профілактичних заходів, інвестувати кошти страхових фондів відповідно до програми, державні цінні папери тощо;

- відновлювальна функція  дозволяє повністю або частково  відшкодувати втрати внаслідок  страхового випадку, виплатити  обумовлену законодавством або  договором грошову суму;

- ощадна функція дозволяє  акумулювати грошові кошти за  їхнім цільовим призначенням  використання;

- контролююча функція  обумовлює надходження коштів  страхового фонду на суворо  визначені цілі, в певних випадках  і певному колу суб'єктів.

 Функції страхових  фондів:

- керівництво та управління  окремими видами загальнообов'язкового  державного соціального страхування; 

- справляння збору  та акумуляції страхових внесків; 

- контроль за використанням  коштів;

- забезпечення фінансування  виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням;

- інші функції, визначені  статутами. 

 Усі застраховані  громадяни є членами відповідних  страхових фондів залежно від  виду соціального страхування.  Управління страховими фондами  здійснюється на паритетній основі державою та представниками суб'єктів соціального страхування.

 Учасниками процесу  в сфері соціального страхування  є держава, страховики та страхувальники. Держава розробляє й приймає  законодавство з питань соціального  страхування. Страховики, якими є фонди соціального страхування, контролюють його виконання. Страхувальники, в ролі яких виступають роботодавці, а в окремих питаннях і застраховані особи, виконують покладені на них обов'язки й несуть відповідальність.

 

 

8. Державне регулювання страхової діяльності

Правове забезпечення страхування  становлять ухвалювані законодавчі  та нормативні акти, що регулюють страхову діяльність як у цілому, так і  за окремими її напрямками.

Система правового регулювання  страхової діяльності містить норми, визначені:

• Конституцією України;
• міжнародними угодами, які підписала й ратифікувала Україна;
• Цивільним кодексом України;
• Законами та постановами Верховної Ради України;
• Указами та розпорядженнями Президента України;
• декретами, постановами та розпорядженнями Уряду України;
• нормативними актами (інструкції, методики, положення, накази), котрі ухвалено міністерствами, відомствами, центральними органами виконавчої влади та зареєстровано в Міністерстві юстиції України;
• нормативними актами органу, який згідно із законодавством України здійснює нагляд за страховою діяльністю;
• нормативними актами органів місцевої виконавчої влади у випадках, коли окремі питання регулювання страхової діяльності було делеговано цим органам за рішенням Президента або Уряду України;
• окремими нормативними актами колишнього Радянського Союзу та УРСР, які не було відмінено законодавством незалежної України.

 

Конституція України, ухвалена 28 червня 1996 року, визначила, що виключно законами України встановлюються засади створення й функціонування фінансового ринку (стаття 92), а Кабінет Міністрів України забезпечує здійснення фінансової політики (стаття 116). Отже, Конституція України встановила загальні норми правового регулювання фінансової політики, однією зі складових якої є забезпечення розрахунку страхової справи.

 Законодавче регулювання  страхової діяльності в Україні  має певну історичну специфіку,  яка відчутно позначається на  всій системі правового забезпечення.

 У колишньому Радянському  Союзі не було базового закону, який регулював би порядок здійснення страхової діяльності. Оскільки страхову діяльність здійснювали виключно установи Держстраху та Індержстраху, що не мали повністю самостійного статусу, то не було потреби визначати законодавчі норми стосовно прав та обов’язків цих суб’єктів. Окремі аспекти страхової діяльності регулювалися Постановами ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР, нормативними документами Держстраху СРСР та Укрдержстраху.

 Протягом 1992—1993 років  у більшості незалежних держав, котрі утворилися після розпаду  колишнього СРСР, було ухвалено законодавчі акти з питань страхування.

 Улітку 1992 року Укрдержстрах  за участю провідних страхових  компаній, утворених у період 1990—1992 років, подав до Кабінету Міністрів  України перший проект Закону  «Про страхування», спрямований  на узгодження позицій кількох причетних до страхової справи міністерств і відомств. У грудні 1992 року цей проект після узгодження повторно було внесено на розгляд Кабінету Міністрів України. Оскільки згідно з рішенням Верховної Ради України в цей період Уряд дістав право видавати декрети, які мали статус законів, зазначений проект було прийнято як декрет у травні 1993 року.

 Декрет Кабінету  Міністрів України «Про страхування»  став фактично першим базовим  законодавчим актом, який забезпечив  системне правове регулювання страхової діяльності. Цей Декрет визначив базові терміни й поняття, пов’язані зі страховою діяльністю (ринком страхових послуг).

 Декрет «Про страхування»  міг розглядатися лише як проміжний  законодавчий акт. Головний його  недолік полягав у тому, що тут було зроблено спробу поєднати суперечливі положення: з одного боку, «держстрахові» принципи здійснення страхової діяльності, що базувалися на планово-адміністративній економіці, а з іншого — принципи страхування в умовах ринку. Наприклад, Декрет передбачав здійснення страхових виплат за рахунок страхових резервів, що відповідало ринковим принципам, не визначаючи фінансового механізму формування цих резервів, і суто адміністративно обмежував перераховування до резервів 50 % страхових платежів. Окрім того, Декрет надліберально забороняв державі втручатися в діяльність страхових організацій, а водночас визначав державний орган, відповідальний за стан розвитку страхового ринку. І таких суперечностей було немало.

 Отже, з розвитком  ринкової економіки в Україні постала потреба ухвалити новий законодавчий акт, який повністю врегульовував би як понятійний апарат, так і порядок здійснення страхової діяльності (давно застосовуваний у розвинених країнах).

6 березня 1996 року Верховна  Рада України ухвалила Закон  України «Про страхування» (далі — Закон), до якого 4.10.2001 р. Верховною Радою внесено зміни та доповнення. Він є головним законодавчим актом у цій галузі в нашій державі.

 Закон України «Про  страхування» має 5 основних розділів.

 У першому розділі  встановлюється головний понятійно-термінологічний апарат: визначаються такі базові поняття, як страхування, страховики, страхувальники, об’єкти і види страхування, форми страхування, страхові ризики і страхові випадки, страхова сума, страхове відшкодування, страхові платежі і тарифи, співстрахування, перестрахування, об’єднання страховиків, страхові агенти та страхові брокери і деякі інші.

 Центральне місце  в цьому розділі посідають  норми, що визначають вимоги  до страховика під час його  створення та реєстрації, а також порядок здійснення обов’язкового страхування. Зокрема, цим Законом в Україні встановлюється особливий механізм, коли види обов’язкового страхування можуть визначатися лише цим Законом, а не іншими законодавчими актами.При цьому Кабінетові Міністрів України надається право регулювати порядок проведення кожного виду обов’язкового страхування за умови, що цей вид передбачено Законом.

Другий розділ Закону регулює порядок проведення страхування: визначає вимоги до договорів та правил страхування й відповідної валюти, установлює обов’язки страховиків і страхувальників у кожній конкретній ситуації. Важливість законодавчих норм, передбачених цим розділом, полягає в тому, що вони з максимальною повнотою відбивають особливості договірних відносин, прав та обов’язків сторін у сфері страхування. Фактично конкретизуються загальні норми цивільного права у цій сфері.

Третій розділ визначає умови забезпечення платоспроможності  страховиків і має дуже важливе  значення. Саме тут подається фінансовий механізм здійснення страхової діяльності, установлюються певні обмеження щодо можливості прийняття зобов’язань і визначаються загальні принципи аудиту страховика. Важливими статтями цього розділу є ті, де йдеться про порядок формування та види страхових резервів як технічних, так і зі страхування життя. Ряд статей регулює питання, що стосуються створення гарантійних фондів, порядку обліку та звітності.

Четвертий розділ визначає принципи державного нагляду за страховою  діяльністю. Цим розділом визначено  орган, що здійснює державний нагляд за страховою діяльністю (зараз цю роботу виконує Міністерство фінансів України), і встановлено його права та функції. У цьому розділі наведено порядок ліцензування страхової діяльності, що забезпечує правове регулювання роботи страховиків на страховому ринку. Закон конкретизує, зокрема, особливості ліквідації, реорганізації та санації страховиків, що дає змогу контролювати їх після того, як вони припинять свою діяльність.

 Завершальний, п’ятий, розділ передбачає регулювання  таких загальних моментів, як урахування міжнародного права, порядок та етапи застосування певних норм і т. ін.

 Коли Закон було  прийнято, Уряд упровадив низку  підзаконних актів, зокрема постанов  і розпоряджень, що регулюють  окремі питання здійснення страхової  діяльності.

 Так, окремою постановою Уряду визначено порядок регулювання системи перестрахування в Україні. Зокрема, передбачається, що страховик, перестраховуючи в нерезидента свої зобов’язання, має зважати на певні обмеження, а саме: він може здійснювати таке перестрахування лише за наявності в нерезидента ліцензії від свого вітчизняного органу страхового нагляду, за відсутності порушень протягом певного часу та в разі виконання низки інших вимог.

 Прийнято також  постанову Уряду стосовно правового  регулювання діяльності посередників — брокерів та агентів на страховому ринку. Насамперед передбачаються певні вимоги щодо реєстрації брокерів, обмеження діяльності посередників, зокрема щодо можливості прийому коштів страхувальника на власний рахунок, термінів укладання договору страхування з боку посередників, деяких інших моментів.

 Окремою постановою  Уряду визначено особливості  функціонування товариств взаємного  страхування.

 Постановами Уряду  регулюється порядок здійснення  кожного виду обов’язкового страхування.  Окремою постановою визначаються граничні розміри витрат на ведення справи в разі здійснення обов’язкового страхування, а також регулюються питання щодо створення державних і національних страхових компаній та обов’язкових об’єднань страховиків.

 Розпорядженнями Уряду  подаються окремі доручення щодо проведення експериментів у галузі страхування. З допомогою розпоряджень можуть вирішуватися й окремі питання регулювання тарифів, умов договорів тощо, коли це не суперечить законам України.

 Нормативними актами  міністерств і відомств — інструкціями, положеннями, методиками, наказами, що реєструються в Міністерстві юстиції, деталізуються ті чи інші законодавчі норми. Це передусім стосується тих питань, які належать до сфери регулювання кількох відомств. Наприклад, такими актами регулюється порядок ведення бухгалтерської та статистичної звітності страховиків, здійснення з боку митних або правоохоронних органів спільного фінансового та страхового нагляду. Іноді такими актами затверджуються методики розрахунку страхових тарифів. Спільними актами встановлюється й порядок реєстрації страховиків у системі різних відомств.

 Нормативні акти, що  їх видає орган, уповноважений  здійснювати контроль за страховою  діяльністю, є обов’язковими для  страховиків. Цими актами (наказами, розпорядженнями, рішеннями колегії) установлюються, по-перше, інструкції та методики щодо здійснення окремих видів діяльності; по-друге, заходи впливу на страховиків за виявлені порушення — приписи, зупинки, обмеження та відкликання ліцензії; по-третє, вимоги до звітності й обліку; по-четверте, порядок реєстрації, ліцензування, вилучення з реєстру, ліквідації та реорганізації; по-п’яте, порядок здійснення навчання, підготовки та перепідготовки кадрів для страхового ринку.