Історико—етнографічне районування України та етнографічні групи українського народу

Найбільш прийнятною версією убачається остання, але  з таким застереженням: черкаси  — це лише локальна група козацтва, скоріше за все якийсь його осередок, що прийняв цю давню назву. Пізніше вона трансформувалася у більш усталене слово «козак», яке стало не просто ознакою вільної людини, а символом захисника українства. Попередня ж назва, котра асоціювалася з первинним образом козаків, тобто степових здобувачів, зникала як застаріла і не досить чітка. Вона поступилася місцем новій назві — «козацький народ», який у свою чергу поділявся на окремі локальні угрупування і відповідні самоназви: «запорізькі козаки», «причорноморські козаки» тощо.

Трансформація змісту такого самобутнього етносоціаль-ного явища, як черкаси, стала причиною його руйнації. Із субетносу вони перетворилися  на етнографічну групу, але пізніше, у зв'язку зі скасуванням козацтва, втратили і цей статус. Нині це звичайне етнорегіональне угрупування з відповідною крайовою самосвідомістю — черкащани, мешканці Черкас та Черкащини.

Черкаси розташовані на високому правому  березі головної річкової артерії України — Дніпра, зокрема, створеного в його середній течії Кременчуцького водосховища. Рельєф історичної частини міста сформували Замкова гора, на якій розташовувався Черкаський замок, та численні яри в Соснівці. Але більша частина міста розташована на рівнині. Інтенсивна урбанізація спотворила історичний природний ландшафт дніпровських пагорбів у Черкасах. Особливо руйнівними виявилися дії радянських містобудівників.

Так, на початку 1960-их років, із знищенням  Свято-Троїцького храму та городища й подальшим зведенням меморіального комплексу «Пагорб Слави» на місці Замкової гори, було втрачено недосліджений археологічний культурний шар, оскільки історичний рельєф пагорба поховали під великою купою ґрунту. Згодом було спотворено унікальний історико-ландшафтний комплекс берегових схилів між річковим портом та Черкаським замчищем. А в 1990-их роках замито піском історичний Чорний яр, посеред якого поставлені каналізаційні відстійники. Але на території міста лишаються і заповідні та природоохоронні ділянки— так, рішенням облвиконкому від 29 березня 1991 року створено заповідну територію. Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров'ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі ґрунти, повноводі ріки. Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі.

На Подніпров'ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуги, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів.

Жіночий одяг тут класичний: свита, юпка (верхній одяг типу довгої керсетки з рукавами), кирея, кожух, кохта, плахта, запаска. Чоловічий одяг: жупан, безрукавка, різного роду куртки. Ще до ХІХ ст. затрималися широкі козацькі штани - шаровари. Дівчата заплітали волосся переважно в дві коси; на Правобережжі, носили вінки зі штучних квітів як святковий або весільний головний убір, щедро прикрашаючи його стрічками.  
Придніпров'я відзначалося багатством тканих виробів: килимів, ряден, якими застелялася долівка, лави, скрині, піл. Традиційними тут були й розписні скрині, в яких зберігали святковий одяг та цінні речі, які були в сім'ї. На Київщині, Полтавщині, Черкащині широко побутував настінний розпис, який робився спочатку мінеральними та рослинними барвниками, а з початку ХХ ст. використовувались анілінові барвники фабричного виробництва. Орнаментами підкреслювались деталі та виступи печі: призьба, припічок, лежанка, комин. У композицію входили квіткові орнаменти або букети у вазонах (дерево життя), а також улюблені сюжети з птахами: півнем, зозулею, казковою жар-птицею тощо. Дерев'яні деталі інтер'єру часто прикрашалися різьбленням, особливо сволок - поперечна балка, яка стягувала дві протилежні стіни хати (на стелі). На сволоках найчастіше вирізьблювалися обереги у вигляді хрестів, кружечків - сонячних знаків, які сприяли добробуту родини і оберігали хату від нечистої сили.

Отже, шкідлива політика злиття народів  і культур, безумовно, завдала великої  шкоди українській традиційній  культурі. Часто локальні особливості  регіонів без розбору, бездумно переносилися самодіяльними колективами на інший ґрунт, складалися якісь усереднені радянські обряди, показові сценарії для художньої самодіяльності. Втрачалася самобутність, неповторність явищ культури, їх зв'язок з природою, ландшафтом краю, історичним минулим етнографічних груп українців. Нині маємо вкрай обережно ставитись до традицій, які ще не втрачено, які  ще можуть  передатися від  старшого  покоління до нащадків.

Використана література.

1. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
2. Радянська Енциклопедія історії України. Том 4., К.: Головна редакція УРЕ, 1972, стор. 465
3. Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. Київ, 1978;
4. Гуцульщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1987;
5. Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження. Київ, 1983;
6. Шухевич В. Гуцульщина. Львів, 1894;

Список використаних джерел

7. Горленко В. Ф. Етнографічне районування // Геогр. енциклопедія. К., 1989.
8. Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. К., 1965;
9. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. К., 1994 ;
10. Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі. Львів, 1993;
11. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині. К., 1992;
12. Сегеда С. У пошуках пращурів. Найдавніша людність України // Наука і суспільство. 1992. № 8, 9;
13. Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: південь // Наука і суспільство. 1992. № 8, 9;
14. Сергійчук В. Етнічні межі та кордони України: схід // // Наука і суспільство. 1992. № 8, 9;