Історико—етнографічне районування України та етнографічні групи українського народу

Найбільшого апогею він досяг у другій половині XVI ст., після укладення Люблінської Унії (1569 р.) між Польщею та Литвою, внаслідок чого українські землі потрапили під владу польського короля і шляхти. Поневолювання України супроводжувалося посиленням феодального гноблення та релігійними переслідуваннями. Найбільш непокірні українські селяни тікали у Дикий Степ та Нижню Наддніпрянщину, в занедбані від постійних набігів турок і татар споконвічні слов'янські землі. Тут будувалися військові поселення і створювалося Запорізьке Військо, виникло українське козацтво — унікальне явище в світовій історії. Воно поєднувало ознаки військової демократії та демократії соціальної. Саме ці самобутні риси дали привід, аби назвати Запорізьку Січ «козацькою християнською республікою».

Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь  від Дніпровських порогів, яка в  ході національно-визвольної війни  постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням. З 1650 р. ця частина України  дістала назву Гетьманщини, що проіснувала до 1779 p., тобто до скасування Запорізької Січі російською імператрицею Катериною II. Історична пам'ять зберегла її первісну назву — Запорізька Січ, як і її історичних земель — Запоріжжя та Надпоріжжя («Козацтва»).

.........

Територія етнічних українських земель, з точки зору еколого-географічної, є відносно однорідною, за винятком деяких локальних регіонів. Про це свідчать, зокрема, його мовні особливості, антропологічний тип українців, територія розселення, звичаї, у тому числі і побутові, міфологія, способи господарювання тощо. Саме в цих локальних регіонах і відбувалася своєрідна пасіонарність історичного розвитку українських етнічних груп, що протягом багатьох століть не могло не вплинути на розвиток усієї нації. Саме завдяки особливостям природних умов існування певних галузок українського етносу і формувалися субетнічні групи.

Для людських спільнот, зокрема і  для українського етносу, такі етнічні  групи є важливими з точки  зору збагачення загальної культури, мовної палітри, звичаїв, способів господарювання та інших рис. Причому вони не руйнують націю, а лише збагачують її локальними особливостями. В умовах перебування відповідних українських територій у складі інших держав або у контактних стосунках з іншими етносами, саме через ці субетнічні групи відбувається своєрідне запозичення, а тим самим і збагачення української мови, оскільки український етнос всотує ті чи інші лексеми, ідіоми, інші культурні впливи, вбирає їх від своїх сусідів.

Нині в етнічній структурі українців  є декілька основних етнографічних груп: гуцули, бойки, лемки, поліщуки пінчуки, литвини та черкаси кожна з яких має свою етногенетичну природу, історію формування та культурний образ. Гуцули, бойки та лемки — групи українського етносу Карпатського регіону, поліщуки, пінчуки та литвини — Українського Полісся, черкаси — Середня Наддніпрянщина. Як ті, так і інші сформувалися в районах міжетнічного порубіжжя, на перетині розташування давніх племінних об'єднань.

Етнографічна група бойків розселена  по обидва узбіччя середньої частини Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Лімницею на північному заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в південно-західній частині Закарпатської області.

За сучасним адміністративно-територіальним поділом Бойківщина охоплює південно-західну  частину Рожнятівського і майже весь Долинський (за винятком його північної окраїни) райони Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну частину Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Міжгірського і Великоберезнянського та весь Воловецький райони Закарпатської області. Вона займає територію близько 8 тис. кв.км.

Бойки, як етнографічна група, відрізняються  від своїх сусідів бойківською  говіркою, забудовою осель, звичаями, традиціями, побутом, а в минулому — ще й одягом.

Ще в середині XIX століття за приблизними підрахунками в межах Бойківщини проживало до 170–175 тис.чол. З них переважна більшість в галицькій частині, а значно менша в Закарпатській. В XX ст. тут проживало до 400 тис. чол. Найвідомішими містами та містечками на території Бойківщини є Дрогобич, Калуш, Борислав, Болехів, Долина, Самбір, Старий Самбір, Сколе, Нижні Ворота, Турка, Воловець, Бориня, Великий Березний.

Сама бойківська спільнота досить диференційована. Залежно від обраного підходу, виділяють ті чи інші локальні бойківські групи. Досить типовими й до нині є іменування гірської людності на Північній Бойківщині верховинцями, а долинної – у Придтиссі – долинянами. Саме долиняни вважаються носіями архаїчної лексики. Інші етнографи виділяють групи підгірян та долиняків або західних, східних і підкарпатських бойків. Існують також вагомі підстави, але з виділенням осібного місця, відносити до бойківської спільноти ще й тухольців, які зосереджені переважно в околицях Сколя і Сморжа.

Етнічну своєрідність бойків визначала  насамперед специфіка їхньої господарської  діяльності — переважно вирубно-вогневе землеробство. Їм характерне заняття – скотарство, торгівля, житлове будівництво, церковне будівництво, солеваріння, садівництво, навіть виноградарство. З початком індустріальної доби бойки подалися на роботу на лісорозробки, а з відкриттям на Дрогобиччинні нафти, почали працювати на нафтових промислах і суміжних супутніх підприємствах. В них характерні садиби: довгий двір, житло, господарські будівлі розміщені під одним дахом, тип церков – тарабанний. Їм притаманний своєрідно-архаїчний одяг: полотняні кацабайки і каптани, сукнянi сіряки, гуні, лейбики, хутряні безрукавки. Оригінальний стародавній звичай мали жінки для укладання волосся. У буденні дні заміжні жінки від закладених під очіпок кіс відділяли по пасму волосся з обох боків так, щоб воно спускалось на груди. На свята ж волосся повністю розпускалося на спину, навіть якщо воно було довшим, ніж до пояса. Розпущене волосся покривали півкою, давнім видом намітки (прямокутне полотно або перкаль з вишивкою на одному з країв). Чоловіки також носили довге розпущене волосся, яке іноді заплітали в дві коси - це було дуже архаїчне явище, зафіксоване тільки у бойків.

Зараз представники цього субетносу працюють в лісовому та сільському господарстві, різних галузях промисловості, сфері послуг та в інших галузях господарства.

На Бойківщині народилися відомі діячі  історії, науки та культури. Серед  них Юрій Дрогобич (Котермак) спочатку професор в Кракові, а згодом професор та ректор університету в Болоньї, П.Конашевич-Сагайдачний — гетьман України, письменник, вчений, громадський діяч І. Я. Франко, а також письменники М.Устиянович, А.Могильницький, провідник ОУН — Степан Бандера. До речі, дівоче прізвище матері Т.Шевченка – Бойко, що може свідчити про її карпатський корінь. І.Франко у своїй повісті “Захар Беркут” блискуче зобразив мужність і волелюбність бойків, які на Тухольщині зупинили степовиків-монголів.

Однією чи не найбільшою з етнографічних  груп в Українських Карпатах є гуцули, які мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел. Інколи щодо цієї етнографічної групи вживають терміни горяни або верховинці. Вони мають свою етнографічну територію (Гуцульщину), яка умовно була окреслена у кінці XIX-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході межа з бойками проходила по річці Лімниці, в Закарпатті — верхів’ями річок Берестянки, Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією. Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Її територія становить 6.5 тис. кв.км. Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку (2.9 тис.кв.км), Буковинську (2.2 тис.кв.км) та Закарпатську (1.4 тис.кв.км).

Походження гуцулів остаточно  не з'ясоване, хоча є ряд досить ґрунтовних гіпотез. Всі вони в основному сформувалися у XIX ст., в період національно-культурного відродження України. Особливий інтерес до народної культури та етнічної історії різних регіональних груп українців знайшов своє втілення у працях І. Вагилевича, Я. Головацького, В. Гнатюка.

Етимологію назви «гуцули» деякі  вчені пов'язують з основним видом  їхньої господарської діяльності —  скотарством, ключовим поняттям якого  було слово когул — чабан, вівчар. Дійсно, гуцули — чи не єдина група українського етносу, для якої скотарство (а особливо вівчарство) було провідною галуззю господарства. Воно ж зумовлювало і своєрідність усього укладу життя горян та їхньої культури. Землеробство велося на примітивному рівні (вирощування картоплі, кукурудзи, ячменю, льону, вівса, жита). Дещо пізніше почався розвиток курортного господарства, з якого не могли скористатися гуцули. Додатковими заняттями гуцулів є домашні промисли — ткацтво, обробка металу і шкіри, різьба по дереву, художня вишивка та ін. Так, лише у гуцулів відповідно до роду їхніх занять, природних умов та ситуації порубіжного регіону сформувався двір із замкнутою по периметру системою будівель — гражда, своєрідна фортеця; переважно у них трапляються оригінальні хрещаті церкви; саме у середовищі скотарів склалася самобутня кухня, в основному зорієнтована на молочні та м'ясні страви (гуслянка, бринза, бараняче м'ясо), виник надзвичайно мальовничий одяг, що найбільшою мірою зберіг прадавні компоненти (гачі, череси, крисані, кептарі). Типові гуцульські прикраси клокічки - намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці - чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця - налобні прикраси. Згарди – литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно.

Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці - ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці - стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки - убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга. Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

І нині гуцульська спільнота зберігає свої традиції у будівництві, особливо у церковному й побутовому, у способі  господарювання. Гуцули мають свою міфологію, фольклор, свято зберігають родинні традиції, до яких входить безмежне пошанування батьків, багатодітність і дбайливе ставлення до дітей. Вони зберегли архетипові культурні смаки, символіку, що і до цих пір втілюють у писанках, побутових виробах, вишиванках, дерев'яних виробах і т. п. Прикладне мистецтво гуцулів, зокрема вироби з вовни, дерева, кістки, шкіри здавна цінувалися не лише в Україні, але й у світі. Вони й нині користуються значним попитом і серед простих громадян, і серед найвишуканіших цінителів красного мистецтва в усьому світі. Вироби гуцульських майстрів зберігаються у багатьох музеях від України й до Австралії, Північної та Південної Америк. Невипадково видатний український вчений-етнограф В.Шухевич, автор фундаментального п'ятитомника “Гуцульщина” писав: “Усім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і далі на Захід. Зокрема, гуцульській костюм являє собою особливе і видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металічних прикрас, що дуже красиво виділяється на темно-червоному фоні їхнього одягу. ”

Словом, за багатьма показниками традиційно-побутова культура гуцулів має самобутню  етнічну специфіку, відмінну від  української культури в цілому. Разом із тим їх єднає спільна генетична основа, що складалася ще у київську добу, а можливо, і у більш ранні історичні часи на рівні міжплемінних взаємозв'язків.

На Гуцульщині народилися ватажки опришківського руху в Карпатах та Прикарпатті— Іван Пискливий (с. Довгополе Руське), Олекса Довбуш (с. Печеніжин), керівник селянського повстання проти поміщиків Лук'ян Кобилиця. Тут народився письменник та громадський діяч, близький соратник Івана Франка— Михайло Павлик, його сестра, громадський діяч— Анна Павлик. На цій землі народилися відомі народні майстри з різьби по дереву Юрій та Дмитро Шкрібляки, а також відома вишивальниця, лауреат Державної премії ім. Т.Г.Шевченка Ганна Василищук із села Шешори.

Український субетнос,  розташований на крайньому Заході України -  лемки.  Лемки  до 1947 року жили по обох боках Карпатського хребта і державних кордонів (до 1772— польсько-угорського, а з 1919— польсько-чехословацького). Їхня територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною територією завдовжки 140 км і завширшки 25-50 м. Територія галицької Лемківщини до 1946 займала південну частину таких повітів як Новосандецького, Горлицького, Ясельського, Коростянського, Саніцького, південний захід Ліського і 4 села Новоторзького площею близько 3.5 тис.кв.км. На цій території проживало 200 тис.осіб, в тому числі 160 тис. українців (1939), які жили близько в 300 селах. Закарпатська Лемківщина займає більшість Пряшівщини— близько 3 тис. кв. км і 110 тис. мешканців та ряд етнографічних островів.

Згідно з польсько-радянським договором  від 16 серпня 1945 року, що визначив польсько-радянський кордон, остаточно було віддано Польщі всю північну Лемківщину і проведено взаємний обмін населенням між Польщею і УРСР. До половини 1946 більшу частину лемків (близько 80%) було виселено в Україну, переважно в її західні області та частково у крайні східні. Решту, за малим винятком, в 1947 внаслідок проведення операції «Вісла» було переселено на північно-західні землі Польщі і розселено окремими родинами між польськими поселенцями. Північна Лемківщина була заселена польськими верховинцями, а більшість земель залишилась пусткою. Отже, після виселення лемків поляками з північної Лемківщини, єдиною територією їх компактного розселення на сьогодні залишилось західне Закарпаття— Пряшівщина та західна частина Закарпатської області. На Лемківщині переважали сільські поселення, а міські були представлені м.Сяніком та містечками Мушина, Криниця, Буківсько, Балигород. Міські жителі становили 15%. На кількості населення Лемківщини в минулому (1880–1914рр.) суттєво позначилися значні міграції до Америки. Лемківські оселі розташовані у долинах, витягнуті ланцюгами. В найвищих частинах Західного Бескиду збереглися залишки наступного життя та перехідні рільничо-пастуші форми.

Традиційно-побутова культура лемків грунтується на східнослов'янській  і загальноукраїнській основах  і позначена локальною самобутністю. Будівництво житла, як і організація  інтер'єру, відповідали українським  традиціям. Внутрішнє планування, наприклад, включало обов'язкове розміщення печі зліва від входу, а покутя — навпроти дверей. Щоправда, у лемківській хаті найпочесніше місце не обмежувалося покутям, воно займало всю «червону» стіну, прикрашену образами. Своєрідністю визначалася і піч, вустя якої — не так, як скрізь по Україні — виходило до причілкової стіни.