Первіснообщинний лад на території України. „Неолітична революція”

1. Мосвофіли.
2. Народовці.
3. Радикали. Створення Русько-української радикальної партії.
4. Поява нових політичних партій. Кооперативний рух.
5. Набуття українським національно-визвольним рухом  в Австро-Угорщині масовості. „Український П’ємонт”

1. Національно – визвольний рух на західноукраїнських землях продовжувався і після придушення революції 1848 р. У 60 – 90-х рр. ХІХ ст.  в українському національно – визвольному русі Австро – Угорщини визначалося три суспільно- політичні течії. Москвофільство характеризувалося орієнтацією на Росію, на царат. Це була реакційна течія, яка об’єднала консервативну верхівку українського суспільства. Вона виникла внаслідок розчарування частини українських діячів в результатах революції 1848 р., коли австрійський уряд не виконав того, що обіцяв українцям. Москвофіли орієнтувалися на реакційні сили царської Росії, але були лояльні до австрійського уряду. Їх підтримував російський уряд. У пропаганді москвофілів зазначалось, що „українського народу не існує, є лише єдиний „панруський” народ від Карпат до Камчатки”,  заперечувалося  існування української мови, як літературної  („говірка темних селян”), була вигадана штучна мова – „язичіє” ( суміш російської, української, старословянської і польської), на якій видавали книжки і газети. Москвофільство виникло і як реакція частини українських діячів на колонізаторські заходи австрійської влади по асиміляції краю, але заперечуючи українську мову, не пробуджуючи української національної свідомості, вони об’єктивно сприяли асиміляції (онімечуванню, полонізації, мадяризації), тому це була реакційна течія. Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький, В. Дідицький, А. Добрянський та ін. Москвофілам належали у Львові „Галицько – руська матиця”, „Народний дім”, „Ставропігійський інститут”, „Товариство ім. Качковського”, а також періодичні видання: газета „Слово”, журнали ”Галичанин”, „Лада”, „Дом и школа”, „Страхопуд” та ін. На Буковині під впливом москвофілів діяли товариство „Народна рада”, „Общество русских женщин в Буковине”, „Общество русских студентов Карпат”.

2. Народовці , як  течія, виникли на початку 60-х років ХІХ ст. Це була прогресивна течія,  діячі якої виступали за розвиток української мови, за піднесення національної свідомості українців, закликали до боротьби за національні права українського народу. Але національний рух ними спрямовувався переважно в русло культурницько – освітньої діяльності, до того ж  досить поміркованої. Але народовці проводили значну культурницьку діяльність ліберального характеру , чим сприяли піднесенню національної свідомості. Народовці видавали газети і журнали „Діло”, „Буковина”, „Правда”, „Мета”, „Нива” та ін., проводили роботу серед учнівської молоді, в гімназіях створювали учнівські громади.

У 1868 р. у Львові вони заснували культурно – освітнє товариство „Просвіта”, яка розгорнула велику роботу, видавала українські книжки,  підручники, газети, журнали, влаштовувала театральні вистави, вечори, лекції та ін., організовувала читальні по селам, при яких діяли хори, позичкові каси, крамниці , тобто осередки культури на селі. Наприкінці ХІХ ст. працювали 19 філій „Просвіти” та 816 читалень. Взагалі „Просвіта” багато зробила для культурного розвитку і пробудження українського народу і його національної свідомості . У Північній Буковині з 1869 р. діяла „Руська бесіда” –  культурно – освітнє товариство, аналогічне львівській „Просвіті”. У 1873 р.  у Львові було засноване „Літературне товариство ім. Шевченка” , яке мало сприяти розвитку української мови і літератури. З 1892 р.  на його основі було засноване  „Наукове товариство ім. Шевченка”, яке діяло до 1939 р., і по суті наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. виконувало функції Української Академії наук, об’єднуючи українських вчених та митців та сприяючи розвитку української науки та культури. При НТШ діяло три наукові секції: філософічна, історико-філологічна, та математично – природничо – лікарська, а також різні наукові комісії: друкарняна, книгарняна, бібліотечна. За час існування НТШ було видано 155 томів різних записок, збірників та ін.

У 1890 р. лідери народовців ( Ю. Романчук та ін.) уклали угоду з  австрійською адміністрацією Галичини, яка дістала назву „нова ера”. Народовці за незначні поступки в  культурно – освітній сфері (у  Львівському університеті була відкрита кафедра історії України, відкрито кілька українських гімназій та дещо інше) заявили про лояльність і відданість австрійській державі, а саме, що вони будуть діяти лише на основі конституції Австро – Угорщини, визнавали вічність приватної власності, фактично відмовлялися від боротьби за інтереси українських  народних мас та відмежовувалися від українців, які проживали за межами Австро – Угорщини. Фактично лідери народовців  відмовлялися від ідеї соборності українських земель і  увічнювали панування Австрії на західноукраїнських землях.

3. Проти „нової ери” рішуче виступили представники третьої течії в українському національно – визвольному русі – радикальної, яка виникла з середини 70-х рр. ХІХ ст. Лідерами її були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Радикали перебували під сильним впливом М.П. Драгоманова. Вони видавали газети і журнали „Громадський голос”, „Молот”, „Народ”, „Товариш”, „Громадський  друг”, „Дзвін”, „Хлібороб” пропагували соціалістичні ідеї  серед українських робітників Львова і Бориславо – Дрогобицького нафтового басейну, видавали соціалістичну літературу,  займалися  і культурно-освітньою роботою. У 1890 р. у Львові за ініціативою М. Драгоманова радикали заснували першу українську політичну партію – „Русько – Українську Радикальну Партію” (РУРП), в програмі якої як кінцева  мета декларувалося встановлення соціалістичного ладу і соціалістичних виробничих відносин, але у 1895 р.  в новій програмі РУРП  було заявлено, що соціалістичний ідеал можна здійснити лише при повній політичній  самостійності українського народу , при наявності чого поступово визріли б умови для переростання капіталізму в соціалізм , тобто, до безпосередньої боротьби за соціалізм радикали вже не закликали. У 1896 р.  вийшла брошура Ю. Бачинського „Ukraina irredenta” („Україна поневолена”), де з  марксистських позицій автор намагався обґрунтувати право українського народу на самостійну державу. Але радикали  переважно були поміркованими реформістами. Вони  проводили велику роботу серед селянства. 4 лютого 1891 р.  у Коломиї було проведене перше передвиборне віче, яке зібрало 800 селян. 19 травня 1898 р. у Львові, під час  святкування 100 – річчя виходу „Енеїді” І.П. Котляревського, остаточно затвердилося вживання термінів „Україна”, „український”.

4. Серед діячів українського національно – визвольного руху відбувається розмежування ідейно – політичних сил. У 1899 р. утворюється Українська соціал- демократична партія. Лідерами її були  С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович.

У 1899 р. утворюється  Українська національно – демократична партія (УНДП), сама впливова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. українська партія на західно – українських землях. ЇЇ лідерами були  Ю. Романчук, М. Грушевський. УНДП  закликала боротися за незалежну Україну, в якій би  об’єдналися всі українські землі, тобто проводилася ідея соборності українських земель. Як найближчі цілі визначалися поділ Галичини на дві частини – східну (українську) і західну (польську) з широкою автономією, що позбавило б українців національного і соціального гноблення, гарантувала б рівноправність української мови, створення українського університету у Львові, декількох українських гімназій, загальне виборче право.

На західноукраїнських землях утворюються й інші партії. У 1900 р.  москвофіли створили „Руську народну партію”. У 1896 р.  О. Барвиновським, А. Шептицьким було створено клерикальну партію „Русько – католицький союз”.

Широкого розмаху набуває  кооперативний рух. За підтримки  греко – католицької церкви та діяльності „Просвіти” створюються сотні крамниць, ощадно – позикових кас та інше. У 1904 р. сворено „Крайовий союз ревізійний”,  центральний координаційний орган кооперативного руху в Східній Галичині. У 1903 р. в Буковині створюється „Селянська каса”.

5.  На початку ХХ ст. український національно-визвольний рух в Австро – Угорщині різко посилюється, стає масовим. Українські політичні партії зосереджували зусилля переважно в двох основних напрямах.

По – перше, боротьба за національну школу і вільний розвиток української мови. Головною тут стає вимога відкриття у Львові українського університету. Вперше її  у 1899 р. висунули на своїх зборах українські студенти австрійських університетів. Особливо активізувалася ця боротьба з 1907 р. 1 липня 1910 р. під час сутички  українських і польських студентів  було вбито Адама Коцко – лідера українських студентів.

По – друге, боротьба за реформу виборчої системи. Особливо активною вона стає з 1905 р., коли на підтримку  вимоги загального виборчого права проводяться масові збори, мітинги, які продовжувалися у 1906 – 1907 рр. 30 січня 1907 р. було видано указ імператора про запровадження нового виборчого закону, але він був несправедливим щодо представництва українського населення. Під час нових виборів 1907 р. австрійські власті  вчиняли репресії щодо селян і допускали фальсифікацію результатів виборів. За це у 1908 р.  Мирослав Сичінський вбив намісника  Галичини  графа Потоцького. У наступні роки боротьба за виборчу реформу  посилюється і загострюється. У ці ж роки посилюється робітничий та селянський рухи, виступи студентів.

Напередодні першої світової війни,  щоб заручитися підтримкою українців,  австрійський уряд йде на поступки. На початку 1914 р.  він обіцяє  відкрити у Львові український університет і реформувати виборчу систему з наданням україцям однієї третини місць в парламенті. За це українські діячі заявили, що у разі війни з Росією вони підтримають Австро – Угорщину. У 1912 р.  у Львові відбувся крайовий з’їзд  „Соколів” і „Січей”,  які заявили про готовність воювати з Росією за державну незалежність України. 19 – 22 червня 1913 р.  у Львові відбувся II Всеукраїнський з’їзд студентів, який теж висунув гасло державної самостійності України і закликав до боротьби з Росією.

23. Суспільно-політичний розвиток Наддніпрянської України

наприкінці  ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Політизація  українського національного руху. Поява політичних партій.

2. Визрівання  революційної ситуації на початку  ХХ ст.

3. Події  револїції 1905-1907 рр. в Україні.

4. Український  національний рух в роки революції.

5. Столипінська  реакція в Україні.

1. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація українського національного руху в Росії, замість культурництва і аполітизму українські діячі висувають політичні гасла і засновують політичні партії та організації.

У 1892 р. групою радикально настроєної української молоді було засноване “Братство тарасівців”, перша така організація, яка висунула чисто політичні гасла в українському русі. У ці ж роки активізували діяльність студентські (молоді) громади у Києві, Харкові. Саме на їх базі у 1900 р. у Харкові була заснована Революційна українська партія (РУП). І її першим програмним документом стала брошура “Самостійна Україна”, автором якої був харківський адвокат Микола Міхновський. Підтримавши спочатку гасло самостійності України, РУП у 1903 р. перейшла на марксистські позиції і висунула гасло автономії України у складі федеративної Росії. Наприкінці 1905 р. РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої були Д. Антонович, М. Порш, В. Винниченко, С. Петлюра та ін. РУП об¢єднала в собі всіх українських радикальних діячів.

 Помірковані ж українські  діячі-ліберали, старі громадівці, у 1897 р. заснували Загальну українську безпартійну демократичну організацію, на базі якої у 1904 р. утворилися Українська демократична партія і Українська радикальна партія. Обидві ці партії наприкінці 1905 р. об’єдналися в Українську демократично-радикальну партію. У 1908 р. на її базі утворилося Товариство українських поступовців. Українські ліберали виступали за автономію України.

У 1902 р. українські самостійники на чолі з Міхновським утворили Українську народну партію – єдину, яка рішуче виступила із вимогою політичної самостійності України.

В Наддніпрянській Україні  діяли й інші політичні партії, також і російські, єврейські, польські та ін.

2. Наприкінці ХIX – на початку XX ст., коли в Росії та Україні утворювалися політичні партії, суспільні рухи (робітничий, селянський, студентський та ін.) набували більш організованого та масового характеру. Опозицію царату все сильніше виявляли й ліберальні діячі, які теж виступали з вимогами реформування політичного та економічного ладу Росії.

На початку ХХ ст. в  Росії визріває революційна ситуація, яка була прискорена світовою економічною  кризою 1900-1903 рр. та поразкою в російсько-японській війні 1904–1905 рр. Також сприяли їй і глибокі протиріччя в невирішених аграрному, національному, робітничому та інших питаннях, які існували в Росії.

В українських землях, як і в Росії, відбувалися демонстрації та страйки робітників, студентів, виступи селян.

У січні 1901 р. за участь в антиурядових виступах було віддано в солдати 182 студенти Київського університету. У відповідь відбувся загальний студентський страйк за участю 30 тисяч студентів з 35 вищих навчальних закладів Росії.

Влітку 1903 р. пройшов загальний  політичний страйк робітників Півдня Росії.

Навесні 1902 р. на Полтавщині та Харківщині селянські виступи охопили 337 сел із 160 тисячами чоловік.

Активізувалися й ліберальні діячі, які наприкінці 1904 р. у земствах провели  “банкетну кампанію”, відзначаючи  сорокову річницю судової реформи.

Виявили активність і українські діячі. Так, у 1903 р. у Полтаві відкрито пам¢ятник І. П. Котляревському, що перетворилося на політичну акцію. У 1903 р. українські діячі відзначили 35-річчя літературної діяльності І. Нечуя-Левицького і 35-річчя музичної творчості М. Лисенка.

3. Подіями 9 січня 1905 р. в Росії почалася демократична революція 1905–1907 рр. Спостерігалося різке зростання страйкового руху в Україні протягом   1905 р. У січні-березні 1905 р. страйкували 170 тисяч чоловік, у жовтні 1905 р. – 120 тисяч, а всього у 1905 р. – 500 тисяч. У наступні роки страйкова хвиля пішла на спад. Так у 1906 р. страйкувало 100 тисяч, а у 1907 р. – 60 тисяч. Різко активізувався й селянський рух, який набував крайніх радикальних форм (погроми поміщицьких маєтків, повстання та ін.). Загострювалася класова боротьба у самому селі. Почалися повстання в армії. 14–25 червня 1905 р. відбулося повстання на броненосці “Потьомкін”.

Вищого піднесення революція  досягла восени–взимку 1905 р. У жовтні 1905 р. загальнополітичний страйк охопив всю країну. Під таким тиском 17 жовтня 1905 р. цар Микола ІІ видав “Маніфест”, обіцяючи надати політичні свободи та скликати Державну думу.

Наприкінці 1905 р. революція  досягла свого апогею. 15 листопада 1905 р. відбулося повстання у Севастополі  на крейсері “Очаків” та інших кораблях, очолене лейтенантом Шмідтом. 18 листопада 1905 р. у Києві повстали тисяча саперів на чолі с підпоручиком Б. Жаданівським. У грудні 1905 р. відбулося збройне повстання робітників у Харкові, Катеринославі, Олександрівську. Найбільшим було повстання робітників у Горлівці (в Донбасі) 16–17 грудня 1905 р. Після придушення повстань почався спад революції.