Історико—етнографічне районування України та етнографічні групи українського народу

З другої половини XVI ст. тиск турецьких орд послаблюється, натомість посилюється рух українського населення, спричинений соціальними, політичними та національними утисками прийшлих та «своїх» гнобителів. Масовий рух розпочався у XVI ст. і тривав у XVII, XVIII і навіть у XIX ст., коли українські біглі селяни залюднювали величезні простори Донщини, Слобожанщини, Українського Причорномор'я.

Усі ці міграційні хвилі і флуктуації мали величезний вплив на українську етніку, зокрема  на регіональність її структури. Лакмусом цього процесу може слугувати  мова в усьому розмаїтті її говірок та діалектів: найхарактерніші з них збереглися, як правило, на окраїнах, насамперед там, де не було значних переміщень — у західних, гірських, поліських зонах; в інших місцях вони позначені новоутвореннями.

Нижня Наддніпрянщина, відома ще як «Південь України», «Українське Причорномор'я», «Таврія», разом з Донщиною становила Український степ, де 5000 років тому розташовувалася одна з найдавніших прабатьківщин трипільської культури, що поширювалася до Середньої Наддніпрянщини. Відтоді Українське Причорномор'я було заселене слов'янською людністю; понад 1000 років тому воно становило ядро розселення східнослов'янських племінних об'єднань уличів і тиверців, а відтак стало зоною міграційних флуктуацій слов'ян та степових кочівників.

Початок планомірного заселення Причорноморських степів припадає на XVII—XVIII ст., насамперед українськими козаками, які утворили там Причорноморське козацтво. Про це, свідчить, зокрема, виданий царським урядом указ «Про неукріплення в холопство малоросіян». Масове ж заселення краю відбувалось у XVIII ст., відоме в історії як шоста колонізаційна хвиля на споконвічні землі слов'ян. В основному це були переселенці з різних регіонів України, насамперед з Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, що обумовило високий рівень українізації Степової України: наприкінці XVIII ст.— 71,5 %, наприкінці XIX — 75 %.

Другий етнічний міграційний потік складали росіяни, здебільшого трьох соціальних категорій: військові переселенці, селяни та сектанти. Пріоритетне значення серед них  надавалося військовим переселенцям та державним селянам (військовим поселянам), які несли військову службу та сплачували поземельну ренту. Для виконання завдань військово-стратегічного характеру, спрямованих на захист прикордонних районів, було утворено Новоросійську губернію. Перша згадка про неї міститься в царському указі від 22 березня 1764 р. в зв'язку з об'єднанням Нової Сербії та Нової Слобожанщини в губернію, її ядро становили «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова Сербія та Слов'яно-Сербія, а згодом — землі Надбужжя й Нижньої Наддніпрянщини.

З перемогою  Росії над Туреччиною і підкоренням  Росією Криму відповідно до маніфесту  від 8 квітня 1783 р. півострів був перетворений на Таврійську область, а пізніше  і на губернію, включивши до свого складу ще й землі Північного Причорномор'я та Приазов'я. Нові малозалюднені землі освоювалися численними мігрантами, які утворили два основних; потоки: частина спрямовувалася в Крим, інші — у степову зону. Щодо останньої, то вона заселялася не тільки українцями та росіянами, а й численними західноєвропейськими колоністами: сербами, албанцями, болгарами, німцями, австрійцями, шведами, швейцарцями та ін., формуючи надзвичайно різноманітний етнічний склад населення Степової України.

Ще розмаїтішою  була етнічна структура населення Криму (або Тавриди, як у давнину називали півострів), оскільки пізніші міграції на його територію росіян, українців, албанців, естонців, циган накладалися на давній етнічний пласт. Про нього писав ще Геродот, зазначаючи, що в Таврії, крім таврів, мешкали кіммерійці, які у VIII ст. були вигнані скіфами, водночас на півострові розселилися греки, пізніше на ньому бували готи, гуни, хозари, печеніги, половці. У X—XI ст. в Криму виникають вірменські поселення, викликані як масовою міграцією вірмен після загарбання їхньої території (у VII—XI ст.) арабами та турками-сельджуками, так і антивірменською політикою Візантії. Приблизно в ці часи в Криму осідають караїми та кримчаки — складне за етнічною основою населення. Скажімо, кримчаки — автохтонне населення Криму — формувалися за участю хозар, євреїв, татар і частково італійців. Після завоювання Руської землі татаро-монголами Таврія підпала під вплив татар, що, до речі, не позначилося на урізноманітненні етнічного складу населення. Воно у XV—XVII ст. вбирало нову хвилю грецької міграції внаслідок виселення греків з Туреччини, як і «волохів», циган, а у XVIII ст. — грузинів.

Бессарабія (Південна) — історично-етнографічний регіон України, що склався в Придунав'ї та Нижньому Подніпров'ї, завжди виступав зоною інтенсивних етногенетичних процесів. Адже тут близько 5000 років тому зустрілися два індоєвропейських потоки — скотарі і землероби трипільської культури; в період грецьких колонізацій усталилися грецькі колонії, у III ст. греки були відкинуті готами за Дунай. Починаючи з V ст. Бессарабія заселялася слов'янами, зокрема племенами уличів і тиверців, хоча вона прийняла і деякі інші етнічні субстрати: кимврів, скіфів, тиритів, готів, обрів, болгар.

Назва «Бессарабія», або «Цара бессарабська», тобто «земля Бессараба» відома з кінця XV — початку XVI ст. У волосько-болгарських грамотах XV ст. так називали Валахію разом із Придунайськими землями. Пізніші історичні документи цю назву поширюють і на Буджак та Ногайські степи, котрі в ранньому середньовіччі населяли уличі (угличі).

У середині XIV ст. територія Бессарабії увійшла  до Молдавського князівства, а з  початку XVI ст. її південна частина —  Буджак та північна — Хотинська  земля були підкорені Туреччиною. Згідно з Бухарестською мирною угодою 1812 р. Бессарабія була приєднана до Росії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше — губернії. З 1924 р. Південна Бессарабія увійшла до складу Молдавської автономної республіки, а після утворення Республіки Молдавії — до складу України. Тепер Південна Бессарабія входить до складу України, Північна — до складу Молдови.

На території  Південної Бессарабії, у її південно-східній  частині, сформувалась історична зона, що одержала назву Буджак (у перекладі  з тюркського — «кут»). З XVI ст. її заселяли переважно ногайські племена, що колись складали одну з татарських орд. Їхня етнічна основа була неоднорідною, утвореною з чотирьох кочовищ (Едісан, Оран-Огли, Оршубет-Огли та Канесі) та кількох етнографічних груп. Одна з них — огузи — стала основою, як вважають дослідники, для формування гагаузів, що й нині проживають в Бессарабії.

Розселені у  Буджаку ногайці в середньовіччя  були відомі під іменем «буджаків», «буджацьких татар», або «буджак-татарів», що в перекладі на українську означає  «татари, які проживають у куті». Описуючи цей народ, Г. Л. Боплан відзначав свавільність їхніх правів. До Буджаку, писав він, йдуть бунтівні татари, котрі не визнають ані хана, ані турок. Вони постійно нишпорять пустельними степами, щоб грабувати християн і продавати їх на галери; уриваються іноді в Україну та Поділля, не залишаючись там надовго.

Сучасний етнічний склад населення Буджаку, як і  Бессарабії в цілому, почав формуватись  у XVI—XVII ст. переважно на українському грунті. Він включав давнє слов'янське населення, а також «русняків», що прибували з Галичини у XVI—XVII ст., «малоросів» — з Малоросії та козаків, котрі змушені були піти із Запоріжжя після скасування Запорізької Січі. Одним із значних міграційних потоків у Бессарабію був потік, пов'язаний із переселенням молдаван. Рятуючись від репресій турецьких загарбників та експлуатації місцевих «господарів», вони у XVI ст. тікали в Україну цілими сім'ями. Ця міграційна хвиля тривала до кінця XVIII ст. Приблизно у цей же період (з XV ст.) у Бессарабії з'являються цигани, пізніше розселившись у Новоросії, Буковині та інших регіонах України, а у XVIII—XIX ст.— так звані варшавські переселенці (поляки і німці), болгарські та албанські колоністи.

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Етнічна історія  Буковини сягає Шипинської землі, що зберігала свою автономію і в  складі Молдавського князівства. В  грамоті короля Владислава 1433 p. вона визначається як земля, що лежить поза «землею Волоською» — «межи нашою  землею Руською (Галичиною) й землею Волоською». У середині XV ст. автономію Шипинської землі було ліквідовано і поділено на цунати (волості). Хотинський та Чернівецький цунати стали відомі під назвою «Буковина». Нині вона включає Чернівецьку область.

Щодо назви «Буковина», то вперше вона з'являється в грамотах молдавських господарів у XIV ст. і пов'язана з природною особливістю краю — буковими лісами.

Етнічний склад  населення Буковини формувався на слов'яно-українській  основі протягом тривалого часу. Починаючи з XV ст. на її території з'явилися євреї. Це були в основному вихідці з Польщі, котрі концентрувалися в Чернівцях та невеличких містах Буковини згідно з прийнятою урядом Росії смугою осілості. Значний міграційний потік становили в XVI ст. і молдавани, шукаючи на Буковині та Наддністрянщині порятунку від репресій турецьких загарбників. Пізніше, у XVIII ст., на Буковину переселяються російські розкольники: потомки донських козаків, що зазнали поразки в Булавинському повстанні, — некрасівці, а також липовани. Останні переселялися здебільшого з-за Дунаю, згодом з Бессарабії, а частково із внутрішніх губерній Росії.

Покуття — етнічна земля українців, розташована у верхів'ях Дністра та Пруту.  Щодо етнічної історії, то Покуття тривалий час підпорядковувалося різним князівствам: то як «південно-східна частина Галичини», то як «область Буковини». Статус самостійного регіону Покуття здобуло в XVII ст.

Тоді його кордони, за свідченням Гійома Л. де Боплана, мали такі обриси - cхідний кордон Покуття  розпочинався від Дністра поблизу Червонограда, далі йшов на південь до річки Прут, де впадає Черемош, піднімався в його верхів'я до Карпатських гір. Західний кордон Покуття становив хребет Карпатських гір, на північному заході він пролягав по річці Свиця.

Покуття являло собою трикутник, межуючи з Поділлям і Молдаво-Валахією, Трансільванією та Червоною Руссю. Аналогічні обриси і сьогоднішнього Покуття, розташованого на стику трьох історично-етнографічних регіонів: Галичини, Поділля та Буковини (це значна частина Івано-Франківської області), що, власне, і визначило його назву.

Підкарпатська Русь (Підкарпатська Україна, Угорська Русь) — історично-етнографічний регіон України, що нині включає Закарпатську область, її етнічна історія — оригінальна, по-перше, тим, що пов'язана з історією різних археологічних культур (Іпотешт-Кіндешт-Чурел, празької, Луки-Райківецької), різних східнослов'янських племен і племінних об'єднань (карпів, хорватів, частково уличів і тиверців); по-друге, історія Підкарпатської Русі протягом сторіч формувалася в певній відірваності від історії материнського етнорегіону — України. Починаючи з XII ст. Підкарпатська Русь була підкорена Угорщиною, возз'єднавшись з Україною лише у 1940 р.

Первісна етнічна  основа Підкарпатської Русі є слов'янською, а етнічної історії — Київська Русь. В «Повести временных лет» наголошувалося, що Володимир Святославич жив у злагоді з сусідами: Болеславом Лядським, Стефаном Угорським та Андріхом Чеським. Прикордонна смуга з Угорщиною пролягала на південь від прикарпатських хребтів, північним кордоном слугувала Тиса; кордон, що роз'єднував землі України, загарбані Польщею, Угорщиною та Молдавією, проходив по хребту Лісистих Карпат, котрі угорські хроністи називали «горами Русів».

Русинська топоніміка, надзвичайно поширена в Підкарпатській Русі задовго до її підкорення Угорщиною, свідчить, зокрема, про її східнослов'янську основу. По суті, вона включає іншоетнічні субстрати лише з XIII ст., коли у Закарпаття проникають волохи, а у передгір'я Буковинських Карпат — предки молдаван та румунів. У молдавському літопису XVII ст., наприклад, зазначалося, що Хотинська та Чернівецька волості заселені русинами повністю, а Яська і Сучавська — наполовину. Те ж саме стосується і міжетнічного пограниччя в Підкарпатській Русі.

Запорізька Січ (Запоріжжя) — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу, історичними етапами якого стало утворення двох головних етнічних земель: Надпоріжжя та Запоріжжя. Ще у X ст. в районі Дніпровських порогів, поблизу острова Хортиця, для охорони купецьких караванів від нападів степовиків виникають укріплені поселення, що в XII—XIII ст. перетворилися на справжні городища. Поступово складалася відносно незалежна земля Надпоріжжя.

Давньоруські  літописи ще не називають мешканців цих земель козаками, хоча є всі підстави вважати, що вони існували вже в ранньому середньовіччі, з XII—XIII ст. За всяких обставин історичні дані свідчать про велику кількість людей — холопів і смердів, які втікали від своїх господарів і оселялися в прибережній полосі степової течії Дніпра і своїм способом життя, своїми звичаями нагадували козаків — «людей незалежних, вільних, хоробрих, що присвятили своє життя військовим подвигам».

Таким чином, козацтво як соціальне явище виникло  набагато раніше етноніма. Вперше назва «козаки» згадується в XIV ст., спочатку в половецьких словниках та актах італійських колоній в Криму, а в 1492 р. — в українських літописах. Тоді ця назва означала людину неосілу, «степового добувача», «їздити у козацтво», «козачкувати» значило те саме, що промишляти в степах.

Починаючи з XV ст. дещо змінився склад і ареал  поселення козацтва. Хвиля «степових  добувачів» стала могутнішою, що зумовлено  посиленням в Україні панщини. Селяни, опираючись феодальному гнобленню, масово тікали в окраїни, спочатку на Поділля й Київщину, а коли й там закріпилося феодальне землеволодіння, — на південь, у безлюдні степи. Як колись, за часів Київської Русі, так і тепер, у XV ст., знову спалахнув колонізаційний рух, що йшов у напрямку моря.