Соціальний захист населення в ринковій економіці

соціального захисту лягає на державу, але  водночас зростає роль ринкового  механізму у проведенні такої  політики. Відповідно до статті 25 Декларації прав людини [3] сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї і право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

    Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки.

    Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники – їх профспілкові організації.

    У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюються шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів управляють спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців [23, 369].

    Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються [23, 369].

  У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична здатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині

трудовий  стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такими умовами є робота протягом t50 днів на рік і 91 день страхування. У Великобританії береться до уваги лише сплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути 26 [23, 369].

  Важлива ланка соціального захисту населення – програми працевлаштування та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава та підприємці. Щорічно американські фірми витрачаютьна ці програми близько 30 млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину відповідних коштів.

   До кінця 90-х pp. у США пройдуть перекваліфікацію або будуть навчатися близько 50 млн. чол. (зайнятих зараз і тих, хто почне працювати вперше). Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе також виконання таких громадських робіт, як будівництво шляхів, каналізації, водоводів тощо. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця [23, 370].

   У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводиться "політика доходів", активна кредитно-грошова політика тощо. "Політику доходів" запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили. Найбільших успіхів у цьому досягли США. З 1974 p. до середини 80-х pp. було ство-ре-но 23 млн. додаткових робочих місць і прийнято на роботу 12 млн. іммігра-нтів. Характерно, що за цей період 500 наймогутніших корпорацій Америки скоротили 3 млн. робочих місць, а дрібні створили 7 млн. таких місць [23, 370].

   Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком є лише  

Японія.Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше, ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня з метою збільшення зайнятості мало місце у Швеції в 70-х рр., у Франції в 1982-1983 pp. та в деяких інших країнах [23, 370].

     В Україні законодавчу основу програми захисту населення при переході до соціально орієнтованої ринкової економіки закладено в Законі України "Про зайнятість" [17] і Державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікоюцентрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо).

   Одним із елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо.

   При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень

зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).

   За базу мінімального рівня заробітної плати береться набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома та ін.). Цей набір в різних країнах різний. У США, наприклад, до нього включають оплату за наймання житла, близько 20 видів м'ясопродуктів, купівлю один раз у п'ять років ненового автомобіля та ін.

     Розмір мінімальної заробітної плати в розвинутих країнах Заходу сягає від 30 до

50% розміру  середньої заробітної плати. У  США він становить 4,5 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді [23, 371].

    В Україні на початку 1996 p. мінімальна заробітна плата становила 800 тис. крб., мінімальна пенсія – 3,3 млн. крб., а максимальна – близько 4 млн. Проте, якщо у США мінімальний рівень заробітної плати встановлено з розрахунку, щоб споживання м'яса на рік на душу населення становило 80 кг, то в Україні за мінімальну заробітну плату можна придбати лише близько 50 кг м'яса на рік, але грошей на інші товари та послуги вже не залишається. Міжнародна організація продовольства рекомендує 33 кг м'яса на рік, але таку його кількість споживають у слаборозвинутих країнах [23, 371].

   Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають "індексом злиденності". Так, якщо індекс безробіття становить 2%, а індекс інфляції 1000%, то "індекс злиденності" – 1002% [23, 371].

   Основний критерій бідності – доходи на одну людину. Загальним критерієм бідності є структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х pp. належали сім'ї, які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині 1992 pp. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили близько 75%. В Україні ситуація ще несприятливіша [23, 372].

   Загальний рівень бідності у тій чи іншій країні визначається показником частки числа бідних людей у загальній чисельності населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у ви-гляді життєвого (або фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший відображає задоволення лишеголовних фізіологічних потреб і основних послуг. Другий включає ще й мінімальні духовні та соціальні запити [23, 372]

    Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчого кошика. Так, у Болгарії до такого кошика на сім'ю з двох осіб включають 552 позиції, з трьох – 639 позицій, а з чотирьох – 652 позиції. Споживчий кошик складається із 149 позицій продовольчих товарів (або 23-27% загальної кількості позицій названих трьох типів сімей) з таким розра-ху-н-ком, щоб структура харчування забезпечувала денну калорійність – для працю-ючих 2822 калорії, для пенсіонерів – 2026 і для дітей – 2123 калорії. У 1988 p. рівень прожиткового мінімуму щодо середньодушового доходу у цій країні становив 69%. В Угорщині у 1991 p. середньомісячний прожитковий мінімум міської сім'ї з 4-х осіб сягав 32,6 тис. форинтів (майже 400 дол.) [23, 372].

  У Білорусі і країнах Прибалтики для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії, Казахстані – фізіологічного. З і квітня 1992 p. у Білорусі введено показник середньодушових мінімальних споживчих бюджетів, які б забезпечували норму калорійності для працездатних чоловіків 3050 ккал і 2525 ккал для працездатних жінок [23, 372].

Уряд  України методику підрахування споживчого кошика досі не оприлюднив. Верховна Рада України у жовтні 1995 p. встановила межу малозабезпеченості – 4,8 млн. крб. на місяць. За річну суму можна було купити 21,5 кг м'яса на одну непрацюючу особу, 180 кг молока і молочних продуктів, 180 яєць, 1,5 кг риби і рибних продуктів (близько 4 кг), 135 кг картоплі, 80 кг овочів, 37 кг фруктів і ягід, 110 кг хліба і хлібопродуктів, 7 кг соняшникової олії, 21 кг цукру [23, 372].

  З мінімальним рівнем заробітної плати тісно пов'язаний критерій бідності. 
 

Важливим  елементом програми соціального  захисту населення є регулювання  заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальним законодавством встановлюються права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо [23, 373].

    Заробітна плата найманих робітників регулюється за допомогою колективних договорів і тарифний угод. Ширше коло питань регулюють колективні договори. У них, крім оплати робочої сили, фіксуються тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії щодо умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування та ін. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у тих чи інших галузях і мінімальні гарантії рівня заробітної плати працівників різної кваліфікації. Тарифна угода за участю представників підприємств і трудящих укладається за посередництва держави і засвідчується Міністерством праці. Це є гарантом її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.

   Надзвичайно важливою ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в усіх розвинутих країнах. Федерація профспілок України в 1995-1996 pp. вимагала від уряду, щоб підвищенню плати за комунальні послуги передували заходи щодо соціального захисту населення (зростання мінімальної заробітної плати, пенсій і стипендій), а також паралельне реформування заробітної плати. Проте досягнутої угоди уряд не виконав. Зниження життєвого рівня населення відбувається також через несвоєчасну виплату заробітної плати. Ці причини спричинили загальнонаціональний страйк шахтарів у лютому 1996 p. [23, 373]

   Ще однією ланкою соціального захисту населення є захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні законом "Про захист прав споживачів" [18] держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та

інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірну інформацію про кількість, якість і асортимент її, відшкодування  збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав та ін. Але цей закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

  Отже, у цілому можна зробити висновок про те, що соціально-економічні гарантії являють собою методи забезпечення з боку держави задоволення різноманітних потреб громадян на рівні соціальне визнаних норм. Соціально-економічні гарантії громадянам – це об'єктивна необхідність для будь-якої правової держави, зміст і доцільність її існування. Обсяг і рівні таких гарантій є мірилом її цивілізованості.