Перша більшовицько-українська війна

    Надвечiр  червоногвардiйцi зайняли станцiю  Кононiвка, однак українськi пiдроздiли не думали вiдступати, укрiпилися в Яготинi та пiдiрвали залiзничний мiст через рiчку Супiй. Бiльшовики знов опинилися перед значною перешкодою на шляху до Києва. Уночi з 30 на 31 сiчня 1918 року пiд Яготин прибули перевтомленi боєм пiд Крутами Полтавська колона та 1-й Петроградський загiн «1-ї армiї» П.Єгорова на чолi з Миколою Муравйовим. Приїхав i панцерний потяг Полупанова. Цi вiйська мусили остаточно відчистити полтавську залiзницю вiд українських пiдроздiлiв. Муравйов силою зброї наказав випадково знайденому залiзничному iнженеровi за добу вiдновити міст через Супiй.³⁵

    Зранку 31 сiчня 1918 року бiльшовицькi пiдроздiли вибили українську заставу, що знаходилася  на лiвому березi Супою та взялись  пiд вогнем лагодити мiст. Ця операцiя  була проведена вдало, однак коштувала 3-х убитих та 11 поранених червоногвардiйцiв. Гайдамаки вiдступали, i бiльшовики вже бачили себе в Києвi. Однак радiсть їхня була передчасною. На рiчцi Трубiж гайдамаки також пiдiрвали мiст i вогнем вiдбивали спроби бiльшовикiв вiдновити його. Незважаючи на те, що гайдамаки та сiчовики в нiч на 1 лютого 1918 року облишили позицiї на рiчцi Трубiж, тепер Єгорову та Муравйову довелося провозитись тут аж двi доби. План наступу «1-ї армiї» на Київ був цiлком зiрваний.³⁶

    Так само невдало для бiльшовикiв розвивалися  подiї i на чернiгiвськiй залiзницi. Наступного дня пiсля бою пiд Крутами 30 (17) сiчня 1918 року «2-а армiя» Р.Берзiна ввiйшла до Нiжина.Шевченкiвський курiнь зустрiв її з нейтральними настроями. Чернiгiвськi вiльнi козаки вiдступили в напрямку Чернiгова, щоб боронити мiсто. Замiсть того, щоб надiслати вiйська для захоплення Чернiгова та приєднати до себе курiнь iменi Шевченка, Р.Берзiн перебуває в бездiї, а шевченкiвцiв демобiлiзує. Можливо, ця пасивність була обумовлена перевтомою вiйськ пiсля бою пiд Крутами, однак у це важко повiрити. Авангард, який надiслав Берзiн навздогiн студентам та юнакам, несподiвано для себе наскочив на гайдамакiв та дорошенкiвцiв та швидко повернувся назад. Отже, «2-а армiя» бiльшовикiв виявилась також паралiзованою. За таких умов iнiцiативу до своїх рук узяло українське командування на чолi з Симоном Петлюрою.³⁷

    Того  ж дня 30 (17) сiчня 1918 року Петлюра зiбрав старшин свого штабу та всiх  керiвникiв вiйськових пiдроздiлiв  для обговорення питання, що робити далi. На цiй нарадi було висловлено рiзнi думки, аж до припинення вiйни з Червоною Москвою. Без сумнiву, становище молодої нечисленної Української Армiї було трагiчним, але думку про припинення боротьби було не тiльки категорично вiдкинено, але поставлено в першу чергу повернути назад на Київ, енергiйно i швидко лiквiдувати там повстання комунiстiв, а пiсля того зустрiти московську армiю на лiнiї Днiпра.³⁸

    Перед вiдворотом до Києва потрiбно було виконати ще одне завдання – роззброїти цiлком збiльшовичений український полк iменi С.Наливайка, що стояв у Броварах. Сiчовi стрiльцi спiймали кiлькох воякiв цього полку, якi намагалися пiдiрвати залiзницю перед ешелонами з українськими вiйськами i тим завадити їм виїхати до Києва. Старшини полку iменi Наливайка опинилися пiд фактичним арештом своїх же солдатiв, а тому послали до С.Петлюри вояка з проханням допомогти їм. Симон Петлюра, усвiдомлював, що вiйськову силу, яка може з хвилину на хвилину виступити проти Центральної Ради, треба обов'язково злiквiдувати. Для цього вiн видiлив 1-шу сотню сiчовикiв та 12 червоних гайдамакiв, бо iншi вiйська знаходились на позицiях. Завдання було не з легких, оскiльки полк iменi Наливайка начислював до 1400 багнетiв, а загiн, видiлений на його лiквiдацiю, лише близько 200 багнетiв. Але була надiя, що з наливайкiвцями швидко можна буде розiбратись, бо цьому допоможуть старшини.³⁹

    Уночі з 30 на 31 сiчня до старшин-наливайкiвцiв  вiд С.Петлюри прибули червонi гайдамаки. Уранцi старшини зiбрали  полк iменi Наливайка. В цей час  воякiв полку оточили сiчовики. На видне мiсце вийшов Омелян Іванович Волох зi своїми войовничо настроєними гайдамаками. О.Волох говорив дуже коротко. Вiн доступною для воякiв мовою з домiшком росiйської лайки пояснив наливайкiвцям, хто вони такi та що собою уявляють. Промова Волоха гнiтюче вплинула на солдатiв полку iменi Наливайка. Пiсля неї сiчовики без особливих проблем зiбрали 2500 рушниць, 75 кулеметiв, 8 гармат та велику кiлькiсть рiзного вiйськового майна. Але, оскiльки не було можливостi забрати це все з собою, то зброю та майно було знищено, а наливайкiвцiв розiгнано. Усiх, хто з полку iменi Наливайка на чолi з самим командиром полку Мацюком вирiшив перейти до Гайдамацького коша, О.Волох вiдправив до Симона Петлюри. ⁴⁰

    Пiсля  роззброєння повсталого полку почався  вiдворот на Київ. Гайдамаками, сiчовиками та дорошенкiвцями були злiквiдовані на кiлька кiлометрiв усi залiзницi, а також висаджено в повiтря мости та стратегiчнi пункти. Це значно зупинило рух радянських вiйськ та червоногвардiйцiв. Симон Петлюра роздiлив свої вiйська на двi колони, перша з яких мусила наступати на Київ через Ланцюговий мiст, а друга через Залiзничний. 
До першої колони ввiйшли:

    курiнь Червоних гайдамакiв - 250 багнетiв

    Отаманська  кiнна сотня - 60-70 шабель

    сотня iменi Наливайка - 60 багнетiв

    1-а  сотня Сiчових Стрiльцiв - 177 багнетiв

    1-й  Гайдамацький гарматний дивiзiон - 8 гармат

    Разом: до 500 багнетiв, 60-70 шабель, 8 гармат. При  цiй же колонi знаходився i Петлюра  зi своїм штабом.

    Друга колона:

    курiнь Чорних гайдамакiв - 150 багнетiв

    рештки  полку iменi Дорошенка - 200 багнетiв

    Разом до 350 багнетiв.

    Спочатку  вирушити на Київ мала перша колона, а друга мусила прикривати її, залишаючись  у Дарницi.⁴¹

    Перед мостом перша колона натрапила на шалений опiр червоногвардiйцiв  Микiльської та Предмостовної Слобiдок, якi були переважно робiтниками заводу «Арсенал». Микiльська слобiдка знаходилась на лiвому березi Днiпра, а Предмостовна на островi посерединi рiчки. З Предмостовної Слобiдки на правий берег був перекинутий Ланцюговий мiст. Микiльську та Предмостовну Слобiдки також об'єднував мiст. Ось саме за цей мiст i розгорнулася запекла боротьба.⁴²

    Вiдкинувши червоногвардiйцiв перед мостом, українськi вiйська нiяк не могли  вибити бiльшовикiв з iншої його сторони. Командири гайдамацьких батарей  Смовський та Хижий, через брак гарних коней, мусили на руках пiдтягувати гармати вiд залiзницi до мiсця бою. Тому в атаку доводилося ходити пiхотi без пiдтримки гарматного вогню. Звичайно, на вузькому мостi, який можна було утримувати незначними силами, подiбнi атаки не досягали свого результату. Тим бiльше, що супротивник мав броньовик. Так, аж о 7-й годинi вечора 1 лютого 1918 року гайдамаки та сiчовики на чолi з Симоном Петлюрою з боєм повернулися до своєї столицi. За деякими даними, бiй за мости обiйшовся гайдамакам та наливайкiвцям у 20 убитих та поранених, сiчовики втратили 4 убитих та 8 поранених. Червоногвардiйцi втратили до 50 вбитих та поранених, залишивши на полi бою 4 гармати та 12 кулеметiв. До рук українського вiйська потрапило також 33 повстанцi.⁴³

    На  початку лютого 1918 р. більшовицькі війська, очолювані колишнім підполковником царської армії М. Муравйовим (розстріляний згодом за антирадянський заколот), увійшли в Київ. Місто було залите кров’ю, у газетах публікувалися списки людей, страчених по лінії «червоного терору». Кількість жертв вимірювалася тисячами. Водночас війська радянської Росії успішно просувалися й на інших напрямах. Наприкінці січня червоноармійці встановили радянську владу в Донбасі, на півдні України: в Одесі, Криму, а потім у Миколаєві, Херсоні й Єлисаветграді. У Києві 11 лютого 1918 р. проголошено Українську робітничо-селянську республіку з Народним секретаріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбинський, В. Затонський, В. Ауссем. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради було оголошено кримінальними злочинцями, а їхнє майно реквізовано. Цього разу панування більшовиків тривало три тижні.⁴⁴

    Отже, більшовики розпочали свій наступ на українські землі. Сили були не рівні, адже на допомогу прийшла більшовицька агітація, яка зробила свою справу – деморалізувала значну частину українських військ. Це була єдина причина постійного відступу українських частин з важливих стратегічних військових об’єктів, ще важливою причиною була мала кількість амуніції і малий запас харчів.  

    РОЗДІЛ  ІІІ. Контрнаступ українських військ і німецько-австрійських союзників. 

    Питання виходу з війни було одним з  головних на початку української  революції. Для лідерів національно-визвольного  руху підписання миру означало підтримку  народу, а зволікання — втрату популярності. Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді Рад проголосили Декрет про мир. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2 (15) грудня 1917 p. Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. У відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку очолив Всеволод Голубович (згодом О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський. Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови — утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.⁴⁵

    Переговори  розпочались 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 p.). Російську делегацію очолював Л. Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах була оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської «УНР». Але повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом 4-го Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною державою.⁴⁶

    9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса, 400 мли яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю. Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги. У лютому війська Четверного союзу перейшли у наступ. Третього березня 1918 р. РСФРР підписала у Брест-Литовському мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов'язувалась визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, визнати мирний договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир, вивести з її території формування Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР. У цій ситуації керівництво радянської «УНР» опинилось у скрутному становищі. У своєму розпорядженні Народний Секретаріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було зібрано ледь 3 тис. чол. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недоцільно.⁴⁷

    Вістка  про берестейський мир і про  прихід німців в Україну викликала  переполох серед більшовиків. Українські військові частини перейшли в  наступ і 2 березня 1918 р. зайняли Київ. Вслід за військовими частинами  повернувся до Києва й уряд УНР. З  його доручення Січові Стрільці залишилися в Києві, як охорона українського уряду, а Запорізький загін, підкріплений добровольцями і переорганізований в Запорізьку Дивізію, в склад якої ввійшов теж Гайдамацький кіш, вирушив далі на схід, щоб разом з німецькими військами прочистити від більшовиків Лівобережжя. 2 квітня головні сили Запорізької Дивізії під командою полковника Болбочана, маючи в диспозиції два бронепотяги, зайняли Харків. Тиждень пізніше більшовицька Росія підписала мирний договір з центральними державами, зобов’язавшись у ньому респектувати теж мирний договір, підписаний у Бресті між центральними державами й Українською Республікою і припинити війну з Україною й усіляку агітацію проти Української Народної Республіки та її уряду.⁴⁸

    Перший  великий бій з більшовиками був під селом Яблунове, недалеко від Лубен. Провела цей бій Перша Запорізька Дивізія, яка включала в себе Богданівський, Дорошенківський, Республіканський і Наливайківський полки. Також до її складу увійшли Кінно-гірський полк Алмазова і Кінно-гордієнківський полк. Це була перша українська дивізія. Всі полки, що увійшли до її складу, увесь час були разом, у складі дивізії. Ще вночі Богданівський полк зайняв вигідне місце, яке було захищене пагорбами, коло села Яблунове, де, за донесеннями розвідки, скупчилися більшовики. Бій розпочався на світанку, ось, що згадує Самійленко С. про цей бій: «Коли стало розвиднятися, наша розстрільня піднялась і пішла в наступ. Большевики підпустили нас майже до річки, а тоді вiдкрили по нас кулеметний вoгoнь. Особливо докучали нам кулемети, які вони поставили на вітряках і врешті змусили нас повернутися на вихідні позиції. Вогонь був такий сильний, що ми навіть не могли зібрати на сіножаті наших поранених. Я дістав наказ: вогнем кулеметів змусити замовкнути ворожі кулемети на вітряках. Я сам ліг за один з кулеметів і вогнем наших п'яти максимів ми поступово змусили замовкнути ворожі кулемети. Я був так захоплений своєю працею коло кулемета, що нічого не бачив, крім цілі вітряків. В цей мент з недалекоrо яру вилетів командир Kінного Гордієнківськоro Полку, полковник Петрів, який пізніше був військовим міністром УНР. За ним два сурмачі просурмили атаку і весь полк з голими шаблями полетів до мосту, скільки духу у коней було.