Соціальний захист населення в ринковій економіці

РОЗДІЛ 2.

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ НАСЕЛЕННЯ.

2.1. Економічна  природа і призначення соціальних  гарантій

   Соціальні гарантії – обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Без перебільшення можна стверджувати, що вищий рівень соціальних гарантій – основа суспільного добробуту й кінцева мета економічної діяльності держави.

   Слід зазначити, що соціальні гарантії розглядаються фінансовою наукою в контексті забезпечення зростання суспільного добробуту. Основні принципи теорії суспільного добробуту були с формулюванні на початку XIX століття англійським філософом Ієремією Бентамом. Він писав: "Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства – ось єдина мета, до якої повинен прагнути уряд" [4, 302]. Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування.

      Проте в цілому теорія добробуту витримала випробування часом і стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її життя. Звичайно, теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних, філософських понять. Її пізнавальний потенціал недостатньо визначений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає культура добробуту тощо.

    Є підстави стверджувати, що словом "добробут" можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства, зокрема, природно, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Водночас треба зазначити, що добробут не можна розглядати з погляду кількісної кінцевої мети, тобто точно визначеного остаточного стану,

тому  що за математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до нескінченності. Прагнення до добробуту та його вимір кількісних і предметних кордонів не мають – це дія без обмежень.

   У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксована офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розвитку [6], що була затверджена Організацією Об'єднаних Націй у 1969 році, проголошує: "... найперший обов'язок й абсолютна відповідальність кожною уряду – це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина" [4, 302]. Далі в декларації зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення принаймні таких суспільних цілей: відродження; благополуччя; прогресу; відповідності реальним умовам. Таким чином, сукупність зазначених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту.

    Звичайно, не можна уявити суспільний добробут без справедливості, рівності та свободи як етичних принципів практичної соціальної політики, хоча окремі автори з цим і не згодні. Щоправда, ці ідеали ще не гарантують загального добробуту, але не має сумніву в тому, що без високих моральних критеріїв будь-який добробут був би неможливим і нездійсненним. Згідно з класичною традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось усталене й існуюче, а добробут – як багатомірна концепція, що охоплює усі вищезгадані принципи.

    З огляду на це слід зазначити, що в XX столітті класичні принципи суспільного добробуту досить успішно розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави добробуту. Він писав: "Будь-яке багатство й будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання" [4, 303]. За допомогою цього твердження Д. Гобсон безпосередньо пов'язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів людини.

Йдеться про забезпечення усім без винятку  однакової вигоди від господарської  діяльності. Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона економіка добробуту – це колективні зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких є можливим у даній економічній системі [4, 303].

   Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійснення принципів добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохочення розвитку економіки, а також проведення антимонопольної політики. Можна стверджувати, що досягти "хорошого життя" можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту.

  У зв'язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є тією основою, на якій ґрунтується уся подальша модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання, розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за рахунок коштів бюджету.

   У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту.

   Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціальне вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про

процес  створення держави добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей – малозабезпечених, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають брати участь у створенні все суспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей [4, 304].  

  Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості. Це означає, що будь-який фінансовий закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається за допомогою демократичного рішення після всенародного обговорення.

    Слід зазначити, що використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту. Аналіз "шведської моделі" дає підстави для розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту, багато в чому знівелювала вплив панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання.

    Традиційна "шведська модель", на думку провідних західних економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти вагомого висновку щодо безперечного пріоритету вимог економічної ефективності над соціальними потребами [4, 305].

   Усе сказане вище підтверджує, що ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними силами. 

2.2. Види  й форми соціальних гарантій 

  Розвиток соціального забезпечення, види й форми соціальних гарантій у державі визначаються двома основними факторами – рівнем економічного  

розвитку  та станом розвитку демократичних засад. Водночас світовий досвід підтверджує, що соціальні гарантії повинні здійснюватися  за такими напрямками.

    Перший полягає в тому, що держава повинна гарантувати кожному громадянинові, який здійснює трудову діяльність, прийнятний рівень добробуту за допомогою мінімального рівня заробітної плати, її індексації, помірних податків і невтручання у підприємницьку діяльність.

    Другий напрямок – це задоволення так званих пріоритетних потреб суспільства, опікування якими держава не може довірити кожному громадянину самостійно. До них належать потреби у здобутті загальної освіти, вихованні дітей і підлітків, проведенні культурно-освітньої роботи, підготовці кадрів, організації охорони здоров'я і розвитку фізичної культури членів суспільства. Держава законодавче гарантує задоволення зазначених потреб за рахунок бюджету за мінімально достатніми обсягами у формі безплатних послуг.

   Третій напрямок має на меті зближення рівнів життя різних груп населення, недостатня забезпеченість яких пов'язана переважно з причинами, що не залежать від їхніх трудових зусиль. Такими причинами можуть бути підвищене навантаження утриманців на працездатних; стан здоров'я; вік; втрата роботи; кризові явища в економіці. У цьому разі формами задоволення відповідних потреб можуть бути пенсії, допомоги, стипендії, грошові виплати, їхня індексація, матеріальна допомога, пільги з податків, платежів і послуг. Наведені форми соціальних гарантій сприяють тому, що стає можливим підтримання життєвого рівня, а також розвиток здібностей людини незалежно від її матеріального становища, рівня заробітної плати і впливу економічних та інших зовнішніх факторів, щодо громадян [4, 305].

    Соціально-економічні гарантії є методом забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціальне визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадянам – це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких гарантій є мірилом її цивілізованості. 
 
 

    Перехід до ринкової економіки завжди потребував зміни підходів до соціальних проблем, які склалися в державі, регіоні, трудовому колективі. Правду кажучи, з'явилася зовсім нова галузь економічних відносин між населенням і державою, населенням і місцевими органами влади або суб'єктами господарювання.

    За умов розмаїття форм власності, розширення видів індивідуальної трудової діяльності, зміни організаційних структур управління економікою, демократизації самого процесу управління, скорочення і зміни способів і методів державного втручання у господарську діяльність певних ланок економіки необхідні заходи щодо забезпечення соціальних гарантій населенню з боку держави. Вони гарантують кожному певний рівень благ і послуг як за рахунок внесків самого громадянина, так і через перерозподіл ресурсів між населенням на потреби його матеріального забезпечення [4, 305].

     Гарантії держави полягають у тому, що вона, по-перше, створює умови для самозабезпечення життєво необхідними благами для задоволення власних потреб; по-друге, вилучаючи у громадян частину створеного ними доходу, повертає їм (поза зв'язком із вилученою частиною) блага й послуги у формі освіти, дошкільного виховання, охорони здоров'я, культурного обслуговування, соціального страхування та забезпечення; по-третє, за рахунок вилучення у деяких громадян частини їхнього доходу надає певну кількість благ і послуг тим громадянам, які за станом фізичного здоров'я не спроможні самі забезпечити себе всім необхідним (пенсії інвалідам із дитинства, утримання будинків для інвалідів і людей похилого віку, надання різних видів допомоги).

   Загальна сума благ і послуг, що споживаються населенням за відповідний проміжок часу, становить фонд споживання. Його обсяг завжди обмежений розмірами створеного валового внутрішнього продукту, а також іншими обов'язковими вирахуваннями, які покликана здійснювати держава. Мається на увазі оборона, наукові дослідження, відшкодування збитків від стихійного лиха тощо.

  Розмір коштів, які спрямовуються на соціальні гарантії населенню, повинен мати науково обґрунтовану величину в загальному обсязі фонду споживання, а

будь-яке  нове збільшення ресурсів, які спрямовуються  на ці потреби, слід порівнювати з реальними можливостями кожного конкретного часу. В іншому разі необґрунтоване збільшення ресурсів, які спрямовуються на соціальний захист населення, потребуватиме додаткового вилучення податків із фонду оплати праці, що в кінцевому підсумку лише розширить масштаби перерозподілу і не збільшить обсягу фонду споживання.