Причины завоевания Киевской Руси

   Війсьаові підрозділи більшовиків  прискореним темпом, розпочали наступ  (25грудня) і досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. Реакцією Центральної Ради на ці обставини стало скликання і ухвалення 11 січня 1918р. IV Універсалу з низкою принципово важливих положень:

• проголошувалася незалнжність, суверенність УНР;
• на уряд поклалося завдання „цілком самостійно” довести до кінця переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після укладання миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією; переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення продукції народного споживання тощо);
• гарантувалася передача землі селянам без викупу ще до початку весняних робіт;
• констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;
• було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного контролю над усіма банками;
• ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

 На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно та проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру. Тому на початку 1918 р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією — в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 26 січня 1918 року більшовицькі війська увійшли до столиці УНР.

   У цей драматичний момент між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир´я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Центральна Рада звертається з нотою до всіх воюючих сторін, намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР. 26 січня 1918р. між УНР і країнами німецького блоку було підписано мирний договір, саме цього дня коли війська більшовиків захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставин й укласти мир з УНР. А 18 лютого 1918р. німці розпочали наступ,  не знайшовши компромісу з більшовиками. Але за день до наступу, розраховуючи на допомогу німецької сторони Центральна Рада звернулася з проханням „надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

   За два місяці радянська влада  в Україні була повалена об’єднаними  силами Четверного союзу і  військами Центральної Ради. На  початку березня 1918р. Центральна  Рада за допомогою окупантів  повернулася в Київ, але її політику сприймали не всі верстви населення.

   Неспроможність Центральної Ради  вирішити внутрішні питання й  повною мірою задовольнити вимоги  акупантів щодо постачання продовольства  та інших матеріальних цінностей  показала німецько-австрійському командуванню безперспективність співробітництва з нею. Воно почало втручатися у внутрішні справи УНР, а 23 квітня уклало з Центральною Радою так звану „економічну угоду”. Уклавши цей договір, Центральна Рада винесла собі фактично вирок.

   Окупанти і зростаюча в Україні опозиція стали готувати ліквідацію Центральної Ради. 29 квітня 1918р. відбулася остання сесія Центральної Ради, на якій було прийнято КонституціюУНР, розглянуто деякі інші закони та обрано першим її президентом М.Грушевського. Цього ж дня без суттєвих ускладнень було здійснено державний переворот – на Всеукраїнському зїзді хліборобів- власників гетьманом України було обрано П.Скоропадського, а діячів УЦР заарештовано.

   Таким чином Центральна Рада  перестала існувати. Доба УЦР  продемонструвала сильні й слабкі сторони Української революції. Своєю діяльністю Рада сприяла піднесенню національної самосвідомості й відродженню української державності. Але їй бракувало політичного і державницького досвіду. Ідея державності не посіла гідного місця в українській ментальності. З поваленням УЦР завершився перший етап Української національно-демократичної революції.

   В історії Української національно-демократичної  революції гетьманський переворот  й існування Гетьманської держави  вважається періодом торжества контрреволюції. Квітневий державний переворот 1918р. спирався на Німеччину за формального її нейтралитету. Прихильники гетьмана захопили всі державні установи. Встановлений гетьманський авторитарний режим – спроба консервативних політичних сил загасити полум’я революції. Гетьманат намагався проводити активну зовнішньо-політичну діяльність, але різні політичні партії та соціальні верстви населення неоднозначно оцінювали її.

   Нові порядки гетьманщини, терор  і репресії окупантів привели  до повстанської боротьби. У липні-серпні 1918р. піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху. Більшість повстанських загонів виникала як форма протесту проти свавілля окупантів і Гетьманщини. Частиною повсталих керували створені підпільні комітети українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів, комуністів і анархістів. Для формування єдиного національного фронту був організований у серпні 1918р. Український Національний союз (УНС), який очолив В.Винниченко. Іншими членами стали: соціал-демократ Симон Петлюра (висунутий сечовими стрільцями), від Селянської спілки – член УПСР Федір Швець, соціаліст-самостійник Опанас Андрієвський, керівник профспілки залізничників безпартійний Андрій Макаренко. Військові сили Директорії очолив С.Петлюра.

   У жовтні 1918р. керівники УНС досягли з П.Скоропадським компромісної домовленості – створення коаліційного кабінету міністрів. Але більшість відстоювала ідею відновлення „єдиної неділимої Росії”, що неспівпадала з відстоюванням самостійності України з боку УНС. 13 листопада 1918р. у Києві вдбулося засідання представників УНС, на якому було вирішено розгорнути відкриту боротьбу за владу і створено для цього керівний орган – Директорію. Внаслідок успішної збройної боротьби війська Директорії вступили до Києва і П.Скоропадський був змушений зректися влади і виїхав до Німеччини.

   Таким чином, авторитарне гетьманське  правління в Україні зазнало  невдачі, чим завершило ще один  етап Української національно-демократичної  революції.

   У першій половині грудня 1918р.  Директорія встановила свою владу на переважній частині території України, але надовго втримати її не вдалося. 26 грудня Директорія створила уряд УНР з представників політичних партій, що входили до УНС. Того ж дня вона видала свій перщий прогматичний документ „Декларацію Директорії Української Народної Республіки”.

    Надзвичайно важке міжнародне  і внутрішнє становище України,  а також суперництво Винниченка  й Петлюри паралізували діяльність  Директорії. Реальна влада зосередилась  у вибраних отаманів напівпартизанських загонів.

   Директорію відмовлялася визнати  Антанта, яка ще восени 1918р.  висадила свої війська на півдні  України. На сході й півночі України Директорії протистояли війська Червоної Армії, на заході – армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, - війська Денікіна.

   Безуспішним виявися крок возєднання  УНР з Західноукраїнською Народною  Республікою (ЗУНР). 22 січня 1919р.  відбулося урочисте проголошення  Акта з’єднання та відповідно  до закону, затвердженного Трудовим  Конгресом України, ЗУНР було  перейминовано в Західну Область Народної Республіки (ЗОУНР). Але ця історична подія мала чисто символічний характнр і до справжнього об’єднання справа не дійшла, оскільки ЗУНР і УНР втрачали у цей час позицію за позицією.

     В 1919р. 5 лютого війська Червоної Армії вступили в Київ. Директорія виїхала до Вінниці, Винниченко подав у відставку та виїхав за кордон. Директорію очолив С.Петлюра., а невдовзі - С.Остапенко. (у Київ Директорія більше не поверталась), а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім західних областей.

   На заході України ситуація  також виходила з під контролю  ЗУНР. Під ударами Польщі, яку  підтримували країни Антанти,  ЗУНР, попри відчайдушні спроби  відстояти свою незалежність, втрачає  контроль над власною територією. Національно-визвольна боротьба в західно-українських землях за незалежність і суверенність України закінчилася поразкою. Свавільне рішення країн Антанти про включення цих земель до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини стало однією з історичних кривд, заподіяних українському народові.  

    Суперечності всередині Директорії, погано підготовлена та організована  армія, міжнародна ізоляція, зміни  в урядових структурах  – основні  чинники, які не дали змоги  утвердити і зміцнити незалежну  УНР та стали поворотним моментом в діяльності Директорії УНР і загалом в історії Української революції, яка вступила в добу затяжної і трагічної кризи.

   Прагнення українського народу  до самовизначення і незалежності  вилилися в могутній вибух  національно-визвольного руху 1917-1920рр. Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала традицію державності. Великим завоюванням ркволюційної боротьби було зростання національної свідомості мас, повернення інтелегенції до лона українського народу, відродження ідеї соборності та вкорінення її у масову свідомість.  
 
 
 
 
 

    Висвітлити основні етапи розбудови держави та політичного розвитку України в умовах незалежності (1991-2009рр.)  
 

     Вивчаючи  історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле – це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні з давніх часів і до сьогодення, стає більш повною і зрозумілою складна і суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно.

     Однією  з основ будь-якого суспільного  розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Держава є формою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у формуванні відповідного рівня соціального життя. У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єкт міжнародних відносин, як єдність території, населення і легітимної влади.

     Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов’язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки. Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ часто знаходився по різні боки кордону. І не було єдності, не було цілісності української нації. Що і зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, коли населення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах.

       Але все ж таки українська держава відбулась, коли в 1991 році була проголошена незалежність України. Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного, соціального, політичного розвитку та стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії.

     Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш за все – економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.     

     На початковому етапі державотворення у прискореному порядку відбувалося реформування законодавства. За 1992-1994 рр. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, проте в умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства більшість за них виявилася відірваними від життя і не спрацювали. Вже після прийняття Декларації про державний суверенітет виникла нагальна потреба у прийнятті нової Конституції України. У червні 1991 р. була затверджена концепція нової Конституції.

     Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.