Історико—етнографічне районування України та етнографічні групи українського народу

Після першого  поділу Польщі у 1772 р. Галичина підлягала  Австрії, а з 1867 р.— Австро-Угорщині. З розпадом останньої на її основі була створена Західно-Українська Народна Республіка, що у 1919 р. возз'єдналася з Українською Народною Республікою. Внаслідок українсько-польської війни Східна Галичина увійшла до складу Польщі під назвою «Східна Малопольща». Нині Галичина (по суті, Східна Галичина) включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Тернопільської області.

Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами: «Подолля», «Подолле», «Подол» — з XIII ст. так іменували дольну, тобто нижню, частину Галицько-Руського князівства. А до XIII ст. ця територія була відома як Русь Нижча, або Русь Дольна. Як самостійна земля, Поділля згадується з XIV ст., зокрема в грамоті князя Олександра Кориатовича, який іменував себе «господарем землі Подільської». Його наступники називали себе вже «князями Поділля».

Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове  поняття «Подол», що означало землі  по долу між Південним Бугом і  Дністром. З 1434 р. Поділля втрачає  незалежність і цілісність: одна його частина під назвою «Подільське воєводство» увійшла до складу Польщі, друга — «Брацлавське воєводство» — до складу Великого князівства Литовського. Після першого поділу Польщі Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, згодом — намісництва, а з 1796 р. — Волинську та Подільську губернії.

Такий адміністративний поділ зберігся до 1917 р. Після громадянської  війни Подільську губернію було скасовано. На її території утворилися у 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. — Кам'янець-Подільська (з 1954 — Хмельницька) області УРСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і лише у 1939 р. були возз'єднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.

Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною (як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів), а являє собою систему зональних культур. Це пов'язано передусім із постійними змінами кордонів регіону.

Взаємозв'язок між змінами території регіону  і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.

Найбільша територія  Поділля припала на XI—XII ст., простягаючись  від верхів'їв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський  надзвичайно великий, — писав  хроніст XVI ст. Гваніні, — з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку (окрім північних районів) та східну частину Тернопільської області.

Полісся — північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Назва «Полісся» трапляється в давньо-руських літописах, зокрема в Іпатському (1274 p.).  Пізніші літописи згадують цей лісистий край під різними назвами —«Полесье», «Полясе», «Подлясье», «Палессе», «Полісся», — що нерідко поєднувалися з назвами сусідніх земель: Наддніпрянщини, Київської землі, Сіверської землі, Волині, України, Підляшшя, Білої Русі, Чорної Русі, очевидно, для того, аби підкреслити природні особливості названих земель.

Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і  прив'язувалося переважно до Надприп'ятщини, що складала основу Турово-Пінського  та Чернігівського князівств. Так, польські дослідники XIV—XVI ст. Поліссям вважали Берестейську та Турово-Пінську землі, розташовані між Руссю, Литвою, Волинню, Мазовією і Пруссією. На цей регіон вказував І. Ф. Євлашевський, описуючи в щоденнику похід Наливайка: «...а пішов він із Слуцька на південь ку Полессю».

Більш точні  дані про кордони Полісся дають картографи XVII ст. Г. Гаррітсон і Г. Боплан. Гаррітсон, наприклад, до Полісся відносив області від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині. Щодо Боплана, то він, окреслюючи межі Українського Полісся, називав область, обмежену річками Прип'ять та Горинь. Така локалізація Полісся співвідноситься і з етнічною історією населення цього краю. Саме в цьому регіоні сусідили декілька слов'янських племен: поляни, сіверяни, деревляни, волиняни та дреговичі, епіцентр контактування між якими лежав в трикутнику Горинь — Прип'ять — Ясельда.

На цій території  межували і два найбільших князівства — Київське і Володимиро-Волинське, що суперничали одне з одним. Така ситуація створювала певну нестабільність у їхній прикордонній смузі, а  саме в районі Полісся. Через те Полісся час від часу потрапляло в залежність то від Київського, то від Галицько-Волинського, то від Чернігово-Сіверського князівств, що заважало стабілізації його становища та усталеності кордонів.

Самовизначення  Поліської землі тамували й подальші політичні події — входження українських земель (у XIV ст.) до Великого князівства Литовського. Разом з тим вони сприяли локалізації регіону, пов'язаній з політикою загальної регіоналізації князівства: кожна земля здобувала більш чітку визначеність і етнографічну своєрідність — окремо Сіверщина, Київщина, Біла Русь, Чорна Русь і окремо — Полісся. Щодо Полісся, то воно у XVII ст. було поділене на дві частини: на Лівобережну, що підпала під вплив Росії, і Правобережну — сферу впливу Польщі. На цій основі сформувалися дві етнографічні зони Полісся: Наддеснянська (Лівобережна, або Чернігівська) і Надприп'ятська (Правобережна), вододілом між якими став Дніпро. Відповідно до нинішнього адміністративного устрою України Полісся як історично-етнографічний регіон включає Чернігівську область, північні райони Київської та Житомирської областей.

Тривала локалізація  Поліського краю позначилася на формуванні його регіональної культури та її носіїв — своєрідної етнографічної групи  — поліщуків. Етнографічна група  Полісся відома з XIV ст., але під дещо іншими назвами — полісяни, підлісяни; з XV ст. з'являється вже сучасна назва «поліщуки». На первинному етапі її формування вона означала переважно міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, об'єднаних однією державою — Великим князівством Литовським.

Пізніше внаслідок  різного спрямування історичного  розвитку окремих земель Поліського краю відбулося розмежування його окремих  етнографічних груп. Воно зафіксоване  в різних етнонімах та крайнонімах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (на Берестейщині, Підляшші, Чорній Русі) майже до XVII ст. називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На більш широкому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою литвини в її державно-політичному, або, за тодішнім уявленням, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбулося на зламі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: «палещуки», «полищуки», «полещуки», нарешті — «поліщуки». Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер. Поліщуки Українського Полісся мали суто етнографічну природу.

Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних об'єднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно пов'язане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньослов'янську традиційно-побутову культуру.

Крім автохтонного «сіверського» населення, на Сіверщині  розселялися етнічні групи сусідніх земель, переважно росіяни та частково білоруси, утворивши декілька етнографічних груп. Одна з них — горюни — автохтонне руське населення, що сформувалось у XVI ст. на основі давньослов'янського населення Посейм'я та переселенців XVI—XVII ст. Пізніше російське населення поповнювалося за рахунок «служило-ратних людей» — стрільців, які після входження Чернігово-Сіверщини до складу Росії (1503—1608) розміщувалися в прикордонних повітах: «у градських воріт караули, московські стрільці на караулі стоять». Цим ратним людям-однодворцям «в службу» надавалися приміські слободи, а потім і землі, що ними інтенсивно освоювалися.

Серед російських мігрантів були й старообрядці, які  виникли на хвилі соціального  протесту проти православної церкви і внаслідок її розколу в XIV—XVI ст. Зокрема, вони «течаху в Стародубскую область и тамо пустыни населяюще», освоюючи землі Новгород-Сіверщини в лісистих місцях, де «приволье бродягам и особенно раскольникам».

На сіверських землях, що колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, а й низку суміжних з Україною районів Білорусії та Московщини, утворилася етнографічна група литвинів. У історичних документах ця назва відома з XVI ст. як політонім — позначення громадян Литовської держави, серед яких були і білоруси, і росіяни, і українці. На етнічному ж рівні всі вони називалися «русичами», «руськими», «русинами», що свідчило про їхню причетність до Київської Русі.

Щоправда, в XVI—XVII ст. вони на етнографічному рівні вже  почали розрізнятися, і це виявилось у відповідних назвах та самоназвах. Так, українці і росіяни, вважаючи себе руськими, білорусів називали литвинами, білоруси називали росіян московитами, новгородцями або псковичами, українців — козаками, черкасами, сіверянами. На державному ж рівні всі вони називалися литвинами, диференціюючись, однак, у дещо незвичний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» тощо. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим навертанням православних білорусів та українців до греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав зменшуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси — на території Білої Русі; козаки, русини, українці — в українських землях. Водночас серед окремої частини сіверського населення узвичаїлася самоназва «литвини» як означення їхньої етнографічної самобутності. В системі ієрархічної самосвідомості литвини як етнографічна група усвідомлювали свою причетність як до цієї групи, так і до Київської Русі, козацтва та України.

Слобожанщина (Слобідська Україна) — історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур. Колись ці споконвічні українські землі звалися Заліською Україною, «полудневими» землями, а в більш віддалені часи — Стародубщиною, Сновщиною, Подонням. Тривалий час Слобожанщина була «диким полем» між Україною, Росією та Кримським ханством. Першим, хто відважився захистити ці землі від кримських орд, був український князь Дмитро Вишневецький (відомий з українських дум як Байда): у 1559 р. «побив кримцов на Яйдаре». Відтоді українські козаки стали повноправними господарями у слобідських землях. Вже у 1599 р. вони заселили Валуйки, а згодом Усерду, Яблуневе, Корочу; 587 козацьких сімей мешкали у Харкові. На початку XVII ст. на вільних землях засновуються десятки українських сіл. Тільки Іван Мазепа, котрий особливо хотів утвердитися на Слобожанщині, мав 49 сіл, селищ та слобід, у яких налічувалося 5136 селянських дворів та 967 дворів «вільних черкасів».

Власне, українська колонізація Слобожанщини дала змогу  Московській державі пересунути її південні кордони від Путивля  до Війська Запорізького, поступово  заселяючи нові землі російськими  поселенцями. Серед останніх здебільшого  були «служилі» люди (стрільці, пушкарі, засічна сторожа, воротники, діти боярські) — однодворці, покликані захищати прикордонні землі. Саме з цією метою у XVII—XVIII ст. ними побудовано кілька величезних фортифікаційних споруд-ліній: Бахмутська лінія, Нова лінія тощо.

Окрім ратних людей, колонізаційна хвиля охопила також біглих кріпосних з центральних губерній Росії, а з другої половини XVIII ст. — російських селян, переселених поміщиками на «слободні землі». Саме вони стали основою етнічно змішаних поселень Слобожанщини. Певну роль у заселенні Східної Слобожанщини відігравало і донське козацтво, що часто взаємодіяло з українським козацтвом. Одним з перших, хто почав освоювати землі у Дикому полі, був гетьман Острянин, який у 1638 p., перейшовши російський кордон, осів на старому городищі Чугуєві. Там, на етнокультурному і міждержавному неспокійному прикордонні, налагоджувалося мирне життя сміливих переселенців з України, Росії, в тому числі з Дону. Саме про цей слобідський край Микола Сумцов писав: «...хто побував на Слобожанщині, побачив, що край цей добрий на все — хліборобство, бджільництво, усяку садовину й городину».

Донщина (Подоння, Донбас) — частина східно-слов'янських земель (сучасні Донецька та Луганська області), які інтенсивно колонізувалися українцями, а також росіянами та іншими національними групами людей у XVII—XVIII ст., після їхнього звільнення від Кримського ханства і Туреччини. Це, власне, «слободні» землі, Дике поле, Гуляйполе та інші.

За літописними  свідченнями ці землі, відомі з VIII ст. як «полудневі», були місцем розселення слов'ян і доходили до Дону: «подорожник Рюйсброк називав Дон кордоном Русі», її окраїнною територією була Тмуторокань. Проте з наступом степових кочівників — хозар, печенігів, половців — розпочалася тривала боротьба східних слов'ян за своє «чисте поле».

Історична пам'ять  зберігає декілька припливів і відпливів  східнослов'янських племен, а відтак і українців. Перша хвиля розселення слов'ян у придонські степи припала  на VII—VIII ст., а відплив із степів та передстепових країн під тиском печенігів — на X ст.; вдруге рух у степи спостерігався в середині XI ст., коли ослабла печенізька орда; новий відтік — наприкінці XI ст. під тиском половців; третій наступ на степи відбувся в XII ст. і був пов'язаний з занепадом половецької сили й хижацтва; татарська навала XIII ст., що принесла жахливу руйнацію всього українського Подніпров'я, — і колонізаційні успіхи XIV—XV ст. (п'ята хвиля), коли татарська орда в усобицях втратила будь-яку активність і силу; кримські спустошення кінця XV — першої половини XVI ст. української передстепової території — і нова (шоста) колонізаційна хвиля, яка з розвитком військових сил українців (козаків) просунулася на зламі XVI—XVII ст. в спустошені простори.