Причины завоевания Киевской Руси

      Українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991р. зразка суспільного розвитку зумовили на перщих порах втрату орієнтирів, розчарування, а внаслідок цього – тривалий „урочистий марш на місці” на роздоріжжі реформ.

       Для забезпечення суверенного існування української держави 4 листопада 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про державний кордон України". Встановлювалася недоторканність кордонів, регламентувався їхній режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято закон "Про прикордонні війська України".

         У захисті незалежної держави, свобод і гідності людини велика роль належить Збройним Силам. Тому проблемам створення їх приділялося багато уваги з боку Президента і Верховної Ради України. На момент проголошення української незалежності на території нашої держави налічувалося 726 тис. військовослужбовців колишньої Радянської армії. Реформування українських Збройних Сил розпочалося за постановою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. "Про військові формування на Україні", за якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони України.

   11 жовтня 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України. На її основі 6 грудня ухвалено закон "Про Збройні Сили України", яким заборонялося застосування їх без дозволу Верховної Ради для виконання завдань, не пов'язаних з обороною держави. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку добровільно складали на вірність народові України в частинах і з'єднаннях, дислокованих на території республіки. Тим військовослужбовцям, які утримувалися від присяги, надавалася можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії країн Співдружності або звільнення в запас. Однак переважна більшість воїнів присягнули захищати незалежність України.

   У вересні 1991 р. було ліквідовано КДБ й утворено Службу безпеки України, підпорядковану Президенту і підконтрольну Верховній Раді. 5 листопада підконтрольність Верховній Раді встановлена і для прокуратури, у діяльність якої заборонялося втручатися іншим органам влади і громадсько-політичним організаціям.

     На першій стадії створення нового державного апарату України одним з важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

   За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні.

    Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів. Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його повноваження визначили Конституція і закон "Про Президента України".

    Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна Рада прийняла закони "Про Конституційний Суд України", "Про статус суддів”, "Про організацію судового самоврядування". Судове самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Здобуття  Україною незалежності відкрило для  неї можливість кардинальним чином  змінити характер соціально-економічних  та суспільно-політичних взаємин, стати  на шлях створення ринкової економіки  та громадянського суспільства й побудови правової держави, реального забезпечення прав і свобод людини. Однак можливість ця й досі залишається нереалізованою. Вже швидко почало відчуватися, що цілі галузі народного господарства стають некерованими, втрачають економічні зв'язки зі своїми суміжниками. Це призвело до спаду виробництва, безробіття і загострення соціально-політичної ситуації. Почали нагромаджуватися негативні фактори в економіці, зростав дефіцит товарів широкого вжитку.

    Наприкінці жовтня 1991 р. Верховна Рада України розглянула "Основні напрями економічної політики в умовах незалежності". В документі передбачалась структурна перебудова господарства України. У програмі велике значення надавалось конверсії оборонної промисловості, яка в минулому посідала чільне місце в народногосподарському комплексі України, перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь виробництв, які забезпечують населення споживчими товарами. Передбачалося закриття нерентабельні підприємства, а машинобудування переорієнтувати на задоволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчової промисловості. Важливе місце в документі відводилося регіональній господарській політиці. Вперше в історії України передбачалось здійснення урядом контролю за формуванням економічної структури, прийняття рішень щодо розміщення нових виробничих потужностей, реконструкції та переоснащення діючих підприємств усіх галузей промисловості.

     Процес відродження парламентаризму  як головного елементу реформування  політичної системи розпочався 5 липня 1991 р. із запровадження посади Президента України. Це пояснювалося перехідним характером процесів розвитку суспільства в країні, необхідністю швидкого реагування на зміни в економічній ситуації тощо. На Президента і підпорядкований йому уряд покладалося розв’язання поточних проблем суспільного життя, а на Верховну Раду – створення нової законодавчої бази. У грудні 1991 р. під час президентських виборів Президентом України став Леонід Кравчук, на наступних дострокових виборах у червні 1994 р. і виборах у жовтні 1999 р. – Леонід Кучма. У грудні 2004 р. президентські вибори виграв Віктор Ющенко. За політичною (конституційною) реформою з 2006 р. повноваження Президента України були обмежені і таким чином країна перетворилася з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. У законодавчому порядку остаточне розмежування повноважень між Президентом, Кабінетом Міністрів і Верховною Радою ще не завершено, що призвело до політичного протистояння навесні 2007 р.

    Законодавчим органом України є Верховна Рада у складі 450 народних депутатів, які обиралися безпосередньо виборцями на 4 роки, з 2006 р. – на 5 років. Це однопалатний парламент на чолі з Головою Верховної Ради. Народні депутати України є повноважними і відповідальними представниками народу, які обрані на основі загального, рівного і прямого виборчого права. Спочатку вибори проходили за мажоритарною системою, з 1998 р. – мажоритарно-пропорційною (змішаною) системою, коли 225 депутатів обиралися, які і до цього, в одномандатних округах на основі відповідної більшості, а ще 225 депутатів обиралися за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному окрузі на основі пропорційного представництва. Мандати пропорційно кількості отриманих голосів мали ті партії і блоки, які отримали підтримку 4 і більше відсотків виборців, що взяли участь у голосуванні. У 2006 р. вибори до Верховної Ради України відбулися за пропорційною системою.

    До повноважень Верховної Ради  належать законотворення, визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні і контрольні повноваження.

      Проведення у 1994 р. президентських і парламентських виборів прискорило конституційний процес. Співголовами конституційної комісії були затверджені Президент України Л.Кучма і Голова Верховної Ради О.Мороз. Після тривалої парламентської боротьби було досягнуто більш чіткого принципу розподілу функцій між президентською і парламентською владами. Президент очолив виконавчу владу, отримав право самостійно формувати склад уряду, очолив систему місцевих органів державної влади (державні адміністрації). У червні 1995 р. був ухвалений Конституційний договір “Про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”. Узгоджувалися спірні питання: про статус Автономної Республіки Крим, державну мову, державну символіку, приватну власність, розподіл владних повноважень тощо.

     Нова Конституція України була  прийнята 28 червня 1996 р. Згідно з  нею Україна за формою державного  устрою визначалась як унітарна  держава, за формою державного управління – президентсько-парламентська республіка. Розвитку демократизації політичної системи стало створення Конституційного Суду, Вищої ради юстиції тощо.

    Вже за новою Конституцією  у 1998 р. відбулися вибори до  Верховної Ради України. За  партійними списками 4-відсотковий бар’єр подолали Комуністична партія України (КПУ) – 24,7 %, Народний рух України (НРУ) - 9,4, Блок Соціалістичної партії України (СПУ) і Селянської партії України (СелПУ) - 8,7, Партія зелених України (ПЗУ) - 5,4, Народно-демократична партія (НДП) - 4,9, “Громада” (4,6), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) і Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)) - по 4 %.

     З метою подолання протистояння  між президентською і парламентською  гілками влади, прискорення економічної реформи, створення конструктивної більшості у парламенті 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум. За розширення повноважень Президента щодо розпуску парламенту висловилося 85 % учасників референдуму, за обмеження депутатської недоторканості – понад 89 %, зменшення чисельності депутатського корпусу – понад 90 %, створення двопалатного парламенту – 82 %. Проте Верховна Рада не підтримала імплементацію рішень референдуму. Гостра політична криза 2000 р., пов’язана з “касетним скандалом” і вбивством журналіста Г.Гонгадзе, на деякий час фактично перервала хід політичної реформи.

     Новий, десятий рік існування  незалежної України розпочався  в складній політичній обстановці. Опозиція, яку можна назвати «право-лівою», оскільки в спробі повалити діючого Президента об'єдналися різношерсті політичні партії О.Мороза, Ю Тимошенко, Ю.Костенка, Г.Удовенка, зробила спробу «підняти маси». Проте їй не допомогли ані вуличні маніфестації, ані намети на столичному майдані Незалежності, ані істеричні заклики контрольованих нею газет. Народні маси не піднялися.

    Проте протистояння призвело  до відставки Прем'єр-міністра  В.Ющенка. Президент висунув на  цю посаду Анатолія Кінаха, і  239 голосами її було схвалено  Верховною Радою. З обранням  А.Кінаха прем'єром та формуванням нового уряду суспільно-політичне становище в кращі помітно стабілізується. Щоправда, дедалі відчутніше наближення чергових парламентських виборів, які відбудуться навесні наступного року. Але це нормальна для молодої демократії передвиборна боротьба, до якої ми вже звикаємо.

     Продовження реформи стало можливим після чергових виборів до Верховної Ради у березні 2002 р. За партійними списками найбільшу кількість голосів отримали “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – понад 23 %, КПУ – майже 20 %, блок партій “За єдину Україну!” – майже 12 %.  Наступного року курс на політичну реформу набув подальшого розвитку. Передбачалося створення парламентсько-президентської моделі державного управління зі зміною повноважень усіх гілок влади.

         У 2004 р. відбулися президентські вибори. “Партія влади” на чолі з В.Януковичем намагалася зберегти свій контроль над усіма сферами суспільного життя. Для опозиції і широких кіл громадськості, кандидатом від яких був В.Ющенко, це був вирішальний момент для демократичної заміни корумпованого режиму. У першому турі перемогли В.Ющенко (39,87 %) і В.Янукович (39,32 %). Безпрецендентний рівень фальсифікації та адміністративне втручання у виборчий процес з боку прихильників В.Януковича під час підрахунку підсумків другого туру виборів призвели до вибуху народного протесту, що отримав назву “Помаранчева революція”. Центральна виборча комісія оголосила переможцем В.Януковича. Це рішення не визнали США, Канада, країни Європейського Союзу. 3 грудня 2004 р. Верховний суд України визнав недійсними результати другого туру. За результатами виборів 26 грудня Віктор Ющенко отримав 51,99 % голосів виборців, В.Янукович – 44,2 %.

     Велике значення для нової української держави мало визнання її незалежності з боку світового співтовариства. Уже на другий день після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р. нову державу визнали Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4-го — Латвія й Литва, 5-го — Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія, а 25 грудня — США. Загалом за грудень 1991 р. Україну визнали 68 країн. Упродовж 1992 р. незалежність України визнали ще 64 держави. Однак уже в перші роки незалежності в стосунках з головним північним сусідом — Росією — виникло чимало розбіжностей в геополітичних інтересах. Росія розглядала всю територію колишнього СРСР як сферу своїх інтересів, а СНД як зародок нового державного утворення під своєю егідою. Тому Москва намагалася повернути втрачені лідерські позиції СРСР в європейському регіоні. На противагу цьому Україна, як незалежна держава, заявляла, що свої відносини з іншими країнами будує на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи. Так, поважаючи волю населення Криму, Верховна Рада в лютому 1992 р. ухвалила закон про відновлення автономної республіки. Натомість у 1993 р. Державна Дума Росії висунула територіальні претензії до України стосовно Криму і Севастополя. Каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став Чорноморський флот, на який претендували обидві держави. У 1994 р. лише близько 20 % кораблів флоту залишилося Україні, а 80 % перейшло під російську юрисдикцію. Позиції наших країн не збігаються в питаннях Російсько-Білоруського союзу, Ташкентського договору, стратегії подальшої інтеграції СНД, іноземних боргів та майна колишнього СРСР тощо. Лише в 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною і Російською Федерацією. Минуле десятиліття існування незалежної української держави і час підтвердили правильність політики Києва щодо співпраці з колишніми радянськими республіками — розвивати насамперед двосторонні стосунки, що забезпечує, у свою чергу, реалізацію національних інтересів нових держав, зміцнюючи їхню незалежність.