Східна Європа і Золота Орда в XIV–XVI століттях

Як і його батько, Джанібек вступив у конфлікт з генуезцями і намагався відібрати у них Каффу, але безуспішно (1344 р.). З іншого боку, він підписав торговий договір з Венецією в 1347 році. У 1349–1355 роках. Венеція і Генуя розв’язали ще одну війну, в якій переможцем виявилася Венеція. Слідом за цим був підтверджений договір венеціанців з Джанібека в 1356 році. Венеціанці отримали право встановлювати свою торгівлю в Солхаті, на умовах оплати митних зборів з розрахунку двох відсотків від вартості проданих товарів, і в Солдайї – з розрахунку трьох відсотків [5, с.325].

Відносини між Золотою Ордою і Єгиптом за правління Джанібека продовжували залишатися дружніми. Як і раніше, значна кількість кипчаків і росіян привозилося в Єгипет або в якості рабів, або – воїнів допоміжних військ. Більшість з них, якщо не всі, були звернені в іслам. У період правління Джанібека один з російських воїнів зробив блискучу кар’єру в Єгипті, досягнувши рангу еміра. Його ім’я дано в східних джерелах як Бейбуга Рус (або Урус) [28, с.214].

Через чотири роки після сходження Джанібека на трон Золоту Орду спіткало страшне лихо. Чума, яку називали «чорною смертю» (вогнищем її, швидше за все, був Далекий Схід), проникла в Хорезм з Китаю та Індії разом з торговими караванами; в 1346 році епідемія вразила Крим, убивши 85 000 человек. З Криму уздовж азіатського береги Егейського моря і через острів Кіпр хвороба досягла Єгипту і проникла в Сирію. Потім через Середземне море чума охопила Західну Європу і, поширюючись знову на схід через Балтійське море, вразила Новгород і в 1353 році досягла Москви.

Епідемія чітко слідувала по головним торговим шляхам; вона розцвітала пишним цвітом на багатолюдних ринках і кораблях. Оскільки торгівля між містами Золотої Орди і Русі була в цей період великої, парадоксальним є те, що «чорна смерть» прийшла в Новгород через Балтійське море, а не через Південну та Центральну Русь. Південноруські степу, малонаселені, використовувані, головним чином, як пасовища для монгольських табунів, мабуть, створили щось на зразок безпечного пояса.

Мало що змінилося на Русі за правління Джанібека. Коли на початку його правління всі руські князі з’явилися при дворі хана, він дарував ярлик на Велике князівство Володимирське князю Симеону Московському, старшому синові Івана I, який помер. В той же час було підтверджено незалежність від Москви Тверського, Суздальського і Рязанського князівств. Більш того, рязанський і суздальський князі отримали титул великого князя в рамках їх володінь, а через кілька років така ж привілей була дана і тверському князю.] Таким чином, Русь розділилася на кілька великих князівств; володимирське велике князівство тепер, практично, хоча і не номінально, змішалося з князівством Московським. Воно все ще зберігало особливий престиж, як первісне велике князівство; та, як ми знаємо, починаючи з Івана I, великі князі володимирські і московські додавали слова «і всієї Русі» до свого титулу. Великий князь Симеон був відомий як «Гордий». Гордість він, мабуть, виявляв по відношенню до інших руських князів, але зовні він також раболіпствував перед ханом, як і його батько, і так само, як батько, здійснював часті візити в Орду.

У 1349 році виникла ситуація, котра потенційно загрожувала інтересам Москви: великий князь Ольгерд (Альгірдас) Литовська (син і наступник Гедиміна) послав свого брата Коріата попередити хана про небезпеку, що насувається посилення Московської держави по відношенню як до Золотої Орди, так і до Литви. Ольгерд запропонував хану монгольсько-литовський альянс проти Москви. Як тільки Симеону повідомили про прибуття Ольгерда в ставку хана, він сам поспішив туди і висловив протест проти планів Ольгерда. Джанібек, задоволений відданістю Симеона, не тільки відхилив союз з Литвою, а й видав Коріата Симеону. Тільки після тривалих переговорів, по ходу яких Ольгерд проявив своє дружнє ставлення до Симеону, останній погодився звільнити Коріата [12, с.195–196].

 В той час, як  увага Ольгерда було звернено  на схід, Казимир Польський розв’язав нову кампанію проти Галича і Волині (1349 р.). Ольгерду тепер довелося просити у монголів допомоги проти поляків, вигнаних з Волині в 1352 році. Галич, тим не менше, був захоплений Казіміром.

Симеон Гордий помер в 1353 році від чуми і йому успадковував його молодший брат Іван II Красний, який без будь-яких ускладнень отримав ярлик на велике князювання.

Під час його правління (1353–1359 рр..) видатну роль в московському уряді відігравали провідні бояри. З них особливо виділялися в той час сім’я Плещеєвих. Їх предок, Федір Бяконт, спочатку – з Чернігова, приїхав до Москви в кінці XIII століття. Оскільки митрополит Феогност (наступник Петра) помер від чуми у той же час, що і великий князь Симеон, престол митрополита виявився вакантним. З схвалення Івана II московські бояри вирішили послати до патріарха Константинопольському члена сім’ї Плещеєвих, єпископа Олексія Володимирського, сина Федора Бяконта, в якості російського кандидата на цей престол [24, с.59].

Тверський князь і бояри  не схвалили кандидатуру Олексія  і висловили підтримку іншому кандидату, Роману, якого великий  князь Ольгерд Литовський направив до Константинополя зі своїми рекомендаціями. Патріарх вирішив дилему, призначивши  обох: Олексія – митрополитом «Києва» (тобто, фактично, Москви), а Романа – митрополитом Литви. Таким чином, російська єпархія виявилася розколотою на дві, але цей поділ на сей раз виявилося лише тимчасовим.

Освічений священнослужитель  і глибоко релігійна людина, митрополит Олексій був також видатним державним діячем. Як член сім’ї Плещеєвих, він користувався значним впливом у великого князя і у бояр, і став провідним особою в московському уряді під час правління Івана II і в перші роки правління сина і наступника князя Івана, Дмітрія Донського. До нього також ставилися з великою повагою при дворі хана, особливо хатун Тайдула, яку він вилікував від захворювання очей в 1357 році. 
У цьому ж році в Москві стався інцидент, який з’явився віддзеркаленням конфлікту між боярами і простим народом.

3 лютого 1357 року на головній площі Москви було знайдене тіло московського тисяцького, Олексія Петровича Хвоста, з явними ознаками насильницької смерті. Слід згадати, що, починаючи з київського періоду, тисяцький, який командував міським військом, займав особливе положення в князівської адміністрації [10, с.198].

Хоча він і обирався князем з числа провідних бояр, його вважали виразником інтересів  народа. Зважаючи на це зрозуміло, чому населення Москви порахувало бояр винними  у смерті Олексія Петровича. У  місті почалися бунти, і самі видні  бояри рятувалися втечею в Рязань. Більшість їх повернулося на наступний рік, і один з них, Василь Вельямінов, був призначений тисяцкім. Його батько, якого теж звали Василь, служив тисяцьким при Івані I.

У 1356 році Джанібек розв’язав війну проти занепалого держави іль-ханів і став першим з правителів Золотої Орди, що завоював Азербайджан. Але на зворотному шляху з Тебріза в Сарай він помер. Згідно Іскандеру Аноніму, він був убитий за наказом свого сина Бердібека в 1357 році [6, с.278]. 

РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА МІЖ ВЕЛИКИМ КНЯЗІВСТВОМ ЛИТОВСЬКИМ І ЗОЛОТОЮ ОРДОЮ ЗА ПАНУВАННЯ  В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

2.1 Боротьба Московського князівства з Литвою й Золотою Ордою

Протягом першої половини XIV століття Московське князівство значно зміцніло за рахунок об’єднання північно-східних руських земель. З удільного князівства воно поступово перетворювалось у велику державу. Спираючись на зростаючі матеріальні ресурси, московські князі повели боротьбу за утвердження свого політичного пріоритету спершу в рамках Великого князівства Владимирського, а з другої половини XIV століття – і в усіх колишніх давньоруських землях. Роль Москви як політичного центру північно-східних земель, її вплив на південно-західні та західні руські землі особливо зросли під час княжіння Дмитрія Донського (1359–1389), коли вона стала одночасно й центром збирання сил проти панування Золотої Орди. З 60-х років XIV ст. Московське велике князівство щораз частіше йшло на відкритий розрив з правителями Золотої Орди, стримуючи водночас натиск Литовської держави на заході.

На середину XIV століття зросла й могутність Литви, вільної держави від золотоординського іга. Використовуючи великі ресурси підвладних їй західних та деяких південно-західних руських земель, Литовська держава стримала натиск Тевтонського ордену й з успіхом відбила ряд нападів Золотої Орди. За таких умов феодали Південно-Західної Русі стали вбачати в Литовській державі реальну воєнно-політичну силу, в об’єднанні з якою вони могли визволитися з-під влади Золотої Орди. З свого боку, литовські феодали використовували ці прагнення для поширення своєї влади на південь і схід. З цією метою вони вдавалися до найрізноманітніших засобів: силою зброї захоплювали території, укладали династичні союзи з допомогою шлюбів, інколи, як це мало місце у відносинах з Північно-Східною Руссю, йшли на союз із Золотою Ордою. У 50–60-х роках XIV століття, за великого князя Ольгерда Гедиміновича, остаточно складається політична програма цієї експансії: відновлення колишньої цілості Русі під егідою литовської князівської династії [25, с.55].

На середину 60-х років XIV століття більша частина українських земель увійшла до складу Литовської держави. Не останню роль у цьому відіграли наміри боярства піти на угоду з литовськими феодалами. Така угода передбачала визнання литовським великокнязівським урядом за руськими землями-князівствами широкої автономії, а за місцевими феодалами – їх станових прав. Інакше кажучи, феодалам давалася гарантія збереження імунітету (монопольне право на земельну власність, адміністративні посади, місцевий суд тощо) згідно з проголошеним великокнязівською владою: «Ми старины не рушаєм, а новины не вводим». У зв'язку з цим Україна і Білорусія знайшли собі захист від азіатської навали, приєднавшись до Великого князівства Литовського [25, с.56].

Руські землі під владою Литви здобули, як відомо, лише на деякий час умови для дальшого соціально-економічного та культурного розвитку. Згодом, у зв’язку з укладенням польсько-литовської унії 1385 року і зміцненням Російської централізованої держави, негативні наслідки включення українських і білоруських земель до складу Литви стали очевидними.

Укріпившись у південно-західних та західних руських землях, литовські феодали активізували свій наступ на Північно-Східну Русь. У 1368 і 1370 pоках війська литовського князя Ольгерда, який, заручившись дипломатичною підтримкою Золотої Орди, в союзі з силами Тверського князівства двічі підступали до стін Москви, але не змогли нею оволодіти. Народні маси, насамперед міське торгово-ремісниче населення Північно-Східної Русі, співчуваючи об’єднавчій політиці московського князя Дмитрія Івановича, рішуче виступили проти литовських феодалів та їхніх союзників. Це зрештою зумовило провал агресивних планів правлячих кіл Литовської держави щодо Північно-Східної Русі. Після поразки під Любутськом у 1372 році Ольгерд став дотримуватися миру з Московським князівством [13, с.112].

Тимчасова рівновага сил на литовсько-московському прикордонні, послаблення Золотої Орди внаслідок тривалих феодальних усобиць, економічне й політичне зміцнення Московського князівства створили на середину 70-х років XIV століття передумови для активізації боротьби Північно-Східної Русі проти золотоординського панування. Це викликало занепокоєння серед панівної верхівки Литви, а також у Золотій Орді, внутрішньополітичне становище якої певною мірою стабілізувалося з приходом до влади темника (воєначальника) Мамая. Литва і Орда почали схилятися до воєнно-політичного союзу, спрямованого проти Москви, особливо з 1378 pоку, після того як великим князем литовським став молодший син Ольгерда – Ягайло [12, с.114].

З самого початку своєї політичної діяльності Ягайло намагався нейтралізувати загрозливе для Литви тяжіння населення південно-західних і західних руських земель до Москви і подолати опозицію владі великого князя литовського з боку найбільших удільних князів на Україні і в Білорусії, які почали підтримувати об’єднавчу політику Московського великого князівства. На чолі цього опозиційного руху став брат і колишній співправитель Ольгерда литовський князь Кейстут.

Для придушення опозиції Ягайло уклав союз з Тевтонським орденом  проти Кейстута і обложив своїм військом Полоцьк – столицю князівства Андрія Ольгердовича, старшого брата Ягайла і одного з найактивніших діячів опозиції. Той залишив свої володіння і перейшов на службу до московського великого князя. Ягайло готував каральний похід і в Чернігово-Сіверську землю проти князя брянського і трубчевського Дмитра Ольгердовича. Щоб не допустити розгрому своїх союзників і запобігти надмірному посиленню Ягайла напередодні неминучої битви з Золотою Ордою, Дмитрій Іванович Московський взимку 1379 року послав у Чернігово-Сіверську землю війська, які без бою увійшли до Трубчевська і Стародуба, а велика група місцевих феодалів на чолі з своїм князем перейшла на бік Москви. Трубчевський князь Дмитро Ольгердович став васалом московського князя [14, с.38].

2.2. Протистояння Московського князівства з Золотою Ордою в другій половині XIV століття

Не відразу, але Дмитру усе ж таки вдалося зібрати  під свої прапори війська з  деяких інших російських князівств. Привели йому допоможе свої полиці та литовські князі, зведені брати  Ягайло: Андрій Ольгердович Полоцький  і Дмитро Ольгердович Брянський. Є версії, що союзником Дмитра був  і хан Білої Орди Тохтамиш, лютий ворог Мамая. За оцінками військо Русі налічувало від 50-60 до 300-400 тисяч воїнів. Проте особливо імовірним усе ж таки є цифра є в 50 тисяч воїнів. Втім, навіть пятидесятисячне військо вважалося у ті роки колосальним. Так само складно оцінити й чисельність військ Мамая. Швидше за все було приблизно рівні чи перевага була за татар приблизно 3:4 [17, с.278].

Російське військо у кількості 20–25 тисяч вийшли з Москви у Коломну за трьома дорогах. Колони з Кремля через Никольські, Фроловські і Константино-Еленинські ворота. Серед інших князівств прибуло 25-30 тисяч воїнів. Трохи пізніше до них приєдналися псковські і брянські дружини під керівництвом двох литовських князів – братів Ягайло. Із різних причин не були присутні полки смоленських, нижньогородських, новгородських і рязанських князів. Ополчение складався з князів, бояр, духівництва, купців, ремісників і озброєних холопів, тобто із усіх верств населення. Російська кіннота за чисельністю не поступалася піхоті. До її складу вже входили окремі ударні сполуки важкої кавалерії – «кута рать» [8, с.192].

У Коломні, на Девичьем полі, відповідно до «Сказания о Мамаевом побоище», Дмитро Іванович на огляді війська призначив головнокомандуючих окремих полків. 20 серпня військо рушила північним берегом Оки захід до гирла Лопасни. Росіяни воєводи на чолі з молодим Дмитром, як і, діяли швидко і енергійно, за планом, заздалегідь розробленого. Першим із Коломни вийшов із частиною військ головнокомандувач великий князь Дмитро Іванович. Дорогою з нею з’єдналися залишкові загони, і навіть Тимофій Васильович Вельяминов. За кілька днів, 27–28 серпня, все військо переправилося на південний берег Оки, при впадання у неї річки Лопані. У місця переправи Дмитро Іванович залишив Тимофія Васильовича – він повинен зустріти війська, які йшли за головними силами московського князя.