Загальна характеристика інтелектуальної власності в галузі комп’ютигу і її правового регулювання

Авторські права (copyright) поширюються на будь-які творчі витвори незалежно від форми, призначення і переваг витвору (лекції, доклади, статті, брошури, книги, технічні описи, інструкції по експлуатації, ілюстрації довільного вигляду, малюнки, плакати, фотографії і т.п.). Ці права означають, що без згоди автора чи його правонаступників ніхто не може ні в якому вигляді відтворювати або тим чи іншим способом використовувати охоронювані правом об’єкти. Авторські права охороняються національними законами, а на міжнародному рівні – Бернською конференцією 1886 року і Всесвітньою конвенцією 1952 року.

Наряду з патентними ліцензіями існують і безпатентні ліцензії на ноу-хау (know-how) – непатентовані науково-технічні досягнення і виробничий досвід конфіденційного характеру – власник яких володіє природною монополією на відміну від власника запатентованого об’єкту. Вперше цей термін був вжитий в США. В буквальному перекладі з англійської мови він означає “знати як” або “знати, як це зробити”. Першопочатково в ліцензійні угоди включались умови, що передбачали передачу покупцю технічних знань і досвіду як виробничих секретів продавця, необхідних для реалізації права на використання винаходу. Однак з розвитком техніки значення передачі цієї інформації стало таки великим, що ноу-хау перетворилось в самостійний об’єкт ліцензійних угод. В одних випадках ноу-хау – це фактичний винахід, який навмисно зберігається в таємниці і не патентується, чи являється елементом винаходу, не включеним в описання, в інших – воно безпосередньо пов’язане з винаходом, але саме по собі не патентоспроможне, оскільки не відповідає вимогам, встановленим законодавством. Наприклад, програмно-математичне  забезпечення для персональних комп’ютерів було і залишається не патентоспроможним, як і будь-які математичні формули, алгоритми і т.п. На відміну від запатентованого винаходу ноу-хау  не користується особливою правовою охороною,  тому найкращою формою захисту подібних знань є комерційна таємниця.

Ноу-хау можуть включати в себе: предмети – зразки виробів, незапатентовані  промислові зразки, машини, прилади, запасні  частини, інструменти, приспособлення і т.д.; технічну документацію – формули, розрахунки, креслення, схеми, незапатентовані  винаходи і т.д.; інструкції – пояснення, що стосуються конструкції виробництва  чи застосування виробів, процесу виробництва, виробничих навиків, практичних порад, а також дані про організацію  роботи та допомога у вирішенні економічних  питань. Таким чином, поняття ноу-хау  є достатньо широким, воно охоплює  все можливу технічну та іншу інформацію, необхідну насамперед для виробництва  будь-якого виробу і представляє  собою визначену економічну цінність.

В міжнародній практиці найбільш часто  зустрічаються патентні ліцензії з  одночасною передачею ноу-хау і  наданням технічної допомоги в налагодженні виробництва. Друге місце займають ліцензії на ноу-хау і тільки третє  – чисто патентні ліцензії, що не передбачають передачі ноу-хау. Частково це пояснюється тим, що за сучасного  рівня розвитку техніки освоєння більшої частини винаходів без  представлення ноу-хау, тобто досвіду  і знань, які має у своєму розпорядженні  фірма-продавець, або взагалі неможливе, або веде до непотрібних затрат засобів  і часу, тому ноу-хау являються  основним об’єктом не тільки ліцензій, але і інших форм передачі технології.

Самостійною формою ліцензійних угод є контракти на використання товарних знаків – франчайзинг (franchising), які передбачають представлення прав на використання торгової марки чи фірмової назви, а також надання послуг по технічній допомозі, підвищенні кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і управління. Розміри платежів по цих контрактах коливаються від 1,5 до 12% сумарних річних продаж. Відмінною рисою франчайзингу є сегментування ринку задля запобігання конкуренції між його окремими отримувачами. Операції по франчайзингу проводяться, як правило, між крупними компаніями і дрібними фірмами або приватними особами, переважно тільки новачками в бізнесі. На сьогоднішній день франчайзинг широко застосовується в міжнародних економічних відносинах. В США, де франчайзинг з’явився вперше і отримав широке розповсюдження, ці угоди поділяють на три види:

- франчайзинг продукту і торгової  марки (product and trademark franchising), який передбачає  реалізації товарів головної  компанії дилером виключно під її товарним знаком. В цьому випадку дилер спеціалізується на продукції даної компанії, що характерно для продажу бензину, автомобілів, безалкогольних напоїв;

- комплексний франчайзинг (business format franchising), який передбачає представлення  дилеру головною компанією права  на використання товарного знаку,  розробку маркетингової стратегії  і технології бізнесу, підготовку  інструкцій по експлуатації, контроль  якості продукції. Такий вид  угод поширений в сфері ресторанного  бізнесу, рейтингу та ін.;

- роздрібний франчайзинг (retail franchising), який практикується при продажі  будівельних матеріалів, умеблювання,  побутової апаратури і ін.

В міжнародній практиці використовуються два перших види угод. Особливо широко використовують франчайзинг американські фірми. Приймаючі країни отримують  чималу вигоду від франчайзингу, так  як вони мають змогу надбати управлінського досвіду і технічних знань. В  той же час вигоду отримує і  франчайзер, оскільки у нього виникає  можливість контролювати ринок даних  країн з мінімальними капітальними затратами.

Наступні форми технологічного обміну не є надто розповсюдженими, але їх варто відмітити заради прослідкування механізму передачі технології (чи ноу-хау) в них. Ці форми  в спеціальній літературі часто  називають новими формами інвестицій, або неакціонерними формами транснаціонального капіталу.

Найбільш простою з таких  форм є укладення субконтракту (subcontracts), суть яких полягає в тому, що крупні іноземні фірми дають замовлення невеликим місцевим фірмам (переважно  в країнах, що розвиваються) на виробництво  деталей чи кінцевої продукції. В  обмін на гарантований місцевому  виробнику збут його продукції по узгодженим цінам іноземна компанія встановлює виробничі стандарти  через передачу ноу-хау. Модернізацію обладнання та інше, а надалі жорстко  контролює якість продукції. Якщо випускається готова продукція. То вона реалізується під товарним знаком іноземної фірми.

Контракти “продакшн шерінг” (production-sharing) застосовуються в основному в  нафтовій промисловості. Відповідно до такого контракту іноземна компанія здійснює, наприклад, в країні, що розвивається розвідку запасів нафти. Якщо запаси достатні для комерційної експлуатації, компанія надає обладнання, ноу-хау, необхідний персонал, отримуючи за це фіксовану частину продукції. Частина добутої нафти (20-40%) призначена для відшкодування витрат іноземної  компанії на геологічно-розвідувальні  роботи і організацію добування  нафти, інша частина являє собою  фактичний прибуток, який пропорційно  розподіляється між іноземною компанією  та державою.

Можливий також варіант контракту  “на обслуговування” (service contract). За яким іноземна компанія займається тільки розвідувальними роботами і виконує свої обов’язки до моменту знаходження нафти. Існує два типи таких контрактів. До перших відносяться ті, в за умовами яких експлуатаційний ризик несе іноземна компанія, а всі витрати на експлуатацію – держава. Контракти другого типу поширені в країнах зі значними запасами нафти і необхідними фінансовими ресурсами. В цих випадках за експлуатаційний ризик відповідає правління держави, а іноземна компанія за свої послуги отримує фіксовану винагороду, а також право закупки визначеної долі нафти, але без скидки.

Відповідно до контрактів на управління (management contracts) оперативний контроль за діяльністю підприємства, який здійснювався представником власника підприємства, передається іншому підприємству. Іноземна фірма визначає найважливіші напрямки діяльності підприємства. Контракти  на управління заключається, в основному, до будівництва підприємства. В такому випадку фірма-менеджер здійснює загальний  нагляд за будівництвом, вибирає підрядників  і субпідрядників. Найчастіше контракти  на управління укладаються одночасно  з ліцензійними угодами. Оплата за управлінські послуги може приймати найрізноманітніші  форми, наприклад, виплата визначеного  проценту від об’ємів продажі  продукції чи прибутку.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного обміну технологіями є інжиніринг, котрий представляє сукупність видів діяльності, направлених на оптимізацію інвестицій або ж мінімізацію затрат, пов’язаних з реалізацією проектів різного призначення. Інжиніринг – це послуги по використанню технологічних та інших науково-технічних розробок. В цьому заключається його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об’єктом купівлі-продажу є сама технологія. Ціни на експортні інжинірингові послуги переважно вищі від внутрішніх на 40-50% для імпортерів в промислово розвинутих країнах і вдвічі для імпортерів в країнах, що розвиваються. Така цінова політика пояснюється, з однієї сторони, підвищеним попитом на інжинірингові послуги в країнах, що розвиваються, а з іншої – фактичною монополією на представлення цих послуг зі сторони промислово розвинутих країн. Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, а їхніми основними суперниками вважаються фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших розвинутих країн.

Як  відомо, друга половина двадцятого століття характеризується нарощуванням постіндустріальних тенденцій в  економіках провідних країн світу. Тому теоретики постіндустріалізму змушені були перевести осмислення одного з основоположних тезисів  цієї метатеорії (про провідну роль цих знань в економічних і  суспільних відносинах інформаційного суспільства) в практичне здійснення.

Шлях цей виявився непростим. Одна справа роздумувати про цінність знань, спостерігати тенденції, аналізувати  факти, а зовсім інша - запропонувати  їх економічне вираження, озброївши  керівника практичним інструментарієм  для ефективного управління цим  основним нематеріальним ресурсом. Для  цього потребувалось кардинально  змінити методологічну парадигму  економічного мислення, частково по-новому переосмислити такі поняття, як вартість, капітал і власність.

Етапною в цьому відношенні стала книга  Тайчічі Сакайя "Вартість, що створюється  знаннями, або Історія майбутнього", котра вийшла в Японії в 1985 році. Її автор в кінці 60х - на початку 70х  років був одним з розробників  стратегії проникнення японських  товарів на зовнішні ринки. Він один з перших поєднав два поняття - "вартість" і "знання", поєднавши  ієрогліфи "chi"(знання) і "kah"(вартість). Через десяток років американські видавництва, у яких публікувалась  його книга, переклали це поняття  як "knowledge-value" - "цінність, втілена  в знання, породжена знаннями" ( у літературному перекладі це звучить як "вартість, що створюється  знаннями"[5; c.46].

Розглядаючи революцію вартості (knowledge-value revolution), яка створюється знаннями, Т. Сакайя мав на увазі, що у сучасних умовах традиційні фактори виробництва уже не визначають ту цінність, яку споживачі признають за тим чи іншим продуктом. Таким чином, економіка перетворюється в систему, що функціонує на основі обміну знаннями і їхньої взаємної оцінки. В такій системі особливого значення у взаємовідносинах з споживачами набувають питання іміджу та реклами. Споживача необхідно впевнити у тому, що продукція є результатом злиття  знань та найновіших інформаційних технологій. Не виключено, що у майбутньому складеться ситуація, за якої продукція буде насичена знаннями в набагато більшій мірі, ніж цього потребують її функції, лише тільки формування враження про більш високий рівень втіленого в ній інтелектуального потенціалу. Годинники, фотокамери, персональні комп’ютери будуть мати функції, які покупець навряд чи застосовуватиме або яких він потребує не дуже часто. “Споживчий культ знань”, як і будь-який інший продукт масової культури, має досить віддалене відношення до суті процесів, що відбуваються в даний час. Більш важливим для менеджменту є осмислення внутрішньофірмової цінності знання. Навчившись керувати цим ресурсом, можна отримати стратегічну перемогу в динамічному ринковому середовищі.

Охорона прав на винаходи, промислові зразки і  товарні знаки – це предмет  активного міжнародного регулювання. Основною міжнародною угодою в цій  галузі є Паризька конвенція по охороні  промислової власності. Перша редакція цієї конвенції була підписана одинадцятьма країнами в Парижі в 1883 році. Надалі Конвенція неодноразово переглядалась  і доповнювалась. В країнах-учасниках  Паризька конвенція діє під різними  редакціями в залежності від того, який з її текстів був ратифікований  країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз по охороні промислової власності (також відомий як Паризький союз).

На  даний момент найбільший вклад у  регулювання патентного права у  Європі внесла Європейська патентна організація (ЄПО). Європейська патентна організація (European Patent Organization, EPO) була створена на основі Конвенції по видачу європейських патентів, підписаній в 1973 році і ратифікованій в 1977 році. Штаб-квартира ЄПО знаходиться в Мюнхені (Німеччина), в Гаазі (Нідерланди) – місцеве  відділення, в Відні (Австрія) і в  Берліні (Німеччина) – бюро. Європейська  патентна система основана на активному  співробітництві Європейського  патентного відомства з національними  відомствами країн-контрагентів і  передбачає узгодження національного  патентного права з Конвенцією про  видачу європейських патентів.

Європейський  патент надає його власнику патентний  захист протягом двадцяти років, так, як і національний патент в деяких або  ж у всіх країнах, між якими  проводиться до мовлення. Європейські  патенти можуть видаватися згідно міжнародної  заявки, поданої у відповідності  з Договором про патентну кооперацію. Підписана в 1989 році дванадцятьма країнами-членами  Європейського союзу угода про  патенти ЄС не ратифікована ще й  по сьогоднішній день.