Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”

5. Феодальна роздробленість на Русі у ХІІ – ХІІІ ст.

Князівства Південно-Західної Русі.

1. Затвердження  на Русі феодальної роздробленості. Занепад Києва.

2. Галицьке  князівство за правління Ростиславичів. 

3. Об`єднання  Галицького і Волинського князівств.  Роман Мстиславич.

4. Причини  роздробленості на Русі.

1. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі. Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське; Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича; пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася  династія Ростиславичів.

У Київському князівстві власна династія не змогла затвердитися, причиною чого стала боротьба між князями за київський престол. Київ у ХІІ ст. залишався ще найбільшим політичним, економічним та культурним центром Русі, з дуже високим потенціалом, до того ж, той, хто займав київський престол, традиційно вважався старшим серед Рюриковичів, що було дуже престижним. Тому, до початку ХІІI ст. Київ залишався одним з головних об’єктів князівських усобиць. З 1132 по 1240 рр.  у Києві майже 50 разів змінювалися князі. Найбільшої ожорсточеності боротьба за Київ набула у 40-50-х рр. ХІІ ст. між нащадками Володимира Мономаха – його сином Юрієм Довгоруким (ростово-суздальським князем, який займав київський престол у 1149-1150, 1150, 1154-1157 рр.) та онуком Ізяславом Мстиславичем, які тричі відбирали один в одного київський престол. У цю боротьбу були втягнуті Візантія та держави Західної Європи, половці. В наступному Київ двічі під час усобиць піддавався розгрому та пограбуванню. У 1169 р. його захопили війська союзників володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського  (сина Юрія Довгорукого), який сам відмовився сісти на київський престол. У 1203 р. під час чергового загострення усобиць навколо Києва, місто також було піддано погрому.

В означений період спалахи  міжусобної боротьби князів за Київ чередувалися з періодами відносного спокою та стабільності (60-ті, 70-90-ті рр. ХІІ ст., 10-30 рр. ХІІІ ст.). Останнє можна пояснити. Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ ст. Тому в цей період в Києві затвердилась специфічна форма правління – князівський дуумвірат, коли одночасно два князя були співправителями, виступаючи представниками найсильніших династій, які таким чином, не перемігши в усобиці, ділили владу в Києві.

У цей же час, у другій половині ХІІ – початку ХІІІ ст., на Русі затвердилася й специфічна форма правління, яку історики називають колективний сюзеренітет, коли група найсильніших князів Русі виступала в ролі колективного сюзерена, спільно на князівських з’їздах вирішуючи всі найважливіші питання загальнодержавної ваги , як внутрішньої, так і зовнішньої політики. При цьому всі князівства залишалися самостійними державами, а князь, який тримав київський престол, вважався старшим серед Рюриковичів.

Таке положення зберігалося  до навали Батия, до кінця 30-х років  ХІІІ ст. Тобто є підстави вважати, що Давньоруська держава в умовах феодальної роздробленості, як щось відносно єдине державне ціле не припиняла свого існування. Державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. До того ж є інші підстави на підтвердження того, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення (мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це порушила.

Власне вже в другій половині ХІІ ст. визначився занепад  Києва. До цього спричинили: князівські усобиці та  відсутність власної  династії, напади половців, що підривало  високий потенціал, перш за все економічний, Києва, а також переміщення наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. міжнародних торговельних шляхів на південь до Чорного та Середземного моря, де внаслідок хрестових походів запанували італійські купці з Генуї і Венеції. Тим самим, вже наприкінці ХІІ ст. Київ втрачає роль лідера-гегемона на Русі. Ця роль переходить до інших князівств, перш за все, до Володимиро-Суздальського князівства, а в Південно-Західній Русі до Галицько-Волинського князівства.

2. Вже зазначилося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за життя батька. Вважають, що своєму онукові Ростиславу Ярослав Мудрий заповів Галичину, але дядьки, старші сини Ярослава Мудрого не дали йому його уділ, зробили ізгоєм. Ростислав княжив у Тмутаракані в 60-х рр. ХІ ст. і був отруєний візантійцями. У нього було три сини – Ростиславичі. У 80-х рр. ХІ ст. під час усобиць Ростиславичі закріпилися в Галичині. У 1097 р. Любецький з’їзд визнав Галичину за Ростиславичами.

Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами, які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

3. У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів. Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Мстиславича наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців, активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман Мстиславич загинув у Польщі.

4. Таким чином, друга третина ХІІ ст. – перша третина ХІІІ ст. це  період феодальної роздробленості на Русі. Причина її у подальшій еволюції феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди.“ Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства, що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ– на початку ХІІ ст., коли й відбувався політичний розпад Київської держави.

6. Давньоруська  держава в міжнародних відносинах X – XIII ст.

1. Відносини з Візантією.
2. Відносини з Хозарським каганатом.
3. Київська Русь і країни Західної Європи.
4. Відносини зі Степом. Печеніги, половці.

5. Навала  Батия та її наслідки для  князівств Південно-Західної Русі.

1. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь; 911 р. – договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі, який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на Візантію; 944 р. – договір князя Ігоря з Візантією, менш вигідний, ніж договір 911 р.; 40-50-ті рр. X ст. – мирне посольство княгині Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 або 989 р. – князь Володимир захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі); 1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні прикраси, дорогі тканини та ін.).

2. Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які до того платили данину хазарам. До 60-х рр. X ст., до підкорення їх Святославом, данину хазарам платили в’ятичі. У другій половині 60-х рр. X ст., внаслідок походів князя Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських степів, тобто до південних кордонів Русі.

3. Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи (Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому, що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав, а саме з дітей Ярослава Мудрого (його називали тестем Європи) дочка Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і Угорщини, сини були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького імператора. Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн Європи та Близького Сходу.

4. Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав. При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого, запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці. В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр. XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

5. На початку XIII ст. відносини руських князів з половцями стають більш врівноваженими, але для Русі в Степу з’являється новий ворог – татари. У 1223 р. в битві на річці Калка русько-половецьке військо було розгромлене татарами. У 1236 р. почався похід татар на чолі з Батиєм до Східної Європи. У 1237 – 1238 рр. татари розгромили князівства Північно-Східної Русі. У 1239 - 1241 рр. вони розгромили князівства Південно-Західної Русі. У грудні 1240 р. військо Батия захопило Київ.

У 1242 – 1243 рр. Батий створив  державу – Золота Орда, з центром  в понизов’ї Волги. Руські князівства опинилися в залежності від золотоординських ханів і сплачували данину, давали військо, отримували ярлики на княжіння та ін.

Внаслідок навали Батия  в Південно-Західній Русі припинило  існування Переяславське князівство. Київ було страшно зруйновано, місто пережило повний занепад. У Чернігівському князівстві збереглася династія, але посилилась роздробленість. Галицько-Волинське князівство збереглося і посилилося при Данилі Галицькому, але у 1245 р. Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу – „Дай Галич”. Данило Галицький спочатку підкорився, але почав готуватися до боротьби з татарами, шукаючи союзників. У середині 50-х рр. XIII ст. він виступив проти татар. Спочатку перемагав, але наприкінці 50-х рр. зазнав поразки і знову визнав залежність від Золотої Орди. Влада Золотої Орди над українськими землями тривала до 1362 р., коли тут затвердилася влада Великого князівства Литовського.

7. Галицько-Волинське  князівство у XIII – першій половині XIV ст.

1.Боротьба за Галич у першій половині XIII ст. Данило Галицький.

2.Суперечності розвитку Галицько-Волинської держави в останній третині XIII – першій половині XIV ст.

1. По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 1213 р. галицьким князем проголосив себе лідер галицьких бояр Володислав Кормильчич. Це було нечувано на Русі і стало приводом для втручання сусідів – Польщі та Угорщини. Галичина відійшла до Угорщини і була під її владою у 1214 – 1219 рр. Від угорців Галичину звільнив Мстислав Удатний з династії смоленських Ростиславичів (нащадків Володимира Мономаха), який князював у Галичі у 1219 – 1228 рр.

У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.