Східна Європа і Золота Орда в XIV–XVI століттях

За політичним значенням  битву на Синіх Водах можна  поставити вище, ніж битву на Куликовому полі 1380 року. Адже Великий князь московський Дмитрій Іванович на Куликове поле пішов для того, щоби за розпорядженням правителя Золотої Орди хана Тохтамиша привести до покори темника Мамая, який незаконно взяв собі право призначати на трон верховного хана Золотої Орди угодних йому претендентів. За це він і був покараний вірнопідданим хану князем Дмитрієм, що в подальшому все одно не врятувало Москву у 1382 році від облоги та спалення військами Тохтамиша. Потому ще 100 років (до 1480 р.) землі Великого князівства Московського перебували під владою Орди [29, с. 12–13].

Литовці ж витіснили Золоту Орду за межі приєднаних українських земель безповоротно. І хоча золотоординські хани ще здійснювали набіги на українські землі і деколи доводилося виплачувати їм данину, проте політичну владу на цих територіях вони втратили остаточно.

Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили політичну мудрість. Вони здобули собі довіру місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобутки в усіх сферах життя.

Наприкінці 90-х років XIV століття правляча верхівка литовських феодалів виступила з програмою утворення самостійного королівства, яке протистояло б у зовнішньо-політичному плані як Польщі, так і Московському великому князівству. Виражаючи її прагнення, великий князь литовський Вітовт намагався не тільки домогтися ослаблення зв’язків з Польщею, але й, всупереч союзу з Московським князівством, розширити свої володіння за рахунок північноруських земель. Переслідуючи агресивні цілі на сході, литовські феодали в 1395 році захопили Смоленськ, а в 1398 році пішли на зговір із стародавнім ворогом Литви й Польщі – Тевтонським орденом, уклавши з ним так звану Салинську угоду про захоплення і розподіл Новгородської та Псковської земель [22, с.6–7].

За підтримку своїх  загарбницьких планів Вітовт віддав Ордену частину литовської території (Жемайтію). Проти спроби Литовського князівства і Ордена розгорнути феодальну експансію в Північно-Східній Русі виступили Новгород, Псков, Московське і Тверське князівства. Це примусило Вітовта відкласти свої плани і в першу чергу звернути увагу на Золоту Орду. Її хани, незважаючи на поразку при Синіх Водах в 1363 році, все ще претендували на українські території, підвладні Литві. В 1398 році хан Тохтамиш у своєму ярлику до Ягайла зажадав навіть данини з руських волостей [3, с.94].

Політична обстановка в Золотій Орді наприкінці XIV століття була сприятливою для розгортання наступу Литви на півдні. У 1395 році війська правителя Мавераннахра Тамерлана вдруге розгромили військові сили Тохтамиша і, переслідуючи їх, зруйнували ряд важливих економічних і адміністративних центрів Золотої Орди. Литовський уряд використав боротьбу за владу, що розпочалася у Золотій Орді між претендентами на ханський престол Тімур-Кутлуком і Тохтамишем. Зокрема, Вітовт вирішив допомогти Тохтамишу знову утвердитися в Золотій Орді, щоб при його підтримці поширити владу литовських феодалів на всю Північно-Східну Русь. Угода про спільні дії литовського князя і золотоординського хана була скріплена ярликом, виданим у 1398 році Тохтамишем Вітовтові на володіння українськими і частково білоруськими землями в складі Литовського князівства, а також деякою територією Північно-Східної Русі [7, с.143].

Здійснення цих планів почалося з походів Вітовта на Дон (1397 року) і Низ Дніпра (1398 року). Межею відвойованої у татар в причорноморських степах території стала збудована за наказом Вітовта кам'яна фортеця на Нижньому Дніпрі – Тавань (місто св. Іоанна).

Головні воєнні події розгорнулися в 1399 році. 18 травня велике військо Вітовта з татарами Тохтамиша й іншими союзниками вирушило з Києва проти основних сил Золотої Орди, на чолі яких стояв Тімур-Кутлук. 12 серпня 1399 року біля річки Ворскли Тімур-Кутлук, оточив і розгромив військо Вітовта. Золотоординці вдерлися на Київщину, а потім на Волинь, однак не змогли оволодіти Києвом, а, дійшовши до Луцька, мусили повернути в прикаспійські й причорноморські степи [3, с.96].

У липні 1416 року татарські полки під проводом темника Едигея, який після смерті Тімур-Кутлука фактично став правителем Золотої Орди, вдруге напали на Київщину і вдерлися в Київ, пограбували й спалили місто та його околиці, багато мешканців забрали в неволю, Київський замок, проте, татари так і не змогли здобути [6, с.351].

Хоч напади окремих татарських загонів на українські землі не припинялися, Вітовту вдалося, користуючись династичною боротьбою в Золотій Орді, розширити кордони Литовського князівства до Чорноморського узбережжя і поставити татарських феодалів Криму у васальну залежність від Литви. Південні рубежі на Правобережжі між Дніпром і Дністром були укріплені рядом замків, що стали осередками селянської колонізації неосвоєних територій. Для зміцнення кордонів Великого князівства Литовського Вітовт використовував також васальних татар і вихідців з Кавказу, оселяючи їх поблизу Черкас, Канева та в інших місцевостях Наддніпрянщини й Південного Поділля.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. СТОСУНКИ ЗОЛОТОЇ ОРДИ З МОСКВОЮ ТА ЛИТВОЮ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XV – НА ПОЧАТКУ XVI СТОЛІТТЯ

 

3.1. Стосунки Золотої Орди з Великим князівством Московським

в 70-ті роки XV століття

 

В 1472 році ординський хан Ахмат з великим військом рушив до кордонів великого князівства Московського. Але у Таруси загарбники зустріли численну російську рать. Всі спроби ординців переправитися через Оку були відбиті. Ординське військо спалило місто Олексин і знищило його населення, проте похід закінчився провалом. В 1476 році великий князь Іван III припинив сплату данини хана Золотої Орди, а в 1480 році відмовився визнати залежність Русі від неї.

Хан Ахмат, зайнятий боротьбою  з Кримським ханством, лише в 1480 році розпочав активні військові дії проти непокірного московського князя. Йому вдалося домовитися з польсько-литовським королем Казимиром IV про військову допомогу Орді з боку Литви і Польщі. Західні кордони Московської держави ( Псковські землі) на початку 1480 році піддалися нападам Лівонського ордена [9, с.252].

У січні 1480 року проти Івана III повстали його брати Борис Волоцкий і Андрій Великий, незадоволені посиленням влади великого князя. Використовуючи обстановку, хан Ахмат в червні 1480 року організував розвідку правого берега ріки Оки, а восени виступив з основними силами.

Боярська верхівка Московської  держави розкололася на дві групи: одна («грошолюби багатих і брюхатих») на чолі з окольничим Іваном Ошкирою і Григорієм Мамонов радила Івану III рятуватися втечею, інша група бояр відстоювала необхідність боротися з Ордою. Можливо, на поведінку Івана III вплинула позиція москвичів, які вимагали від великого князя рішучих дій.

Іван III почав стягувати  війська до берегів річки Оки. У тому числі, він відправив свого брата Вологодського князя Андрія Меншого у його вотчину – Тарусу, а сина Івана Молодого в Серпухов. Сам великий князь прибув 23 червня до Коломни, де і зупинився в очікуванні подальшого ходу подій. У той же день з Володимира до Москви була привезена чудотворна Володимирська ікона Божої Матері, з заступництвом якої пов’язували порятунок Русі від військ Тамерлана в 1395 році [1, с.104].

Війська хана Золотої Орди Ахмата безперешкодно рухалися по литовській території і в супроводі литовських провідників через Мценськ, Одоев і Любутском до Воротинського. Тут хан чекав допомоги від Казимира IV, але так її і не дочекався. Кримські татари, союзники Івана III, відвернули литовські війська, напавши на Поділля. Знаючи, що на Оці його чекають російські полки, Ахмат вирішив, пройшовши по литовським землям, вторгнутися на російську територію через річку Угру. Іван III, отримавши інформацію про такі наміри ворога, направив свого сина Івана Молошого і брата Андрія Меншого до Калуги.

3.2. Звільнення  Північно-Східної Русі з-під ординського ярма

30 вересня 1480 року Іван III повернувся з Коломни в Москву «на раду і думу» з митрополитом і боярами. Великий князь отримав одностайну відповідь, «щоб стояв міцно за православне хрістьяньство противу безсерменству». У ті ж дні до Івана III прийшли посли від Андрія Великого і Бориса Волоцький, які заявили про припинення заколоту. Великий князь подарував братам помилування і наказав їм рухатися зі своїми полками до річки Оки. 3 жовтня Іван III залишив Москву і попрямував до міста Кременець (зараз село Кремінське Мединського району), де залишився з невеликим загоном, а решта війська відправив до берегів річки Угри.

Щоб виключити напад ворога з тилу, татари розорили район верхів’я річки Оки впродовж 100 кілометрів, населений росіянами, захопивши міста: Мценськ, Одоев, Перемишль, Старий Залідов, Новий Залідов, Опака, Мещевск, Серенск, Козельськ [16, с.98].

Тим часом 8 жовтня хан Ахмат спробував форсувати Угру, але його атака була відбита силами Івана Молодого.

Зазначене історична подія відбувалося в районі п’ятикілометровій ділянки річки Угри вгору від гирла її до впадання в неї річки Росвянки. Кілька днів тривали спроби ординців переправитися. Спроби не принесли ординцям бажаного успіху, вони відступили на дві версти від річки Угри і стали табором у Лузі. Війська Івана III зайняли оборонні позиції на протилежному березі річки. Почалося знамените «стояння на Угрі». Періодично спалахували перестрілки, але на серйозну атаку жодна з сторін не вирішувалася.

У такому положенні почалися переговори. Ахмат зажадав, щоб до нього з виявлення покірності з’явився сам великий князь, чи його син, або принаймні його брат, а також щоб російські виплатили дань, яку заборгували за сім років. Як посольства Іван III відправив боярського сина Товаркова Івана Федоровича співтовариші з подарунками. Вимоги данини були відхилені, подарунки не прийняті, переговори перервалися.

Цілком можливо, що Іван III пішов на них, прагнучи виграти час, оскільки ситуація повільно змінювалася на його користь: 1) на підході були сили Андрія Великого і Бориса Волоцкого; 2) кримський хан Менглі I Гірей, виконуючи свою обіцянку, напав на Поділля – південні землі Великого князівства Литовського, і Ахмат вже не міг розраховувати на допомогу свого союзника – Литви; 3) у татарському війську почалася і стала набирати силу епідемія повальної хвороби (за описаними в літописах ознаками, імовірно дизентерії). Російське військо епідемія не торкнулася [2, с.39].

У ці ж дні, 15–20 жовтня 1480 року Івану III прийшло полум’яне послання архієпископа Ростовського Вассиана Рило, в якому він закликав наслідувати приклад перш колишніх князів:

Дізнавшись, що хан Ахмат, прагнучи домогтися чисельної переваги, максимально мобілізував Велику Орду, так що на її території не залишалося значних резервів військ, Іван III виділив невеликий, але дуже боєздатний загін, під командуванням звенигородського воєводи, князя Василя Ніздрюватого, який повинен був на човнах спуститися по Оці, потім по Волзі до її низовий і зробити спустошливу диверсію у володіннях Ахмата. У цій експедиції брав участь і кримський царевич Нур-Девлет зі своїми воїнами.

28 жовтня 1480 року Іван III вирішив відводити війська до Кременця і далі зосередитися до Боровську, щоб там в сприятливій обстановці дати бій, якщо ординці форсують річку. Ахмат, дізнавшись, що в його глибокому тилу діє диверсійний загін князя ніздрюватого і кримського царевича Нор-Девлета, який має намір захопити і розграбувати столицю Орди, а також у результаті нестачі продовольства, не зважився переслідувати російські війська і в кінці жовтня – перших числах листопада також почав відводити свої війська. 11 листопада 1480 року хан Ахмат прийняв рішення відправитися назад в Орду, розграбувавши на зворотному шляху Козельск, що належав Литві [9, с.256].

Інакше були сприйняті результати «стояння» в Орді. 6 січня 1481 року золотоординський хан Ахмат був убитий в результаті раптового нападу тюменського хана Ібака на степову ставку, в яку Ахмат пішов з Сарая, ймовірно, побоюючись замахів. У Великій Орді почалася міжусобиця.

В стоянні на Угрі військо  Івана ІІІ застосувало нові тактичні та стратегічні прийоми: 1) узгоджені дії з союзником Менглі I Гіреєм, відвернувшись від зіткнення військові сили Казимира IV; 2) відправка Іваном III у Велику Орду по Волзі війська для розорення беззахисною ханської столиці, що було новою військово-тактичної прийомом і застало зненацька ординців; 3) удавшаяся спроба Івана III уникнути військового зіткнення, в якому не було ні військової, ні політичної необхідності – Орда була сильно ослаблена, її дні як держави були полічені [2, с.41].

«Стояння на річці Угрі» поклало кінець монголо-татарського ярма. Московська держава стало суверенною не тільки фактично, а й формально. Дипломатичні зусилля Івана III запобігли вступ у війну Польщі та Литви. Свою частку у порятунок Русі внесли і псковичі, які до осені 1480 року зуміли витримати наступ Тевтонського Ордену на Північно-Східну Русь.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Отже, ступінь впливу монгольського нашестя і ординського іга на історію народів Східної Європи, безумовно, велика, але досить нерівномірна по відношенню до різних аспектів життя країн даного регіону.