Історико—етнографічне районування України та етнографічні групи українського народу

Поєднання загальноукраїнських та лемківських елементів яскраво  простежувалося також в одязі  та їжі. Одяг шився, як правило, з лляних або полотняних тканин, окрім верхнього, шитого з сукна. Жінки носили вишивані сорочки з великою кількістю складок біля коміра, складчасті спідниці (фартуки), а зверху вдягали суто лемківські безрукавки — керсетки. Чоловіки також одягали безрукавки (бруслики) на сорочки, котрі не прикрашалися вишивкою. Колоритним довершенням костюма слугували верхній сукняний одяг — чугані, на ногах — керпці, на голові — капелюхи з павиним пір'ям, а також шкіряні пояси — югаси. Щодо їжі лемків, то вона не відрізнялася різноманітністю: основними її видами були прісний хліб (ощипля, осух), каші (чир, куляша, панцаки) та галушки з бринзою, капустою або маком.

Відносна простота побутових речей, утім, компенсувалася мальовничістю  витворів народного мистецтва —  насамперед вишивки з переважно  геометричним орнаментом, різьблення по дереву, а особливо писанкарства та прикрас із бісеру. Серед останніх широкого визнання набули нагрудні прикраси у вигляді заокругленого коміра — кризи.

Основним заняттям лемків з давніх давен було сільське господарство переважно  для власних потреб. До 1914р. важливим тут був випас волів та овець. Після скасування сервітутів та обмеження випасу по лісах тваринництво занепало і набрало молочного напрямку. В цей час піднялось рослинництво: (овес, картопля, льон, на півночі Сяніччини— жито і пшениця). Допоміжними заняттями на Лемківщині були ткацтво, деревообробка (виробництво гонти, ложкарство), каменярство. До 1914р. досить поширеними були сезонні мандрівки на жнива до Угорщини, а також еміграція на заробітки до Америки. Лемки, які жили біля курортів, працювали в прислузі, продавали молочні продукти, гриби, ягоди.

Лемки, як етнографічна група, мають  свою говірку, духовну та матеріальну культуру. Як зазначає В.Кубійович, з одного боку вони архаїчні, а з другого — зазнали впливу словацько-польського оточення. Лемки в порівнянні з іншими етнічними групами українських горян більше прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на зовнішні впливи. Це і в значній мірі зберегло їх від денаціоналізації. Щодо матеріальної культури лемків, то вона бідніша в порівнянні з гуцульською. Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно однобудинкові, дахи із гонти. Житлова частина таких будинків сіньми відділена від господарської. Лемки віддавна займаються різьблярством, виділяються своєрідним пісенним фольклором. Вони створили чимало оригінальних весільних та жартівливих пісень.

На Лемківщині народилась ціла когорта  видатних людей, зокрема народних героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників, художників і музикантів, артистів і співаків. Так, ватажками антифеодальної боротьби на Лемківщині в XVII ст. були Василь Полос та Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи: Т.Полянський, Ю.Пелеша, Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький, вчені богослови і професори Львівського університету о. Й.Делькевич, о. Т.Мишковський та ін.

З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк, Франц Коковський, Іван Филипчак, Юрій Тарнович, поет Богдан Антонич, та композитор Михайло Вербицький, визначний лемківський різьбяр Михайло Орисик, вчені Володимир Кубійович та Михайло Грушевський.

З Лемківщини у Львові працюють народні артисти України, відомі співачки сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює популярна хорова капела «Лемковина» (керівник і диригент Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний фольклорно-етнографічний фестиваль «Ватра». На словацькій Лемківщині у м. Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей української культури, де видаються журнали «Дукля», «Дружно вперед», тижневик «Нове життя». В Україні, куди переселені лемки, дальшого розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків різьбярства, зокрема у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях, Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич, Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін.

Не менш цікавим, ніж Українські Карпати, з огляду на етнокультуротворчі процеси, є регіон Українського Полісся, який межує з іншими етнічними територіями, зокрема литовськими, польськими, білоруськими та російськими. Своєрідність окремих культурно-територіальних регіонів Українського Полісся втрачена повністю або частково через потужні міграційні чинники, зумовлені економічними та політичними факторами, які зривали корінну людність зі своїх земель, штовхали їх на Крайню Північ, Далекий Схід, в Казахстан чи в інші країни. Цьому сприяли і непродумані, інколи злочинні, меліоративні заходи – осушення боліт, невиправдане врегулювання річкових потоків тощо. Зміна ландшафту, зміна довкілля руйнували традиційний спосіб життя і господарювання та й саме ставлення до довкілля, яке на Поліссі зберігалося тисячоліттями. Не можна не згадати і найбільшу техногенну катастрофу ХХ ст., а може і всього останнього тисячоліття, – Чорнобильську катастрофу, яка зірвала з рідної землі нащадків давнього деревлянського племені як в Україні, так і в Білорусії та частково в Росії.

Найбільше поширеними етнографічними групами на Поліссі є поліщуки, пінчуків, литвини. Назва поліщуки вперше згадується в документах XVII ст. Поліщуками в Україні називали і ще називають подекуди сьогодні жителів Українського Полісся. Проте похідний від нього етнікон «поліщуки» як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки» серед самого населення був в основному басейн Прип’яті та її приток. Під дією цілого ряду факторів вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви «поліщуки», що пов’язано із заміною її ширшим етнонімом — українці.

Сама природа вказала поліщуку шляхи для його невтомної діяльності, зробила його скотарем, землеробом, мисливцем, рибалкою, навчила, як долати труднощі. Поліщук розвився як дитя природи, відданий заповітам, звичаям, моралі своїх предків, і залежно від способів господарювання. Закинутий у безкінечні дрімучі ліси, серед непрохідних боліт та чагарників, він був незнайомий ні з якими новаціями, а його спосіб життя залишався незмінним протягом багатьох століть. Хати були курні, але просторі, тут жила вся сім'я. Посередині хати стояла величезна піч. У світлиці – велика дерев'яна лежанка, великий стіл, лавки впродовж усієї стіни, під стелею широка полиця, на якій сушать гніт. Ці та інші ознаки, в яких ми пізнаємо риси будинів і русів, і, можливо, скіфів та інших, незнаних до цих пір, предків нашої землі. Поліщуки – народ працьовитий, рішучий, стрімкий. Саме в цих краях, що традиційно вважаються автохтонною їх землею мав місце найактивніший супротив німецьким загарбникам у роки Другої світової війни. 
Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Це простежувалось насамперед у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України. Хата, зберігаючи загальноукраїнські риси по схемі: хата-сіни, хата-комора, сіни-хата, зберігала архаїзм у побудові, тобто робилася з великих небілених колод, вкривалася дахом накатом, дуже часто опалювалася по-чорному. До речі, прекрасні зразки цієї культури, включаючи хату понад 500-річної давності, зберегли в Музеї народної архітектури і побуту у Пирогово, що під Києвом. Зрозуміло, мова йде також і про особливості одягу, культури, фольклору.

Невипадково, що саме на Поліссі, на Волинському Поліссі, було віднайдено аналоги давньоруських билин, які увійшли в історію культури по записах на Новгородській землі, але саме тут вони збереглись у своїй давньоукраїнській автентичності. Слід мати на увазі, що українці басейну Прип'яті не завжди називають себе поліщуками, а інколи вживають етноніми полісяни, підлісяни. Походження терміну етноніму поліщуки до цих пір є не до кінця з'ясованим. Але те, що це був нормативний термін, засвідчує існування численних прізвищ і прізвиськ серед сучасного населення України та й суміжних слов'янських земель, які мають корінь поліс, поліщ, тобто: поліщуки, полісяки, полісуни, полісяни та споріднені назви.

Виходить, що поліщуки завдяки своєрідності своєї історичної долі та специфічності природних умов зберегли для нас прадавнє слов'янське етнокультурне коріння, а у більш широкому плані — міжпоколінний зв'язок та набуту спадщину.

З Поліссям пов'язане життя ще однієї української субетнічної групи  – пінчуків. Нерідко, особливо в  заангажованій літературі, пінчуків і поліщуків ототожнюють на тій підставі, що вони схожі між собою, контактують за ареалом розселення, схожі за поведінкою, деякими мовними ознаками тощо. Вони довго сприймалися людьми певної неповноцінності. Але насправді пінчуки – це самостійний субетнічний релікт, який ще до кінця недооцінений, невивчений і неврахований в етнічній культурі й українського народу, і всього слов'янства.

Вихідний ареал пінчуків – це Пінське Полісся, а саме: за старою адміністративною системою, Мозирський, Слуцький і Пінський повіти. Там пінчукам довелося відчувати той колосальний вплив північно-західних і великоруських елементів, які приходили до них різними шляхами зі старообрядцями, з чиновничою братією, з військом, з торгівельним людом. Оскільки пінчуки, як і поліщуки, не мали практично жодних культурних, просвітницьких, не кажучи вже про політичні, об'єднань, їм важко було стримувати цей вплив, адже вони мусили контактувати в містах, волостях із прийшлими людьми. У результаті вони набували від них мовних, культурних, торгівельних рис. Щодо самого етноніму пінчуки, то тут найімовірнішою є версія про те, що походженням своїм він завдячує назві великого еколого-ландшафтного регіону, яким є пінські болота і, відповідно, місто Пінськ. Тобто мешканці всього цього регіону іменувались пінчуками.

Незаперечним є те, що на межі ХІХ - ХХ ст. вся Берестейщина, Пінщина  та деякі інші землі, які нині знаходяться  у складі Білорусії, мали виразно  український характер і заселялися переважно українцями. Подібну етнотрансляційну роль відігравала ще одна етнографічна група — литвини, хоч і у дещо своєрідних формах. Територією формування литвинів були землі на схід від Десни, — власне, Сіверські землі, котрі колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами називали білорусів та сусідніх українців. Етнонім литвини пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. До литвинів належить другий Президент України Леонід Кучма.

Спільність етнонімів, близькість мов і культур, а також літописні свідчення про єдність походження населення Київської Русі давали підстави багатьом іноземним авторам вважати «люд литовський, руський та московський тією ж самою Руссю, тим же самим племенем». Такої позиції дотримувалося і чимало вітчизняних дослідників та діячів культури, причому не стільки російських, скільки українських та білоруських (Ф. Бенешовський, М. Смотрицький, В. Георгієвич, Ф. Скорина). Однак науковий аналіз показує, що навіть у давні часи це були різні народи, сформовані у різних історичних умовах та політичних ситуаціях. Причому роздільне історичне існування кожного з них сприяло утвердженню на рівні побутової самосвідомості неадекватних назв і самоназв. Більшість представників усіх указаних етносів, як правило, лише себе вважали руськими, а сусідів визначали іншими назвами: українці та росіяни називали білорусів литвинами, білоруси росіян — московитами або новгородцями чи псковичами, українців — козаками, черкасами, сіверянами. На рівні ж держави всі називалися литвинами, котрі в офіційних документах, однак, диференціювалися у досить незвичайний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» і т. д. Починаючи з XVII ст., у зв'язку з примусовим насадженням серед православних білорусів та українців греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав скорочуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси — на території Білорусі, козаки, русини, українці — в українських землях.

Мабуть, з цієї ж причини і  українці Сіверщини, які на офіційному рівні продовжували іменуватися литвинами, тривалий час не вважали себе такими, як і, до речі, українцями, білорусами чи росіянами. Називаючись руськими, народом руським або козаками, вони, втім, усвідомлювали себе причетними до України та до Київської Русі. Недарма сіверяни, у тому числі литвини, найбільшою мірою зберегли давньоруські культурні й мовні елементи. І дотепер вони пом'якшують деякі займенники (йон, яна), вживають архаїчні слова (аброть, атаба, прісак, летась), куштують призабуті страви (вушка, кулагу, розінки), зберігають давньоруські весільні пісні — гукалки.

Литвини традиційно займалися рибальством, мисливством, збиральництвом, скотарством, згодом хліборобством (сіяли жито, просо, гречку, льон, коноплю), згодом вирощували картоплю, особливо для вигодовування свиней. Одяг виготовляли з конопляної тканини. Традиційними було і виробництво: зерно мололи за допомогою жорен або розбивали в борошно у ступах; вітряків та водяних млинів, як правило, не було. Великої рогатої худоби було небагато. Коні використовувались як тягло. Дуже істотну допомогу у підтриманні життєдіяльності надавали природні екосистеми. Натуральне господарство підтримували місцеві майстри, які шили кожухи, кожушки, свитки, чоботи, інше взуття, робили бочки, ножі, сокири, лемехи, підкови, серпи, в лісах заготовляли смолу, деревне вугілля, лико, дьоготь.

Житло являло собою традиційну українську хату, тобто двокамерну або трикамерну споруду: хата-сіни або хата-сіни-хата. У хаті була піч, великий стіл, скриня, полаті.

Отже, тривале перебування українців Сіверщини у складі Великого князівства Литовського та Польщі, як і контактування з сусідніми народами — білорусами і росіянами, наклало відбиток на їхні культуру, побут, самосвідомість. На початок XIX ст. вони вже усвідомлювали себе литвинами — самобутньою етнографічною групою українців. Загальноукраїнська самосвідомість почала інтенсивно формуватися в них лише наприкінці XIX ст. Як і інші етнографічні групи, литвини мають дворівневу самосвідомість: на рівні краю вважають себе литвинами, на рівні України — українцями.

Черкаси — населення Середньої Наддніпрянщини, яке іменувалося так в офіційних документах майже до XVIII ст. Проблема їхнього походження остаточно не з'ясована й досі, однак із певною часткою припущення можна все ж віддати перевагу одній із трьох основних версій. Перша пов'язує походження черкасів із черкесами, котрі нібито прийшли у XIV ст. з Кавказьких гір на Дніпро, де й заснували місто Черкаси. Цю гіпотезу висунув історик І. Болтін, а пізніше її підтримали О. Шафонський, О. Рігельман та М. Антоновський. Другу точку зору запропонував М. Карамзін, обгрунтувавши походження черкасів від торків та берендеїв і ототожнивши їх з вільними людьми, які не підкорялися ні монголам, ні Литві,— козаками. Нарешті, третя версія грунтується на твердженні про те, що черкаси — це частина місцевого українського населення, яке перейняло даний етнонім від сусідніх тюркських народів, як переймало і багато інших назв, у тому числі слово «козак». Мовознавці доводять, що «черкаси» та «козаки» означають те ж саме — вольниця. До речі, черкасами колись називали не тільки українських козаків, а й донських; торків та берендеїв черкасами не називали ніколи.