Значення реформ Солона для розвитку Афінської держави

    ЗМІСТ.

    ВСТУП.

РОЗДІЛ  І.  АФІНСЬКА ДЕРЖАВА  В УМОВАХ РЕФОРМ СОЛОНА.

1.1. Суспільно-політичний лад Аттики до початку перетворень Солона.

1.2. Сутність  та значення реформ Солона.

РОЗДІЛ  ІІ. ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ ПІСЛЯ РЕФОРМАЦІЙНОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ СОЛОНА.

    2.1. Тиранія Пісістрата та Пісістратидів.

    2.2. Хід реформ Клісфена: здобутки  та прорахунки.

РОЗДІЛ  ІІІ. РОЗВИТОК АФІНСЬКОЇ  ДЕМОКРАТІЇ ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕРІКЛА.

3.1. Політична організація Афінської держави після нововведень Перікла.

    3.2. Оцінка Афінської демократії античними авторами.

    ВИСНОВКИ.

    СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

    ДОДАТКИ. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

    ВСТУП.

    Актуальність  теми. Проголошення Україною незалежності знаменувало собою водночас і початок інтенсивних пошуків нових світоглядних орієнтирів, у тому числі — і в контексті вироблення концепції національної  ідеї. Однією з основних тез, під знаком якої проходять ці пошуки, стала теза про європейськість України, про її належність до європейської цивілізації. Європейськість же визначається не стільки географічним розташуванням, скільки історико-культурними факторами: спільність історичної долі та схожість історичних альтернатив, що поставали перед європейськими народами на різних етапах їх розвитку; спільність чи схожість підґрунтя і, що не менш важливо, факторів, якими обумовлювалися в тій чи іншій мірі їх ментальні та культурні особливості. Серед іншого, європейськість проявляється й у ставленні до античної спадщини — звернення до надбань античної цивілізації є характерною ознакою чи не всіх європейських народів. Переосмислена з урахуванням національних традицій, історії, зрештою — менталітету, античність стала органічною складовою частиною середньовічної, нової та й новітньої Європи. Уже з огляду на ці обставини актуальність звернення до античності класичної, репрезентованої найповніше Афінами, не викликає сумніву. Шлях, який пройшли афіняни в ході становлення власної держави — через смути й тиранію, через релігійно-магічні, ірраціональні у своїй основі дійства і раціоналістичне осмислення природи громадянських конфліктів, зрештою, через напружену боротьбу, в ході якої утвердилися принципи суспільно-політичного компромісу,— все це зорієнтовує нас на вивчення афінського досвіду.

    Предметом наукової роботи є становище афінського суспільства в VІ-V ст. до н.е.

    Об’єктом дослідження є реформи Солона, Клісфена, Перікла та їх значення для подальшого розвитку афінської демократії і Греції вцілому.

    Мета  роботи полягає у комплексному дослідженні на основі віднайдених, зібраних, систематизованих і узагальнених матеріалів наукових праць та античної літератури проблем реформування афінського суспільства в VІ-V ст. до н.е.

    Досягнення  мети передбачає розв’язання наступних завдань:

• визначити суспільно-політичне становище грецького суспільства до початку реформ Солона;
• реконструювати соціальний конфлікт між демосом та аристократією в Афінах у VІ-V ст.. до н.е.;
• дати уявлення про зародження демократії в Афінах;
• проаналізувати зміст і сутність реформ Солона, Клісфена та Перікла, виділити значення реформ для подальшого розвитку не лише Афін але й всієї Греції.

    Хронологічні  рамки дослідження. Нижня межа співпадає із часом занепаду ахейської палацової цивілізації, коли розпочинається властивий полісний етап в історії, як Давньої Греції в цілому, так і в історії античних Афін. Обмеження верхньої хронологічної межі реформами Перікла обумовлене визначенням сутності перехідного періоду в еволюції афінського поліса, коли визначилися основні формаційні завдання внутрішньополітичної еволюції Афін.

    Стан  наукової розробки проблеми. Історія  Афінської держави знайшла своє відображення у багатьох джерелах. Найдокладніше вона представлена в роботах Аристотеля "Афінська політія" та "Політика". Про архаїчний період (VШ-VІ ст. до н.е.) коротко писали в своїх "Історіях" Геродот і Фукідід. Плутарх доніс до нас біографії легендарного аттичного царя Тесея та афінського законодавця Солона. Дійшли до нас і "Елегії" самого Солона, в яких він у поетичній формі описує становище в Аттиці напередодні реформ та їх суть. Збереглися також ряд написів (наприклад, напис 409-408 рр. до н.е., висічений на стелі і виставлений на афінській агорі), монети та інші археологічні джерела.

      На жаль, період реформ Перікла недостатньо висвітлений в історичних джерелах. Його діяльність не стала предметом дослідження відомих істориків: Геродота і Фукідіда. "Історія" Геродота закінчується 478р.до н.е., а Фукідід, присвятивши свою працю Пелопоннеській війні, дав лише невеликий екскурс в історію виникнення і розвитку афінської могутності в цей період. Незважаючи на стислість, ця праця є цінним свідченням історика-сучасника.

    Відомості про внутрішньополітичну ситуацію та історію цього часу містяться  в "Афінській політії" Аристотеля, який особливу увагу приділив опису  афінського державного устрою класичного періоду. З інших істориків слід назвати Діодора Сицилійського і Плутарха. Але короткі свідчення Діодора не завжди достовірні і разом з тим тенденційні, оскільки в їх основі лежать джерела, що передають олігархічні версії подій. З біографії Плутарха найбільше значення мали життєписи Кімона і Перікла, в яких міститься цінний матеріал як для характеристики особистості та діяльності цих видатних людей свого часу, так і епохи, до якої вони належали.

    Для історії Афін середини V ст. до н.е. велике значення мають твори грецьких драматургів - Есхіла, Софокла, Еврипіда. В їхніх трагедіях знайшли відображення політичні події того часу: політична боротьба в афінському суспільстві, суспільні рухи тогочасності.

    Серед епіграфічних матеріалів особливий  інтерес викликають написи, які містять  списки Форосу, що вносився союзниками в афінську скарбницю, договори Афін з союзними містами тощо.

    Аналіз  же історіографії дозволив нам дійти  висновку про важливість та актуальність цієї проблеми і для сучасної історичної науки. У двадцятому столітті проблема становлення та еволюції афінського поліса стає центральною для світового антикознавства і так чи інакше висвітлюється як у працях узагальнюючого характеру з історії Давньої Греції, так і в дослідженнях її окремих сторінок. Інтенсивно її розробляють французькі історики: Г. Глотц, Р. Мартен, К. Моссе.

    У пострадянській історичній науці проблема реформ Солона, Клісфена та Перікла, їх роль у становленні Афінської держави  на загальнотеоретичному рівні досліджувалася: Ю. В. Андреєвим, О. І. Зайцевим, Г. Л. Кошеленком, Е. Д. Фроловим, В. П. Яйленком, окремі аспекти його становлення та еволюції  — Л. М. Глускіною, Г. Т. Залюбовіною, Л. П. Маринович, В. М. Строгецьким, І. Є. Суриковим, І. А. Шишовою та іншими.

    Структура роботи визначається метою та завданями дослідження, побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається з вступу, трьох розділів, кожен розділ поділяється на два параграфи, висновків, списку літератури та джерел, додатків. Бібліографія дослідження складає двадцять одну позицію.

    Практична цінність полягає у можливості застосування фактологічного та концептуального матеріалу роботи викладачами вузів при підготовці лекційних та практичних занять з курсу «Історія Стародавнього світу». Результати дослідження можуть бути використані при підготовці спецкурсів з всесвітньої історії та правознавства. В контексті вивчення історії становлення правової та політичної думки робота може бути використана на лекційних та практичних заняттях з Історії держави і права зарубіжних країн, Історії правових та політичних вчень.  
 
 
 
 
 
 
 
 

РОЗДІЛ  І.  АФІНСЬКА ДЕРЖАВА  В УМОВАХ РЕФОРМ СОЛОНА.

1. Суспільно-політичний лад Аттики до початку перетворень Солона.

    Суспільно-політичний лад Аттики XII-VIII ст. до н.е. у багатьох випадках нагадував устрій гомерівського суспільства. Чотири племінних союзи - філи, поділялися на фратрії, а ті в свою чергу - на роди. Найдовше родова організація зберігалася у найбагатшої верстви – благородних, які називалися в Аттиці евпатридами, тобто тими, що мали благородних родичів. Більшу частину населення складали середні та дрібні землероби - геомори, ремісники - деміурги, купці та фети. Верховна влада над об'єднаною Аттикою протягом декількох століть належала афінським басилеям, першим з яких був згадуваний Тесей.

    Після відміни царської влади на чолі Афін стояли вибрані з евпатридів правителі - архонти. Спочатку ця посада була пожиттєвою, згодом архонти вибиралися на десять і нарешті - один рік. Спершу обирався один архонт, а до середини VI ст. до н.е. утворилася колегія дев'яти архонтів. Перший архонт - Епонім попервах мав значну владу, а згодом його функції були обмежені, хоча його іменем називався рік. Архонт басилей виконував головним чином функції жерця, а також відав судовими справами, пов'язаними з культом. Архонт полемарх керував афінським ополченням і відав відносинами з іншими державами. Шість архонтів фесмофетів були охоронцями закону, головуючими різних судових колегій. Архонти виконували ці функції безплатно, але архонтство вважалося вищою шаною і честю не лише для самого архонта, але й для його роду, фратрії і філи, до яких він належав.

    Після закінчення терміну повноважень  архонти вступали в ареопаг, вишу державну раду. В ареопазі вирішувалися судові справи кримінального характеру. Він був охоронцем традицій, вищим судовим та контролюючим органом. Засідав ареопаг на скелі, присвяченій богу війни Арею. Звідси, напевно, походить і сама його назва. Архонтами і членами ареопагу могли бути лише евпатриди, члени найвпливовіших афінських родів. Пережитки родового ладу були ще досить сильними: земля не могла відчужуватися і все майно залишалося в роду. Але вже починають зароджуватися нові відносини. Деякі евпатриди починають займатися торгівлею і лихварством. Число багатих і впливових аристократичних родів Аттики, як і в усій Греції, з кожним поколінням зменшувалося. Грошове господарство призводило до диференціації не лише нижчих верств аттичного населення, але й стану благородних [3; 139].

    Ріст  грошового господарства і рабовласництва дуже впливав на сільську общину. Становище геоморів і фетів у VII—VI ст. до н.е. в Аттиці було важким як у матеріальному, так і в правовому відношенні. Безліч дрібних землеробів знаходилися у боргу в багатих евпатридів. Боржники обробляли землю багатих або брали гроші під заставу своєї особи. Кредитор мав право перетворити боржника в рабство або навіть продати за кордон.

    Орендні умови були досить важкими. Орендарі називалися пелатами чи гектоморами – шестидольниками і платили 5/6 отриманого врожаю від сім'ї за оренду землі. Всі ці нові явища підривали існуючі суспільні відносини. Стало зрозумілим, що родовий лад відживав себе. У суспільстві визріла криза, бо від панування евпатридів страждали селяни, вільні ремісники, багаті, але не знатні люди - власники ремісничих майстерень, купці, корабельники тощо [7; 145].

    Таким чином, усі суспільні верстви афінського суспільства були незадоволені пануванням родової знаті. Це невдоволення призвело до широкого руху проти евпатридів, в якому брали участь різні угруповання афінян. Першою спробою повалити панування евпатридів була Кілонова змова, яка датується по-різному: 640 р. до н.е., 636 р. та 30-ті роки VII ст. до н.е. У змові брали участь представники нової знаті, яка володіла багатствами, але була позбавлена політичних прав. На чолі змови став Кілон, аристократ за походженням, переможець Олімпійських ігор, зять мегарського тирана Феагена. Прихильникам Кілона вдалося захопити Акрополь, але утримати його вони не змогли, оскільки не мали підтримки народу. Афіняни стали на бік евпатридів і почали облогу Акрополя. Змова Кілона не вдалася і заколотники були страчені. “Кілонова змова” стала поштовхом для активізації пошуків шляхів подолання кризи, а також ще одним свідченням глибини кризи традиційного общинного укладу. Вона показала внутрішню нестабільність афінської общини, засвідчила посилення аристократичної страти, її зорієнотованість на здобуття одноосібної влади.

      Незважаючи на тимчасову перемогу над повсталими, уже через кілька років під тиском демосу та частини демократів правлячій аристократії довелося піти на серйозні поступки. Аристократи у 621 р. до н.е. зрозумівши серйозність ситуації, вирішили частково виконати вимоги демосу і дали згоду на запис законів. Цю справу було доручено архонту-фесмофетові Драконту, який і обнародував того ж року переглянуті й записані ним правові норми. Вони увійшли в історію під назвою "драконтових законів" і стали епітетом для надміру жорстоких законів взагалі. Надзвичайна суворість встановлених законів передусім стосувалася покарань за злодійство. Будь-яка крадіжка, навіть дрібна каралася смертю. Суворість покарань за крадіжки була взагалі притаманна законодавству ранньокласових суспільств. Вона відображала процес становлення і зміцнення приватної власності, яка прийшла на зміну колективній [13; 120].