Східна Європа і Золота Орда в XIV–XVI століттях

 

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний  університет імені Петра Могили

Факультет політичних наук

 

 

 

Баліцкий Олександр  Васильович

 

СХІДНА ЄВРОПА І ЗОЛОТА ОРДА В XIV–XVI СТОЛІТТЯХ

 

Курсова робота

з дисципліни «Історія України»

 

 

Кафедра історії  України

 

 

                                                                          Група 334

                                                                          Науковий керівник: 

                                                                          Шевченко Наталія Володимирівна

                                                                    кандидат історичних наук, доцент

 

 

 

Миколаїв – 2013

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. Період панування Золотої Орди в Східній Європі …………………..6

Розділ 2. Боротьба між Великим князівством Литовським і Золотою Ордою за панування в Північному Причорномор’ї………………………………………14

Розділ 3. Стосунки Золотої Орди з Москвою та Литвою в другій половині XV – на початку XVI століття……………………………………………………….29

Висновки…………………………………………………………………………34

Список використаних джерел та літератури…………………………………...37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми дослідження. Період XIV–XVI століть є важливою ланкою історичного процесу в житті народів та держав Східної Європи. Оскільки саме в данний проміжок часу східноєвропейські народи пережили цілу низку трансформацій та видозмін. За даний період значно змінилася політична карта даного регіону, на міжнародну арену вийшли нові потужні гравці (Литва, Москва), натомість ряд інших, раніше впливових державних утворень зазнали краху і фактично припинили своє існування (Золота Орда). Окрім політичних змін відбулися й важливі економічний і культурно-релігійні зміни в регіоні. Зокрема, Орда після довготривалих пошуків істинної релігії за правління хана Узбека навернулася повністю до ісламу. Генуезькі факторії в Тавриці постійно зазнавали утисків та нападів ординців, а опісля заключення договору Орди з Венецією і програшу в довготривалій боротьбі з «республікою святого Марка» за панування над середземноморськими комунікаціями, фактично втратили свій економічний зиск і занепали. Від чого в цілому і потерпати стала вся торгівля на Чорному морі. Польща користуючись занепадом південно-руських земель и послабленням влади Золотої Орди на Західній Україні, починає проводити активну зовнішню політику, наслідками якої стає приєднання Галичини і Поділля до польської корони. Значно посилюються дві північні сусідки Орди: Литва і Москва. Перше державне утворення – Литва, користуючись загальним послабленням Орди, поступово витісняє її з Надніпрянщини і Поділля, а згодом й з Північного Причорномор’я, перетворюючись на провідну і наймогутнішу державу регіону тих часів. Друге державне утворення – Московське князівство, використовуючи ту ж саму слабкість держави монголо-татар, починає процес збирання всіх земель Північно-Східної Русі навколо себе та розпочинає процес тривалої боротьби за звільнення з-під ординського ярма. Саме цим двом державам судилося надалі вести затяту боротьбу за право об’єднання руських земель в одне єдине ціле державне формування. Але все це сталося вже після падіння Золотої Орди, і тому не стосується даної наукової проблеми.

Саме тому, ми важаємо, що дана проблема є дуже важливою у процесі дослідження, оскільки вона торкається історії багатьох країн та народів Східної Європи, дозволяє нам зясувати чому саме так, а не інакше склалися ті чи інші обставини, які мали визначальний вплив на подальшу доль країн Східної Європи, так  і Європи в цілому. 

Предметом наукового дослідження є ряд державних утворень Східної Європи (Золота Орда, Велике князівство Литовське, Москва тощо), що відігравали помітну роль в міжнародному житті та житті даного регіону.

Об’єктом наукового  дослідження є міжнародні відносини Золотої Орди з країнами та народами Східної Європи  в період XIV–XVI століття.

Хронологічні межі дослідження охоплюють проміжок часу від XIV (початку правління хана Узбека в Золотій Орді) й до XVI століття (часу розпаду і загибелі Золотої Орди).

Територіальні межі дослідження охоплюють переважну більшість країн Східної Європи та Північного Причорномор’я (Білорусія, Україна, Росія, Литва).

Мета дослідження полягає в аналізі стану і тенденцій розвитку міжнародних звязків, що склалися в Східній Європі між різними суб’єктами міжнародних відносин в XIV–XVI столітті. Для досягнення мети автор ставить такі основні завдання:

1. Зясувати, який вплив мала Золота Орда на функціонування політичних, економічних та культурних зносин між країнами Північного Причорномор’я;
2. Як складались стосунки між Ордою та Литвою та Москвою в даний проміжок часу;
3. Виявити, який вплив мала Орда на довколишні країни в період свого найбільшого розквіту;
4. Які причини зумовили поступовий занепад і розпад Золотої Орди, і які заходи вживали її правителі для його запобігання.

Історіографія. Під час написання курсової роботи автор використовував праці тих науковці, які займалися дослідженням даного питання раніше. Серед них слід виокремити праці, таких вчених, як Алексеева Ю.Г. [1], Барабашева А.С. [2], Грекова И.Б. [4], Егорова В.Л. [7], Заремби С.З.[9], Тихомирова М.Н [14] та інших.

Структура наукової роботи обумовлена її метою і завданнями. Повний обсяг наукового дослідження становить 39 сторінок. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (30 найменувань).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПЕРІОД ПАНУВАННЯ  ЗОЛОТОЇ ОРДИ В  СХІДНІЙ ЄВРОПІ

 

1. «Золотий вік» Орди – правління хана Узбека

 

Після смерті хана Золотої  Орди Тохти його спадкоємцем став його племінник Узбек (1313–1341 рр.); Його царювання зазвичай вважають «Золотим віком» Золотої Орди. Узбек був мусульманином – обставина, яка кілька відклало його обрання через опозицію старомонгольской партії. З його сходженням на трон іслам став офіційною релігією при ханському дворі і поступово був прийнятий більшістю монгольських і тюркських підлеглих хана. Звернення на сей раз виявилося остаточним. На знак своєї відданості Пророку Узбек вибудував велику мечеть у місті Солхаті в Криму (1314 р.), яка стоїть до цих пір.

У своїй міжнародній політиці Узбек, в цілому, був агресивніше  ніж його попередник Тохти. Він втрутився у 1324 році в болгаро-візантійський конфлікт під час міжусобної війни у ​​Візантії, надаючи підтримку болгарському ханові Георгію Тертерові II. Незважаючи на допомогу монголів, болгарська армія була розбита візантійцями при Адріанополі. Пізніше візантійський імператор Андронік III (онук Андроніка II, якого він скинув з престолу в 1328 році) встановив дружні стосунки з Узбеком вже знайомим шляхом: віддавши за нього заміж свою дочку. Відома під ім’ям Хатун Бай-Ялун, вона – важливий знак переміни релігійної атмосфери в Золотій Орді – повинна була прийняти іслам [5, с.265].

 Близько 1333 року Байя-лун було дано дозвіл відвідати її батька в Константинополі. Вона поїхала, супроводжувана арабським мандрівником Ибн-Батута, і більше не вернулась до Золотої Орди.

В 1330 році Узбек ще раз втрутився в балканські справи, і знову – безусішно. До того часу сформувалася візантійсько-болгарська коаліція проти Сербії. Як молдавські алани, так і волохи під проводом воєводи Івана Бессараба підтримували болгар. Участь Бессараба в коаліції стало сигналом появи румунів на міжнародній арені. Узбек, зі свого боку, направив 3000 ногайських воїнів для посилення коаліції. Об’єднана союзницька армія становила 15 000 осіб. Розміри сербської армії невідомі; щоб посилити її, сербський король Стефан Урош III вирішив використовувати іспанських і німецьких найманців. Вирішальний бій у цій війні відбувся при Вельбужде (Кюстенділе) 28 червня 1330 року і закінчився повною перемогою сербов. Після цього Сербія стала найсильнішим з балканських держав і незабаром досягла свого найбільшого розквіту при королі Стефане Урош IV, на прізвисько Душан (1336–1355 рр.) [5, с.272].

Як і під час правління  Тохти, відносини між ханом і  генуезцями при Узбекі періодично псувалися через конфлікти в Кримському улусу Золотої Орди. У 1322 році монголи розграбували місто Солдайю і зруйнували там багато християнських церков. Згідно з спогадами Ібн-Батути, це напад стало результатом зіткнення між греками і турками в Солдайе. Однак не греки, а саме генуезці представляли саму сильну християнську групу Криму в той час.

По всій імовірності, провідна роль у конфлікті в Солдайї  належала не грекам, а генуезців. У  всякому разі, серед зруйнованих  церков було багато римсько-католицьких, і римський папа вважав за необхідне втрутитися, просячи Узбека відновити іх. Мабуть, на його вимогу в Орді не звернули уваги. Коли Ібн-Батута відвідав Солдайю близько 1333 року, він виявив, що тут домінувало переважно татарське населення. У зв’язку з цим слід зауважити, що в інших кримських портах Генуї золотоординці не заважали. Каффа знову розвивалася, і починаючи з 1318 року вона стала місцем постою римо-католицького єпископа Таврії. Генуезці також утвердилися в цей період в Боспорі (Керчі) і в Херсоні [28, с.192].

З Єгиптом хан Узбек також підтримував активні стосунки. У 1314 році Султан аль-Малік аль-Насир висловив бажання одружитися з княжною з Джучідов. Узбек охоче погодився, але попросив величезний калим за наречену. Посланник султана розгубився, оскільки не мав з собою достатньо грошей. Узбек любязно домовився з провідними купцями Золотої Орди, щоб ті дали султанові грошей у борг. Було підписано попередню угоду, але лише у 1320 році княжні на ім’я Тулунбай було дозволено пройти в Каїр в супроводі великої групи вельмож і слуг. Кортеж зупинився на кілька днів у Константинополі, імператор Андронік III щедро приймав знатних мандрівників. Прийом Тулунбай в Олександрії був не менш пишним. Як тільки наречена зійшла на берег, був підписаний весільний договір, і вона проїхала в Каїр. Однак, шлюб не був щасливим: султан розлучився з Тулунбай через кілька днів і передав її одному зі своїх емірів. Узбек нічого не чув ні про цей інцидент, ні про що послідувала потім смерті Тулунбай протягом п'яти років. Він був сильно ображений і відправив кілька посольств до Єгипту з вимогою пояснень (в 1332 и 1335 році) Пізніше він виразив бажання одружитися на одній з дочок султана, але йому повідомили, що жодна з них не досягла шлюбного возраста. Очевидно, що з двох монархів Узбек більше прагнув до того, щоб встановити сердечні стосунки. Між іншим, у нього був ряд конфліктів з перськими іль-ханами, і він потребував допомоги мамлюків [11, с.43–44 ].

У відношенні російських справ  політика Узбека була менш конструктивною, ніж політика Тохти. Він не робив  спроб змінити стан речей на Русі і поставив собі значно більш вузьку мету: запобігти формування об’єднаного російської держави і зберегти баланс між руськими князями, особливо тверськими і московськими. Він реалізував один новий проект: оскільки він дарував право збирати податки низці найбільших російських князів, інститут баскаків став зайвим, тому замість них хан призначив спеціальних уповноважених, яких можна було б назвати його політичними комісарами, спостерігали за справами в тому чи іншому російською князівстві.

На початку свого правління  Узбек підтвердив ярлик Михайла Тверського, як великого князя володимирського. Це місце традиційно поєднувалося з контролем над Новгородом, але новгородці відмовилися визнати Михайла Тверського і замість нього запросили на князювання Юрія Московського. Михайло Ярославович поскаржився хану, і московському князю було наказано невідкладно з’явитися в Орді. Користуючись засобами, зібраними в Новгороді, Юрій Московський міг обсипати хана і вельмож багатими подарунками. Він кілька років провів в Орді і отримав у дружини сестру Узбека Кончакові, яка при хрещенні отримала ім’я Агафія [6, с.178].

Зрештою, Узбек відібрав ярлик у Михайла Тверського і  передав його Юрію Московському. Кавгадий, один з вищих монгольських чиновників, був призначений спеціальним  уповноваженим хана при дворі  князя Юрія і супроводжував його і Кончакові на Русь. Не чекаючи  серйозного опору з боку Михайла  Тверського, Юрій Московський і Кавгадий рушили на Твер з невеликою кількістю  військ. Михайло Ярославович розбив їхні війська, але він був досить обережний, щоб напасти на ставку Кавгадия. У той час як московський князь Юрій утік у Новгород, тверічі захопили в полон його монгольську дружину [6, с.181].

Після цього Кавгадий наказав обом князям з’явитися в Орду. Вони змушені були відправитися в довгу подорож, оскільки Узбек в цей час знаходився на Північному Кавказі через конфлікт з іль-ханом. Тим часом Кончака померла в полоні у Твері, та Кавгадий поклав відповідальність за її смерть на тверського князя. Тверського князя Михайла Ярославича судив вищий суд Золотої Орди за непокірність ханської волі і за те, що не виявив достатньої турботи про свою полонянку, сестрі хана. Після довгого судового розгляду він був засуджений до смерті і відразу ж страчений в 1319 році.

У його синів в Твері  не було іншого виходу, окрім як визнати  Юрія Московського великим князем. Вони, однак, були змушені вжити особливі заходи обережності, щоб запобігти  обурення тверського народу проти монголів. У 1320 році відбулося повстання в Ростові; його жорстоко придушив монгольський воєначальник Ахмил. Він був посланий на Русь, щоб відновити порядок, в супроводі молодшого брата князя Юрія – Івана. Разом їм, врешті-решт, вдалося втихомирити бунтарський дух ростовчан (1322 р.) [15, с.124–125].

 

1.2. Золота Орда в період правління хана Джанібека (1341–1357 рр.)

 

Після короткого періоду правління старшого сина Узбека, Тінібека (1341–1342 рр.), до влади прийшов його молодший брат Джанібек (1342–1357 рр.). У своїй політиці Джанібек повністю наслідував традиціям батька, за винятком того, що він не втручався в балканські справи. Вдова Узбека хатун Тайдула продовжувала займати видатне положення в Золотій Орді протягом усього правління Джанібека.