Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”

У 1238 р. в битві під  Дорогичином Данило Галицький розгромив  лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич”. Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону, але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер.

2. Молодший брат його Василько, як співправитель, князював на Волині. Правили вони дружно, як брати. По смерті Данила Галицького в Галичині князювали три його сини - Лев, Мстислав, Шварно, а на Волині син Василька – Володимир. Галицько-Волинська держава була поділена на уділи, але не розпалася. Її тримала єдина династія.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі  об’єдналися під владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король  Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської держави.

У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев та Андрій, останні представники династії Романовичів по чоловічій  лінії, загинули у боротьбі чи то з  татарами, чи з литовцями. Галицькі бояри запросили на галицько-волинський престол сина дочки Юрія Львовича та польського князя Юрія II Болеслава (1325 – 1340 рр.), але його політика потурання чужоземцям та католицизму призвели до того, що галицькі бояри його отруїли.

Так Галицько-Волинська  держава втратила свою династію, а  її землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

 

 

8. Українські  землі у складі Великого князівства Литовського в середині XIV – першій половині XVI ст.

 

1. Перехід під владу Великого князівства Литовського. “Литовська Русь”.
2. Кревська унія. Вітовт. Остаточна ліквідація удільних князівств.
3. Сепаратизм православних феодалів. Експансія Московської держави.

 

1. Українські землі під владу Великого князівства Литовського  перейшли за князів Гедиміна (1316-1341 рр.) та Ольгерда (1341-1377 рр.), а саме:  у 1340 р. – Волинь; у 50-60-х рр. XIV ст. – Київщина, Поділля, Чернігівщина, Сіверщина.

У 1362 р. відбулася битва   на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар.  Українські землі   звільнилися з під влади Золотої Орди.

Перехід українських  земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно  мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом “Ми старини не рушимо, новизни не вводимо”, а також виступали під гаслом “збирання земель Русі”. Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. 9/10 земель Великого князівства Литовського складали руські землі. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння  нащадків Гедиміна. На думку            М.С. Грушевського у розвитку Великого князівства Литовського на той час визначилася тенденція до перетворення його на Литовську Русь. Тобто умови для розвитку українських  та  інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були  якнайсприятливіші.

Велике князівство Литовське  представляло собою феодальну державу, на чолі якої був  великий князь  і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам  належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

Сепаратистські тенденції, які виявилися у Гедиміновичів в уділах, були подолані, оскільки у Великому князівстві Литовському центральна влада виявилася достатньо сильною. Одне з  пояснень цього полягає у характері феодального землеволодіння в Литві, яке переважно було-умовним  землеволодінням. У 90-х рр. XIV ст. (за князя Вітовта) всі удільні князівства  у Великому князівстві Литовському були ліквідовані, що сприяло зміцненню держави.

2. Сприятливі умови для розвитку українських земель у складі Великого князівства Литовського зберігалися недовго. У 1385 р. між Польщею і Литвою укладається Кревська унія, за якою католицизм проголошувався державною релігією, католикам надавалися всі переваги, православні ставали дискримінованими. Великий литовський князь Ягайло обирався польським королем, обидві держави об’єднувалися в Королівство Польське, а Велике князівство Литовське переставало існувати. Проти цього виступили литовські магнати, що примусило Ягайла піти на поступки. У результаті Великого князівства Литовського продовжувало існувати, але в унії з Королівством Польським.  Великим литовським князем було обрано Вітовта (1392 – 1430 рр.).

За  Вітовта посилюється центральна влада у Великому князівстві Литовському. Кордони держави поширилися до Чорного моря, але не відразу. У 1399 р. в битві на р. Ворскла татари завдали литовцям нищівної поразки, але подальший занепад Золотої Орди дозволив Вітовту в 10 – 20-х рр. XV ст. підкорити землі між Дністром та Дніпром. Проте по смерті Вітовта, з утворенням Кримського ханства та  завоюванням  Туреччиною Північного Причорномор’я  Велике князівство Литовське ці південні землі втрачає. Його південні кордони перемістилися на північ, у район міст Канів-Черкаси. Вітовт намагався також розірвати унію Великого князівства Литовського з Королівством Польським, хотів отримати королівську корону, чому протидіяли поляки.

У 1430 - 1435 рр.  у Великому князівстві Литовському тривала  міжусобна війна між Свидригайлом,  якого підтримували православні феодали (бо він був за розрив унії), та Сигізмундом, за якого були католики (бо він виступав за унію). Сигізмунд переміг. Одним з наслідків усобиці стало відродження на українських землях удільних князівств: Волинського (Свидригайло у 1435-1452 рр.), Київське (Олельковичі у 1435-1471 рр.). У 1471 р. Київське удільне князівство було ліквідоване, а  українські землі у складі Великого князівства Литовського остаточно втратили будь-які ознаки державності, перетворившись на звичайні провінції.

3. Це стало однією з причин незадоволення православних феодалів у Великому князівстві Литовському, які виявляють сепаратистські настрої, дістаючи підтримку з боку Московської держави, яка заявляє претензії на землі колишньої Київської Русі (у 1493 р. великий московський князь Іван ІІІ офіційно взяв титул “государь всея Руси”). У 1471 р. була змова, організована Михайлом Олельковичем та князем Гольшанським, її  було розкрито, а ватажків страчено.

У 1481 р. відбулася змова, організована Федором Бєльським (онуком Ольгерда).

У 1508 р. відбулася повстання під проводом Михайла Глинського.

Ці усобиці внутрішньо послаблювали Велике князівство Литовське, яке наприкінці XV – на початку XVI ст. програло кілька воєн  Московській державі і втратило Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину.

Експансія Московської  держави на руські землі Великого князівства Литовського виявилася й під час  Лівонської війни  (1558 – 1583 рр.), складовою якої була війна Росії з Великим князівством Литовським у 1562-1570 рр. Загроза поразки примусила феодалів Великого князівства Литовського шукати підтримки у Польщі, що зробило можливим завершення процесу об’єднання обох держав, започаткованого Кревською унією.

 

 

9. Експансія  польських феодалів на українські  землі. Люблінська унія.

 

1. Боротьба Польщі за Галичину. Кревська унія.
2. Підкорення українських земель Польщею. Люблінська унія.

 

1. У 1349 р. Польща підкорила Галичину. Це сталося при королі    Казимирі III (1333 – 1370 рр.), в правління якого Польща подолала феодальну роздробленість і об’єдналася. Польські феодали, відчуваючи потребу в нових землях,  спрямували свою експансію на Галицько – Волинську державу,  яка  у 1340 р.  втратила свою династію. На Галичину заявила права й  Угорщина, бо у 1214 – 1219 рр. угорський королевич займав галицький престол. Проте  поляки домовилися з угорцями, якщо Казимир III помре бездітним, то угорський король стане королем Польщі. Так і сталося у 1370 р. Тому  у 1370 – 1387 рр. Галичина перебувала під владою Угорщини.

Але польські феодали  прагнули повернути Галичину  і  потребували в цьому зовнішньої підтримки. Їм вдалося її знайти. У 1385 р. між Королівством Польським і Великим князівством Литовським було  укладено Кревську унію, за якою  за якою великий литовський князь Ягайло одружився на польській королеві Ядвізі (1384-1385 рр.) і став королем Польщі.

Кревська унія мала практичні  наслідки для обох держав.

За підтримки литовців у 1387 р. поляки повернули собі Галичину, яка залишалася під їх владою до   1772  р.

Унія Польщі  і Литви  посилила їх проти  спільного ворога – Тевтонського ордену, держави  рицарів–хрестоносців у Прибалтиці, яка існувала з 20-х рр.      XII ст. і здійснювала агресію на польські, литовські та руські землі.  У 1410 р.  у Грюнвальдській битві військо Тевтонського ордену було розбите, а його  експансія зупинена. У 1466 р.  Тевтонський орден  став васалом Польщі.

Також польські феодали самі здійснювали зовнішньополітичну  експансію, спрямовану переважно на українські землі, що теж було однією з причин Кревської унії.

У 30-х рр. XV ст.  остаточно були ліквідовані залишки автономного устрою Галичини у складі Королівства Польського, тобто були втрачені будь-які ознаки власної державності, а Галичина перетворилася на звичайну провінцію.

2. Польські феодали намагалися оволодіти й іншими українськими землями, які були у складі Великого князівства Литовського. Під час міжусобної війни 1430-1435 рр. у Великому князівстві Литовському польські феодали, як союзники Сигізмунда, захопили  Західне Поділля.

Надалі польські феодали  робили все, щоб зберегти унію Королівства Польського і Великого князівства Литовського, досягаючи цього через обрання єдиного правителя для обох держав. Але польські феодали прагнули утворити єдину державу, чому опиралися литовські магнати. Проте поразка  від Росії під час Ливонської війни (1558 – 1583 рр.), що створило серйозну загрозу для Литви, примусила литовських  феодалів піти на укладення нової унії.

У 1569 р.  Люблінську  унія завершила процес об’єднання  Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполиту, яка мала єдиного (виборного) короля, єдиний сейм, фінанси, зовнішню політику, але Велике князівство Литовське у складі Речі Посполитої зберігало автономію (свій суд,  військо, скарб,   адміністрація, офіційна мова діловодства – руська ). Проте    всі українські землі у складі Речі Посполитої перейшли під безпосереднє управління     польських феодалів,   а білоруські залишилися у складі Великого князівства Литовського. Тобто польські феодали досягли своєї головної мети, оволодівши за результатами Люблінської унії всіма українськими землями.

У складі Речі Посполитої українські землі поділялися на сім  воєводств: Київське, Брацлавське, Чернігівське, Подільське, Волинське, Руське, Белзьке.

 

10. Виникнення  українського козацтва та Запорозької  Січі. Реєстрове козацтво.

 

1. Причини  виникнення українського козацтва, його становлення.

2. Утворення  Запорозької Січі, її організація та устрій.

3. Утворення  козацького реєстру, його еволюція.

 

1. Слово “козак” походить з тюркських мов і означає вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у “Польській хроніці” Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки. У 1492 р. у  листі великого литовського князя Олександра до кримського хана Манглі – Гирея говориться про козаків, які під Тягинею (сучасні Бендери у Молдові) розбили турецький корабель. Тобто у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало.

Виникнення українського козацтва –  це історично-об’єктивний  процес. Спричинили до цього:

─ наявність величезного  масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

─ погіршення становища  українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти  на окраїни Польсько-Литовської держави  в пошуках кращої долі. Також туди їхали авантюристи, злодії , шукачі пригод та ін;

─ умови існування, оскільки постійною була загроза нападів  татар, обумовлювали потребу до появи  у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються  у XV ст., коли на вільні прикордонні землі Польсько-Литовської держави приходили найбільш сміливі і відчайдушні люди, яких самі умови життя примушували до військової організації. Публіка була  різноманітна – від селянина втікача до магната – шукача пригод. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Займалися козаки хто чим міг, по різному здобували  засоби для життя, а саме, мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею, або тільки військовою справою,  також наймалися, займалися здобичництвом та ін.

До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої