Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”

Д. Многогрішний був людиною простою і неписьменною (за власним визначенням), поганий дипломат, брутальний у погоджені з старшиною, прямий і різкий з царським урядом. Допускав зловживання владою, не забезпечив собі підтримки з боку старшини, не налагодив добрих стосунків із царським урядом. У результаті  старшина організувала змову. У березні 1672 р. гетьмана таємно у Батурині схопили, закували в заліза і відвезли до Москви. Там його піддали тортурам, засудили  до страти, але помилували і заслали до  Сибіру.

 Гетьманом на Лівобережжі було обрано Івана Самойловича                      (1672 – 1687 рр.), енергійну, честолюбну людину. Він укладає Конотопські  (1672 р.) та Переяславські статті (1674 р.), за якими відбувається подальше розширення привілеїв козацької старшини та обмеження прав гетьмана, зокрема, не судити і не карати старшину,   також заборонено  приймати втікачів з Росії, а тих, що є  – повернути.

І. Самойлович налагодив  добрі стосунки з старшиною. При  ньому почалася консолідація суспільно-політичних та соціально-економічних відносин в Гетьманщині, зростає старшинське землеволодіння, формується нова панівна верхівка. Потроху починають відроджуватися феодальні відносини. У 1685 р.  Українська православна церква переходить під владу московського патріарха. У зовнішній політиці І. Самойлович прагнув об’єднати всі українські землі і вороже ставився до Польщі. У  1674 р.  І. Самойлович з російськими військами починає наступ на Правобережжя проти П.  Дорошенка.

 На цей час становище  П. Дорошенка на Правобережжі  дуже  складне. Проти нього виступають конкуренти на гетьманську булаву - Петро Суховій (1668 – 1669 рр.) та Михайло Ханенко (1669-1674 рр.), останнього  підтримує Польща. Щоб зміцнити свою владу П. Дорошенко на початку 1669 р. укладає  угоду з Туреччиною, за якою  приймає протекторат турецького султана. У 1672 р.  за підтримки П. Дорошенка Туреччина починає війну з РП, в якій остання зазнає поразки і за Бучацьким договором (жовтень 1672 р.) зрікається Правобережжя. Поділля відходило до Туреччини, а  Київщина і Брацлавщина дісталися П. Дорошенкові, як васалу Туреччини.

У 1674 р. на Правобережжя, сильно спустошене турками і татарами, починає наступ І. Самойлович з російськими  військами. Його радо зустрічає місцеве населення. У березні 1674 р.  М. Ханенко віддає булаву І. Самойловичу.  П. Дорошенко чинить опір і  за підтримки турок кілька разів відбиває наступ І. Самойловича і російських військ, але, втративши підтримку населення,  змушений капітулювати і у вересні 1676 р.  складає свої повноваження і віддає гетьманську булаву І. Самойловичу.

Так  на осінь 1676 р.  під владу І. Самойловича перейшла  більша частина Правобережжя, але боротьбу за ці землі починає Туреччина. Під час російсько-турецької війни 1677-1681 рр. відбулися два Чигиринських походи (1677, 1678 рр.). У результаті за Бахчисарайським перемир’ям 1681 р. обидві держави визнали статус-кво. Правобережжя залишилося за Туреччиною. Але Річ Посполита продовжила боротьбу за Правобережну Україну.

 На цей час руйнація  Української держави фактично  завершується. На Правобережжі вона  знищена, а на Лівобережжі збереглася у вигляді  Гетьманщини, автономного утворення в складі Росії, права якого поступово обмежувалися протягом наступного століття.

3. Серед причин руйнації  слід назвати:

1. Відсутність консолідації  серед політичної еліти (козацької старшини) молодої Української держави, в якій групові інтереси  часто переважали над загальнодержавними;

2. Прорахунки у внутрішній  політиці гетьманів, які призводили  до загострення соціально–політичної  боротьби,  що часом набирала  форм громадянської війни;

3.Спадковий гетьманат, як цього прагнув Б.  Хмельницький, не було встановлено, затвердилася республікансько - олігархічна форма правління,  що провокувало міжусобну боротьбу за булаву і обумовлювало слабкість центральної влади і всевладдя старшини на місцях;

Агресія (в різних формах) з боку сусідніх держав, що прагнули захопити українські землі.

14. Внутрішня  та зовнішня політика гетьмана  І. Мазепи

1. І.С. Мазепа на шляху до гетьманської булави: віхи біографії.
2. Внутрішня політика І. Мазепи, її соціальний зміст.
3. Виступ І. Мазепи проти Петра І. Поразка.
4. Мазепинська еміграція.

1. Іван Степанович Мазепа був гетьманом у 1687-1709 рр., роки його  життя – 1639-1709. Народився він у знатній українській православній шляхетській родині, дістав добру освіту, навчався у Київському колегіумі, єзуїтському колегіумі у Варшаві. Між 1649-1652 рр. був взятий  до двору короля Яна Казимира, служив  пажем. Бував у країнах Західної Європи, знав кілька іноземних мов. Виконуючи королівські доручення, був посланцем до гетьманів І. Виговського (1659),                Ю. Хмельницького (1662), П. Тетері (1663). У 1663 р.  залишив королівську службу. У 1669  р. перейшов  на службу до П. Дорошенка, був ротмістром Надвірної  гвардії, потім генеральним  осавулом та генеральним писарем. У 1674-1675 рр.,  як посланець П. Дорошенка до Константинополя, потрапив у полон до запорозьких козаків І. Сірка, який відправив його до І. Самойловича, до якого І. Мазепа увійшов в довіру. У 1685 р. він став  генеральним осавулом,  встановив дружні стосунки з царським  урядом. Тому, у 1687 р., коли  І. Самойловича   було заарештовано,  І. Мазепу обирають  гетьманом.

І. Мазепа є одним із найвидатніших та найбільш суперечливих політичних діячів України тієї доби.

2. Діяльність І. Мазепи  як гетьмана припадає на  складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається  зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як  талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час  Азовських  походів.

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької  старшини,  роздає їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає  одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами  кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей  на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається  її розквіт, кількість  студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського  землеволодіння вело до відродження  феодальних відносин у  Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує  Правобережжя.

У 1700-1721 рр.  тривала  Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає  змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме : вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння  козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І – шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів, Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить  І. Мазепу  перед вибором І він  його робить. У жовтні 1708 р.  І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла  ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з’являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р.  російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І.  Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же  насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним  визначним успіхом І.  Мазепи став перехід у березні 1709 р.  на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костєм Гордієнко. У відповідь у травні 1709 р.  російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася  поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році  І. Мазепа помер у Бендерах.

4. Частина старшини та кілька тисяч запорожців склали мазепинську еміграцію. По смерті І. Мазепи постало питання про обрання нового гетьмана. 5 квітня 1709 р. на козацькій раді у Бендерах гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який при І. Мазепі був генеральним писарем, його однодумцем.

На цій же раді були прийняті „Пакти та конституції законів та вільностей війська запорозького” або „Конституція” П. Орлика. 10 травня 1710 р.  Карл ХІІ схвалив цей документ як протектор. Сама “Конституція” складалася з преамбули та 16 статей. Україна проголошувалася практично незалежною державою під протекторатом шведського короля,  на чолі якої був гетьман. Влада гетьмана  була обмежена Генеральною Радою, яка складалася з генеральної, полкової, сотенної старшини, виборних делегатів (по одному) від полків і представників Запорозької Січі. Фактично це був  козацький парламент. Тричі на рік, на Різдво, Пасху, Покрову, Генеральна рада повинна була збиратися постійно. Під особливим  контролем перебувала влада гетьмана у сфері фінансів та судочинства. Також виявлялася турбота про непривілейовані верстви населення, чітко визначалися права та суспільний статус Запорозької Січі, як автономної формації. Православ’я проголошувалося   панівною релігією в державі. Власне в основу державного та суспільного устрою були покладені широкі демократичні засади, притаманні козакам. Але практичного значення „Конституція” П. Орлика не мала, бо не була реалізована, оскільки незалежну Українську державу відродити не вдалося.

Але П. Орлик прагнув  до цього. У 1711 р. під час російсько-турецької  війни він зробив спробу закріпитися на Правобережжі, але спільний похід запорожців з татарами закінчився невдачею. Надалі П. Орлик до кінця життя продовжував справу І. Мазепи, боровся за незалежну Україну. Перебуваючи в Туреччині, Швеції, Франції та інших країнах, П. Орлик закликав європейські держави об’єднатися  проти Росії,  доводячи необхідність створення незалежної Української держави. Помер П. Орлик у 1742 р.

15. Ліквідація  автономного устрою Гетьманщини,  Слобожанщини та Запорозької Січі у ХVІІІ ст.

1. Наступ  на автономні права Гетьманщини у першій половині  ХVІІІ ст.

2. К. Розумовський  і остаточна ліквідація Гетьманщини. 

3. Скасування  автономного устрою Слобідської  України.

4. Ліквідація  Запорозької Січі.

1. У складі Росії у ХVІІІ ст. українські землі становили три автономні утворення: Гетьманщину, Слобожанщину та Запорозьку Січ. Протягом ХVІІІ ст. політика царського уряду була спрямована на їх ліквідацію.

         Перехід Мазепи на бік Карла  ХІІ Петро І використав для  подальшого наступу на автономні  права Гетьманщини, особливо за гетьмана  Івана Скоропадського ( 1708 - 1722 рр.), нерішучого, ненаполегливого, що цілком влаштовувало Петра І, який по суті взяв курс на ліквідацію автономних прав Гетьманщини. Нових договірних статей не було вироблено. Петро І своїм указом підтвердив права та вольності Гетьманщини. При гетьмані постійно перебував царський резидент для контролю за його діяльністю. Столицю було перенесено з Батурина до Глухова. На посади полковників почали призначати й не українців. Російським урядовцям в Гетьманщині надавалися великі земельні володіння. Проводилися постої російських військ, які утримувало місцеве населення, що було важким тягарем. Десятки тисяч селян та козаків відправлялося далеко за межі Гетьмащини на будівництво каналів, фортець та ін. У 1719 р. було заборонено українцям експорт зерна безпосередньо на Захід, а тільки через Ригу, Архангельськ, а потім Санкт-Петербург. Російським купцям надавалися пільги на торгівлю в Гетьманщині, а українським купцям встановлювалося велике мито за торгівлю в Росії. У 1720 р. була проведена реорганізація Генеральної військової канцелярії, яка втратила фінансові і судові права. У 1720 р. було заборонено діловодство українською мовою. Справи Гетьманщини з Колегії закордонних справ були передані до Сенату, що понижувало статус Гетьманщини. 16 травня 1722 р. – царським указом була створена Малоросійська колегія з 6 російських офіцерів на чолі з бригадиром Вел′яміновим, якій були надані права вищої судової апеляційної інстанції і деякі важливі контрольні права над адміністрацією та фінансами Гетьманщини. Фактично, це ліквідувало автономію Гетьманщини, порушувало її судовий устрій. Скоропадський намагався протестувати, але безрезультатно. Занедужавши, 3 липня 1722 р. він помирає.

        Наказним гетьманом  було призначено Павла Полуботка (1722-1724 рр.), людину принципову, тверду, рішучу. Він розпочав боротьбу за збереження автономії Гетьманщини, виступивши проти Малоросійської колегії. Між Полуботком і Вел′яміновим почалася гостра боротьба. П. Полуботок звертається до Петра І з проханням повернути повністю права української адміністрації та суду. Петро І, роздратований цим, влітку 1723 р. викликав Полуботка і генеральну старшину до Санкт-Петербургу, але й тут вони не скорилися, їх ув′язнили у Петропавловській фортеці. У грудні 1724 р. П. Полуботок помирає, а у січні 1725р. помирає Петро І.

        У 1772 - 1727 рр. в Гетьманщині діє І Малоросійська  колегія, якій було надано широкі  функції. Під її контролем перебували всі питання військового, адміністративного, судового та фінансового характеру, а саме: контроль діяльності Генеральної військової канцелярії, розквартирування в Гетьманщині військ, постачання провіанту для армії, визначення та стягнення податків для царської казни, при цьому податки зросли в шість разів. Але Меншиков був проти стягнення податків з його маєтків, тому Малоросійську колегію було скасовано та відновлено гетьманство.