Причины завоевания Киевской Руси

    Особливості монгольської політики  призвели до того, що по відношенню  до моголів Русь розкололася  на дві частини: Північно-Східна Русь прийняла ‹‹щиру дружбу››, запропоновану Батиєм, і всіляко ухилялася від зближення з Європою. Південно-Західна Русь була орієнтована на Європу. Князь Данило Галицький в союзі з європейськими країнами намагався створити антимонгольську коаліцію.

    Могольська навала відіграла  трагічну роль в історії Південно-Західних  земель (України). Перервався процес  об’єднання князівств: вони були  позбавлені політичної незалежності. У боротьбі з навалою народ  зазнав величезних людських втрат. Жахливого вплину зазанала економічна культура. Відновлення численності населення, повноправного економічного і культурного процесу в регіоні. М.Грушевський писав, що в постмонгольські часи Середнє Подніпров’я, ‹‹яке в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи... стало глибоким перелогом, на якому буйно віджила дівоча природа, не чуючи під собою важкої руки чоловіка, і серед неї наново сходили сходи суспільного життя, де в чому нав’язуючись до традиційних давніших, староруських, в іншому – розвиваючись вповні оригінально серед дозвілля цих здичавілих пустель››

   Дати загальну характеристику основних етапів Української національно-демократичної революції 1917-1920р.р. 

    Кінець лютого 1917р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало і, фактично, в країні встановився республіканський лад.

   Після падіння царизму перед  суспільством постали невідкладні  завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави;  визначеність у питанні про  участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.

   Визначальний вплив на початок Української революції мала Лютнева(1917 р.) революція. Під її впливом на території України посилюється національно-визвольний рух, який переростає в Українську революцію. Її головний історичний зміст — боротьба українського народу за  своє національне і соціальне визволення, створення власної соборної демократичної держави зі справедливим суспільним устроєм. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів. На першому - етапі національну революцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Другий етап - це правління з кінця квітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими та німецькими військами. Особливою проблемою в національному державному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918 p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР). І нарешті, майже паралельно з утворенням ЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходило відновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також був визначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 - на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерваний перемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади на більшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

   З перших днів національно-демократичної революції відбувалося згуртування національних сил, і це привело до виникнення загальноукраїнського громадсько-політичного центру, покликаного очолити масовий народний рух — Української Центральної Ради. З ініціативою її утворення виступили українські самостійники.

   Майже одночасно із самостійниками власний національний центр почало створювати Товариство українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономна Україна у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодились і українські соціалісти, які з'явилися на збори ТУП.

   Таким чином, формувалися два центри національних сил з різною державно -політичною організацією. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій 4 березня 1917 р. погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сповідалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не скоро.

   Розпочавши свою діяльність з нечисленної групи відомих діячів українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрідний український парламент. Її вплив далеко переважав вплив рад робітничих і солдатських депутатів, які орієнтувалися, головним чином, на частину міського населення і неукраїнізовані підрозділи армії. Головою Центральної Ради було обрано відомого українського історика, літературознавця, публіциста та громадського діяча Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934 рр.).

   Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості  цього органу влади сприяло  те, що він обстоюва близькі та зрозумілі народу ідеї національно-теріторіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з’їзди, скликані в травні 1917р.

   Скликаний через місяць після  утворення Центральної Ради Всеукраїнський  національний конгрес під час  напружених дискусій визначив  базовий принцип державотворення:  „тільки національно-теріторіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”.

   Боротьба за реалізацію автономістських  планів розгорталась стримано. Спираючись  на рішення Українського військового  з’їзду, Всеукраїнського національного конгресу та ін., виражаючи ркволюційні настрої та інтереси українського народу, Центральна рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана лідерами найвпливовіших українських партій – В.Винниченком, М.Ковалевським та С.Єфремовим.

   Тимчасовий уряд відхилив вимоги  щодо автономії, мотивуючи свої  дії тим, що, по-перше, оскільки  Центральна рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії України могло б спричинити низку територіальних та інших непорозумінь; по-третє, питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки мають вирішувати тільки Установчі збори, скликання яких планувалось на кінець року. Таке рішення Тимчасового уряду надзвичайно загострило українсько-російські відносини.

   Це був час серйозних випробувань для молодої української демократії, адже на боці Тимчасового уряду були державна та військова сила та влада, а на боці Центральної ради – лише моральний вплив та підтримка неорганізованих мас.

  Центральна  рада знайшла таке рішення: 23 червня 1917р. вона приймає І-й Універсал, у якому прголошує автономію України і підкреслює, що „однині самі будемо творити наше життя”. Одним з перших кроків стало створення Тимчасового революційного уряду – Генерального секрктаріату на чолі з В.Винниченком.

   Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Тимчасовий уряд уже не міг діяти тільки силовими методами, оскільки на захисті Центральної Ради могли стати фронтові українські частини та переважна більшість населення України. Крім того збройний конфлікт з Центральною радою міг спричинити розкол у таборі російської демократії. Саме тому 28 червня 1917р. для переговорів до Києва прибуває делегація у складі О.Керенського, М.Терещенка та І.Церетелі, яка мала на меті втримати ситуацію під контролем, тому мала визнати автономні права України.

   Знайдений компроміс став причиною  урядової кризи в Росії. На  знак протесту троє міністрів-кадетів  вийшли з Тимчасового уряду,  але угода все ж була підтримана  більшістю голосів. ЇЇ зміст  надалі став основою ІІ-го Універсалу Центральної Ради, проголошеного 3 липня 1917р. У цьому документі вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які прживають в українських землях, Центральна рада перетвориться на єдиний державний орган революційної демократії України. Центральна рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган – Генеральний секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищої крайової влади цього уряду в Україні.

   Започаткована ІІ-им Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії. В її основі лежали катострофічні поразки на фронті, погіршення економічного становища, посилення міжпартійного протистояння. Спроба більшовиків 3-5 липня розпочати збройне повстання в Петрограді проти Тимчасового уряду ще більше загострила й ускладнила ситуацію. Наслідками липневої кризи став новий склад Тимчасового уряду і посилення жорстокості у владних структурах.

   Наростаюча криза та політична  невизначеність ситуації підштовхнула  до активних дій самостійників. У Києві відбувається збройний виступ полку ім.П.Полуботка. Його метою було встановити цілковитий контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України. Полк П.Полуботка готові були підтримати українізовані військові частини в Одесі, Кременчуці, Чернігові та інших містах. Але спільними діями збройних формувань Центральної Ради і Тимчасового уряду цей виступ було придушено.

   Центральнуа Рада вводить до  складу Ради і Генерального  секретаріату 30% представників національних меншин, а 16 липня 1917р. приймає „Статут вищого управління України”, в якому визначає обов’язки, права та межі компетенції Генерального секретаріату. Фактично це була основа конституції, що базувалася на принципах автономного устрою. Проте Тимчасовий уряд не затвердив цього документа, а сам 4 серпня 1917р. видав „Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, яка суттєво обмежувала права України.

   В.Винниченко назвав „Інструкцію”  „миршавим клаптиком паперу”,  а більшість Центральної Ради зустріла її з обуренням. Була прийнята резолюція, яка не ухваляла, але й не відкидала „Інструкцію”, а „брала її до відома”.

   Склалася патова ситуація: Центральна  Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти  „Інструкції”, а Тимчасовий уряд  був не взмозі реалізувати її положення на практиці.

   Серпнева спроба реакційного  корніловського заколоту, хаос, безладдя  та анархія восени 1917р. підштовхнула  Центральну Радау до активних  дій. З її ініціативи у вересні  в Києві відбувається З’їзд  народів Росії, який засудив державну централізацію. Згодом Центральна Рада розпочала підготовчу роботу до скликання Українських Установчих зборів.

   Ситуація наближалася до критичної.  У жовтні 1917р. в Україні розгорнулася  боротьба між трьома політичними  силами: прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які користувалися підтримкою Рад робітничих і селянських депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Камянець-Подільському, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Їхня спроба розгорнути повстання в Києві зустріла активний опір з боку сил підконтрольних КВО. Протягом 29-31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою радівці почали впливати на розвиток подій, намагаючись відстояти національні інтереси. Вони уклали компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб КВО та комісара Тимчасового уряду 31 жовтня в Києві погодитися на умови миру запропановані Центральною Радою (припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста військ КВО, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища. Вона призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального комітету підполковника В.Павленка, роззброїла невдовзі загони більшовиків в Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті в Центральної Ради в цей критичний період виявилося достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під свій контроль більшу частину України.

   7 листопада 1917р. вона ухваляє  ІІІ Універсал, у якому проголошує утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей документ підкреслював широку програму дій: скасування поміщецького землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам автономії; забезпечення українському народові демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію політв’язням; скликання 9 січня 1918р. Українських Установчих зборів.

   Але наприкінці 1917р. український  національний рух ще не йшов  по висхідній лінії, а більшовицькі організації України вирішили енергійними діями завоювати маси. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з´їзду рад. Стратегічний план більшовиків, в якому вони хотіли перетворити Центральну Раду  у Центральний виконавчий комітет (ЦВК) з подальшою перспективою (стати однією з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії), реалізувати не вдалося.

   Наприкінці 1917р. до Центральної Ради надійшов Маніфест РНК з ультимативними вимогами, у разі відхилення яких РНК оголошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії на Україні”,  підписаними В.Леніним та Л.Троцьким.

   4 грудня у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з´їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилося замало. Всеукраїнський з´їзд рад відхилив ультиматум більшістю голосів. Більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб), які складали меншість голосів, залишили Всеукраїнський з´їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. І зізвали альтернативний з´їзд Рад (11—12 грудня 1917 року) що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медвєдєв). Його рішення дуже швидко були визнані Радянською Росією правочинними.

   Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Обидві протидіючі сторони збирали та концентрували сили. Опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України, Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26 грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.